«Наші інші. Історії українського різноманіття» Олесі Яремчук – свідчення того, що художній репортаж в Україні розвивається і вдосконалюється значно швидше, ніж передбачалося ще кілька років тому. Звісно, популяризації цього «гібридного» жанру (журналістика+література) безпосередньо посприяв конкурс «Самовидець» і опосередковано – поява цілої серії книжок авторів польського художнього репортажу (від Капусцінського до Шабловського, Щигела, Гуґо-Бадера). Виразна й упізнавана польська школа репортажу (термін досить умовний) певний час була своєрідним орієнтиром для українських авторів цього жанру.
Ще на початку 2010-х художній репортаж був не надто популярним з-поміж вітчизняних медійників і видавців. Утім, протягом останніх років художні репортажі стали не лише з’являтися на сторінках медіа, а й виходити друком у видавництвах. «Наші інші» – певний підсумок цього поступу, адже є справді доброю книжкою і з погляду журналістики, й літератури. А ще, парадоксально, але ця збірка репортажів, сформована з 14 абсолютно різних історій, бачиться ціліснішою за будь-який лінійний роман.
По-перше, у неї є душа. Чи настрій, атмосфера, центральний наратив, назвіть це іншим словом, але вона є. І душа цієї книжки сумна, смиренна й по-життєвому мудра. Люди, які крокують, хоча переважно по-старечому човгають, сторінками «Наших інших» звикли виживати в умовах постійної м’ясорубки кількох імперій, які нерідко ставилися до своїх і чужих громадян, як до тварин (бувало, що людей так і перевозили – як худобу, втрачаючи під час депортації по кількасот, а то і тисяч, «голів»). Та хіба лише депортації? Герої «Наших інших» переживають ще й революції, війни, зміни режимів, колгоспи, табори, міжетнічні конфлікти – як тут не стати сумним і смиренним? Чи просто розчавленим системою, якій тотально байдуже до людського, індивідуального виміру.
І хоча «Наші інші» оповідають історії національних меншин, тобто етносів, для яких Україна не була, а стала домом, ці різні досвіди, мови, звичаї, релігії тощо якимось дивним чином поєднуються в одну загальну картину. І це полотно нагадує типовий український пейзаж. Так, вони – інші, але безсумнівно наші. Коли йдеться про нацменшини, зазвичай все зводиться до найочевиднішого проблемного дискурсу: нетерпимість/толерантність. Але цей аспект не є провідним для книжки Олесі Яремчук (до речі, всі герої майже одноголосно кажуть про дружне співжиття з українцями), адже вона передусім намагається розповісти їхню історію, показати, чим вони зараз живуть, і водночас оживити минуле.
У цьому їй допомагають архівні матеріали, місцеві дослідники-ентузіасти, старі фотографії, цвинтарі, будинки, але найперше – людські спогади. У нарисі «Євреї. Броди» у 92 річної Софії Полінер, що страждає на хворобу Альцгеймера, спогади про минуле стали сьогоденням і звузилися до найголовнішого епізоду її життя – моменту, коли її від смерті врятувала матір. Стара жінка підкидає іграшку догори і постійно промовляє «Гоп, гоп, гоп! Де мама?». (Її травму читачеві розкривають кілька беземоційних рядків: Полінер Софія Соломонівна 1925 року народження. Сім’я проживала в селі Пониковиця. Німці привезли їх до Бродів. Коли вбивали її матір, то вона втекла, бо була дуже маленька на зріст.)
Разом із спогадами «наших інших» оживає й історія України: від часів панування на українській землі царської Росії (пам’ять про ті часи несуть шведи зі Зміївки, які поселилися тут ще в 1782 році), до кримських татар із Новоолексіївки, котрі вже сьогодні потерпають від російської окупації Криму. Окрім них, на сторінках книжки Яремчук живуть і мандрують турки-месхетинці, вірмени, роми, німці, поляки, словаки, чехи, угорці, гагаузи, ліптаки, волохи, вірмени.
Звісно, цей перелік не репрезентує повноти та розмаїття національних меншин в Україні, адже в нашій країні живуть понад 100 етносів. Але ця книжка – не етнографічно статистичний довідник, а збірка художніх репортажів, тож вибірковість авторки цілком виправдана. Уже згадувана цілісність «Наших інших» проявляється і тут, – усіх героїв книжки щось невловимо поєднує: прагнення до змін, утопічна віра в краще майбутнє, жага першопрохідців, бажання максимально освоїтися на новому місці й водночас зберегти у традиціях, мові, кухні чи піснях бодай крихту власної ідентичності. Словом, стати і нашими, й іншими в країні, яка повсякчас намагається не втратити свою ідентичність у кількасотлітній боротьбі з агресивним північним сусідом.
«Наші інші. Історії українського різноманіття» не лише настроєво цілісна, людяна і щемка книжка, вона ще й вдала з погляду форми. У ній фахово реалізовані обидва складові художнього репортажу – журналістський і літературний. Перший передбачає пошук героїв, поїздки на місця, зустрічі, спілкування з тими, хто бодай щось пам’ятає, заглиблення в архівні матеріали, розшифровки інтерв’ю, добір фотографій тощо. Це безліч роботи, і Олеся Яремчук разом із низкою співавторів із нею впоралася.
Так само їй вдалася і друга складова: літературна, стилістична. Короткі, іноді рубані речення, увага до деталей, діалог із читачем через слова героїв, а не прямі авторські втручання, збалансований, нейтральний, але не сухий стиль без менторства, пафосу чи маніпуляцій – це все ознаки якісної репортажистики. Олеся Яремчук не нав’язує свою думку, вона лишає для читача право самому робити висновки. Авторка лише показує, документує світ, а його інтерпретація залежить від рівня ерудиції й емоційного інтелекту людини, яка цю книжку читає. І за цю делікатність у висвітленні традиційно дражливої теми нацменшин та й узагалі складного питання Іншого, хочеться подякувати окремо.
