Поява торік на міжнародному книжковому ринку «Червоного голоду» Енн Епплбом, без сумніву, сколихнула і наукове середовище Заходу, і ширшу громадськість. Численні рецензії в провідних газетах світу, вдячні реверанси з боку української влади, премія фундації Антоновичів, премія Гелбера, — з одного боку. Злісні шипіння представників російської та проросійської історіографії — з іншого. Цікавою є реакція українських науковців: більшість (і тут таки можна казати про більшість) сприйняли її добре, особливо метри історіографії Голодомору (Кульчицький, Сисин, Гриневич, навіть професор Марочко). Але навколо цього питання стандартно є група істориків, які доводять кількість жертв ледь не до 10 млн і схильні робити голосні заяви (притягнуті за вуха), — власне, вони висловили низку своїх зауважень.
Спробуймо з’ясувати, що ж такого написала Епплбом.
Фабула «Червоного голоду» така: Енн Епплбом розпочинає із опису та пояснення подій Української революції та Громадянської війни в Росії, плавно переходячи до голоду 1921-23 років. Услід за цим іде НЕП та українізація, після якої настає, за визначенням авторки, подвійна криза 1927-29 рр. (ідеться про поєднані в одному часі продовольчу кризу та «воєнну тривогу», коли керівництво СРСР розглядало варіант нової повномасштабної війни проти них). 1929 рік як «рік великого перелому» (взятий курс на форсовану індустріалізацію та колективізацію) призвіз до масових селянських повстань 1930 року, а відтак — до провалу колективізації. Далі ж історикиня пише про рішення, що призвели до Голодомору восени 1932 року та власне його перебіг навесні та влітку 1933 року. Вміщено у «Червоному голоді» також розділ про реакцію тодішнього Заходу на події Голодомору – Епплбом описує її на прикладі протиставлення Волтера Дюратні (який заперечував факт голоду) та Ґарета Джонса (який повсюдно про нього говорив).
Не вдаючись до детального аналізу фактологічного боку роботи, навіть «наївний читач» бачить, що книжка не випадає з рамок звичного дискурсу про Голодомор. Це аж ніяк не є її мінусом, адже розрахована вона, насамперед, на західну авдиторію.
Що не влаштовує проросійських критиків книги – зрозуміло. Для них будь-яка праця, яка потверджує кваліфікацію Голодомору як геноциду українців є неприйнятною. Українські ж науковці закидають авторці заперечення Голодомору як геноциду українців. Для об’єктивности, наведімо дві цитати з книги. Цілком поділяючи думку Рафаеля Лемкіна, авторка вказує:
«Якби концепція геноциду залишалась просто ідеєю в свідомості та працях науковців, сьогодні не було б жодних дискусій. За визначенням Лемкіна, Голодомор був геноцидом, як це є в найочевиднішому розумінні цього слова»
І згодом:
«Зараз важко кодифікувати голод в УСРР або будь-який інший радянський злочин як геноцид згідно з міжнародним правом. Це не дивно, адже Радянський Союз доклав зусиль до визначення цього терміна саме для того, щоб радянські злочини, включаючи Голодомор, не підпали під визначення «геноцид»
Отже, Епплбом не заперечує Голодомор як геноцид українців, лише пише про складнощі в імплементації рішень про його кваліфікацію Генеральною Асамблеєю ООН. Залишмо цю дискусію юристам.
Авторці закидали також «свідоме заниження загальної кількості штучного голоду». Зокрема, Епплбом подає такі дані: 3,9 мільйона загиблих, або прямих втрат, і 0,6 мільйона ненароджених, або непрямих втрат. Такі цифри є найбільш вірогідними та усталеними принаймні в західному дискурсі навколо Голодомору, тому не дивно, що історикиня використовує саме їх. Сказати вартує хіба що те, що надмірне завищення жертв Голодомору (деколи мова доходить до 10 млн жертв) певним чином дискредитує науковість у дослідженнях та видається маніпуляцією (з будь-якими намірами). Тим більше, поки ми маємо невизначеність на рівні Генеральної Асамблеї ООН, голослівні заяви про 10 млн жертв можуть бути тільки ведмежою послугою та прикладом профанації.
Стилістика «Червоного голоду» поєднує в собі виважену науковість, залізну аргументацію, психологізм та здорову кількість емоційности. Себто книжка є типовим зразком англосаксонської моделі історіописання – легкої для сприйняття, але й не профанної. Для українського читача «Червоний голод» стане черговою нагодою вкотре обдумати та проговорити власний травматичний досвід, для західної публіки – можливістю нарешті усвідомити потребу поставити знак рівности між Сталіном та Гітлером, для цілої нашої цивілізації – приводом задуматись про ситуацію, в якій смерть мільйонів людей уже як 85 років залишається непокараною.
