Книжка Оксани Забужко – спроба ще одної відповіді на одвічне питання про те, чи варто писати, коли говорять гармати, і чи можна сподіватися, що їхній гул не заглушить слово. А оскільки нинішня «гібридна» війна також насамперед є війною слів, то письменникові таки доводиться влізати в танк і пильно підрихтовувати всі робочі механізми. Зібрані в «І знов я влізаю в танк…» тексти не для спокійного читання: емоції перехлюпуються, зашкалюють, так що іноді не витримує навіть мова, задихано рветься синтаксис, а слова враз набувають непритаманних спокійнішому контексту значень, ─ тож авторка цю нову семантику наголошує й прояснює то лапками, то курсивом, то знаком оклику, а то й попросту додаючи примітку чи виноску. Така от суто стильова єдність, єдність тону й голосу додатково скріплює розрізнені статті й есеї у якусь надтекстову, власне книжкову цілісність.
Надміру емоцій годі позбутися, бо все писалося принагідно до якихось гарячих подій. А що гарячими подіями окреслений у книжці час, роки 2012−2016, аж кипів, то пора історичної поміркованої відстороненості щодо них настане вочевидь не скоро. І книжка структурувалася як збірка вихоплених світлом ліхтарика вражень, епізодів, картин, застрашливих нагромаджень несумісних речей, зсунутих потужним вихором з усталеного місця. «Промінь ліхтарика» згадано у вступному вірші, з якого й узято назву книжки: світлом у загрозливій темряві тільки й можна сигналізувати, що принаймні в цій точці «вони не пройдуть», тут є вартовий.
Оксана Забужко сприймає всі три українські революції, що припали на одне покоління, насамперед як боротьбу за цінності, їх ревізію й конче необхідне, сказати б, повернення в повсякденний обіг. Найбільша проблема – з кожним роком, з кожним новим витком інформаційних технологій усе складніша, ─ розрізнення вартостей автентичних та фейкових, протистояння світові, в якому правда зникає, розчиняється, тоне в неозорих каламутних водах рівнозначних і, як нас звідусюди переконують, однаково вартих уваги суб’єктивних поглядів і точок зору. Один із застрашливих діагнозів, поставлених письменницею сьогоденню, є якраз деієрархізація цінностей, знань і стандартів. Почварне схрещення «Луб’янки з Голлівудом», спецслужб із шоубізнесом, маскування «постмодерного диявола» спричинюють абсурдне «розмивання смислів» і дезорієнтацію індивіда.
Тож чи можна протистояти ціннісному хаосу? Чи можна виплисти в каламутних водах? Не втратити притомності на кінецьсвітній каруселі перекручених і перебріханих смислів, цитат, зрештою, життєзбережних істин? Оксана Забужко додає свій авторитетний голос до все гучніших останнім часом у цілій Європі нагадувань про конечну необхідність ієрархізації, ранжування вартостей. Френсісові Фукуямі вона дорікає за непрощенну сліпоту: паузу, дану нам, аби вивчити при кінці ХХ віку усі його незасвоєні уроки, філософ наївно сприйняв за кінець історії й торжество людини-що-завжди-святкує. Таки справді, в українській перспективі ця «демобілізаційна» теза виглядає зовсім уже знущальною. Це деяким західним інтелектуалам часом здавалося, що все вже звільнено, свободі ніщо не загрожує і зостається хіба гратися цитатним бісером, аби не знудитися остаточно в світі, де вже не треба нічого відстоювати, доводити й відвойовувати. Як не згадати тут Лесю Українку з її геніальною прогностичністю, котра знаходить усе нові й нові дивовижні підтвердження на наших крутих віражах долі! (Тим більш, що для Оксани Забужко вона таки одна з найбільш авторитетних і шанованих у пантеоні вітчизняних класиків). Понад століття тому Леся Українка вивела на кін героя − маючи на увазі чи не пародійну ремарку до марксистської тези про прийдешній комуністичний рай, − котрий нудився в безнадійно досконалому світі, де втілилися «в реалі» усі казкові сюжети й найсміливіші мрії. Нема чого добиватися, нема чим захоплюватися, «якісь дива тут не дивні», «що в казці є, те й тут видати». Врешті наш герой готовий «з нудьги хоч голову розбити», але щаслива сторона відмежована від менш щасливої непрохідним муром.
Загроз, яким треба протистояти, у ХХІ столітті, як виявилося, не забракло. І Україні випало стати проти них на передньому краї, обстоюючи європейські цінності, що видавалися незрідка здевальвованими нашим західним сусідам. Оксана Забужко не втомлюється нагадувати, що українці були приречені на «культурне неіснування», не мали змоги розповісти свою власну «сторі», долучити свої сюжети до великих європейських наративів. Таку країну легше завоювати, оголосити фантомом, чиєюсь недолугою вигадкою, хоча б отою злополучною «австрійською інтригою».
Аби протистояти аксіологічному хаосу й ґрунтованій на ньому ворожій пропаганді, треба чи не перш за все повернути з непам’яті своїх героїв. Тих, хто вже колись робив вибір задля того, аби прожити своє життя гідно. Оксана Забужко окреслює в книжці кілька біографічних «профілів». І Євген Сверстюк, і Леонід Плющ, і Василь Лісовий так чи так виявилися переможцями у грі, де відпочатку ніби були приречені на безнадійне лузерство. (До речі, протиставлення «лузерів» і «юзерів», тут людей, обтяжених моральними принципами, та тих, що моральних засад позбавлені, − розгорнене як важливий сюжет кількох представлених у збірці есеїв). Тоталітарну радянську систему руйнували повсякчас, безліччю крапель, що точили камінь. От, скажімо, у спогаді про Василя Лісового розповідь про філософську, так би мовити, перевагу над спецслужбами. Коли співробітник інституту філософії Академії наук очікував неминучого арешту, завбачливо сховав у надійному місці свій диплом кандидата наук. Після повернення з табору колишній зек міг сподіватися хіба на якусь найпростішу некваліфіковану роботу заради шматка хліба. Але відкопаний ыз таємного сховку диплом про наявність наукового ступеня уможливив для змарґіналізованого радянського громадянина доступ до академічної бібліотеки. «Так безправний «бывший осуждённый» Лісовий «відіграв» у КҐБ найголовніше для себе – можливість залишатися при «сродному ділі»: у вільні години читати свого улюбленого Вітґенштайна, перекладати Поппера, стежити за західними філософськими новинками – і не дискваліфікуватися за роки «відлучення»».
Аби протистояти «матриці», треба також відреставрувати свою історію, збережену і в недопалених архівах, і в усному переданні, і в зацілілих листах, і в камені будівель. І деконструювати імперський наратив про нашу минувшину. Адже коли зброя програє, пам’ятники завжди ставлять тільки тріумфаторам, а не переможеним. Серед таких абсолютно блискучих історичних демістифікацій від Оксани Забужко – сюжет про дім Василя Листовничого на київському Андріївському узвозі, 13. Той самий, що довгі десятиліття існував у нашому культурному просторі як «дім Булгакова». Стаття «Цей проклятий “квартирный вопрос”» − якраз чудовий зразок русистики, тої, що вже мала би розвинутися в сучасній Україні. Дипломованих русистів у нас греблю гати. А проте спроб розібратися з «українсько-російськими літературними взаєминами» й «українсько-російською дружбою», про які в радянській катастрофічно заідеологізованій гуманітаристиці написано було цілі бібліотеки, майже немає. Між тим за фасадом «дружби» й благодатного впливу «старшого брата» відкривається історія невпинного культурного спротиву, культурного підпілля. Без конче необхідної деконструкції, без розгрібання так охоче громадженого радянськими істориками «смітника історії», − одне з улюблених кліше і публіцистики, й журналістики, навіть і «академічної» науки! – не можна почати нове будівництво. «Тому що насправді, − читаємо в есеї “Культура під час війни, або Троянди для Шевельова”, − тільки так це й працює, в усіх сферах без винятку – камінчик по камінчику, з рук у руки, від людини до людини. Тільки так відбудовується культура – місто – армія – країна…»
По-своєму симптоматично, що Оксана Забужко, авторка кількох найпомітніших українських романів часів незалежності, белетристка, поетка й есеїстка, отримує Шевченківську премію в номінації «публіцистика». Не за шалено популярні, названі знаком нової мистецької епохи «Польові дослідження з українського сексу», не за відзначений престижним «Ангелусом» «Музей покинутих секретів». Забужко надто іритувала, надто рішуче руйнувала всі мислимі горизонти сподівань українських поціновувачів. Тепер змінилася держава, і вочевидь змінилися наші уявлення про роль літератури у розбудові й захисті цієї держави.
Дошукуючись істини в потоках фейків, півправд та вже зовсім безчільної брехні, можемо найбільше довіряти хіба авторитету імені, пізнаваному авторському голосові. Тій людині, що бере на себе всю повноту відповідальності за сказане. Бо в ціннісному хаосі сьогодні годі вижити.
