Книга «Тост за предків» польського репортажиста Войцеха Ґурецького, що нещодавно вийшла у видавництві «Човен», містить багато історії, трохи менше історій та – найбільше – кавказької душі. Принаймні так, як її відчуває людина Заходу.
На Кавказі все змішано: народи, культури, релігії, рельєф та історія, а іноді здається, що навіть часи. Тож і в книжці годі шукати послідовної структури та чітких кордонів: нотатки щоденника переплітаються з розлогими історичними розвідками, враженнями подорожнього та історіями, побудованими довкола деталі. Але це аж ніяк не залишає враження хаосу. Без карколомних сюжетів і стереотипних кавказьких пристрастей, сторінка за сторінкою текст плине спокійно й неспішно, як і час на Сході – «тече, ніби ріка», без поділу на години, хвилини й секунди. Зрештою цей ритм поглинає і читача.
У тексті багато людей, але майже немає історій життя (окрім хіба що оповідей про Гейдара Алієва чи імамову онуку). Більшість героїв – ніби випадкові перехожі, епізодичні та пересічні. Власне, вони і не є героями, а лиш тлом оповіді. Тоді як героєм книги є сам Кавказ. Це репортерське дослідження його історично-культурного ареалу загалом і трьох країн, які розташовані на цій території, зокрема
Книга містить три розділи: перший (і найбільший) – про Азербайджан, другий – Вірменію й Грузію, третій – про Садахло. Непосвяченому у кавказьку тематику читачеві назва останнього – навряд видасться промовистою. Та Садахло – це така собі квінтесенція Кавказу, місце розмитих кордонів та наріжний камінь трьох держав: грузинське містечко на кордоні з Вірменією, у якому мешкають переважно азербайджанці (до кордону з Азербайджаном тут теж рукою подати). Не дивно, що саме тут з 1990-х і до 2007-го року гомонів найбільший кавказький базар, на якому, навіть попри війну в Нагірному Карабаху, мирно провадили свої справи вірмени, азербайджанці та грузини. Там, де «людина зустрічається з людиною», культурно-політичні міжусобиці нівелюються.
Ґурецький не втримується від спокуси порівняти три народи, розібратися у їхніх внутрішніх взаєминах, знайти спільне й відмінне. Для цього досліджує столиці та мандрує глибинкою, спілкується в автобусах і владних кабінетах, а ще – уважно штудіює історію. Для тих, хто досі мало цікавився темою Кавказу, розлогі історичні екскурси можуть видатися лиш вервечкою малознайомих дат, подій та імен. Натомість для тих, хто хоче розібратися в хитросплетіннях тамтешньої історії, «Тост за предків» – однозначний must read, адже книга пропонує цілісну історичну панораму, без зайвих подробиць, але з цікавими акцентами та інтерпретаціями.
Читайте також:
Войцех Ґурецький: «Усі війни на Кавказі — війни за пам’ять»
Держава, якої немає: рецензія на книгу Войцеха Ґурецького «Абхазія»
Попри спільне радянське минуле, ми насправді дуже мало знаємо про Кавказ. Може, трохи більше про Грузію (завдяки спільному ворогові та активному розвитку туризму, і то лише останніми роками). І навіть щодо неї стереотипний набір знань доволі обмежений: гостинність, вино, гори, війна, Сталін… І вибір тематичних книжок на полицях наших книгарень лиш трохи припіднімає цю завісу і, знову ж таки, переважно щодо Грузії. Вірменія та Азербайджан залишаються для українського читача terra incognita. З нон-фікшина можна знайти дві книжки фінської журналістки Анни-ЛєниЛаурен «У горах всі рівні» (в основному про північний Кавказ, але є й Грузія) та «Невідома ціна свободи – демократичні революції в Грузії, Україні та Киргизії» (ЛА «Піраміда», 2012 та 2013); «Краями Грузії. У пошуках скарбу країни вовків» Олексія Бобровникова (КСД, 2015); Кавказу присвячена також частина книги американського репортажиста Роберта Д. Каплана «На Схід до Тартарії. Подорожі Балканами, Близьким Сходом і Кавказом» (Темпора, 2017) та «Абхазія» того ж Войцеха Ґурецького (Темпора, 2018). З художнього на думку спадає хіба нещодавно видана українською класика «Алі та Ніно» Курбана Сеїда (Віват, 2016). Охочі заглибитися в тему можуть відшукати «Кавказ» Олександра Дюма.
Питання, яке щоразу спливає в тексті: чи є Кавказ Європою, а чи таки Азією. Питання, що вже набило оскомину українцям у власному контексті, тут (принаймні для затятих проєвропейських українців) звучить ніби бальзам на душу. Бо ж ідеться про території аж на 14° довготи східніше від України (різниця між Києвом та Тбілісі чи Єреваном). Ось де пролягає та злощасна межа, а аж ніяк не по Україні! Та у черговій спробі відшукати ту примарну межу Ґурецький зазнає фіаско. Якщо взяти за критерій культуру, каже він, то «межа пролягла би по Кавказу, але не прямою лінією, а ламаною, звивистою, плутаною…[…]. І ці лінії щохвилини пересувалися б». Мені ламана, звивиста, плутана й щохвилини змінна межа виглядає… фікцією. Бо цей барвистий, сплетений з різних культур та народів килим неможливо розділити на чітко означені клаптики. То, може, й не варто?
Спостерігаючи кавказький «казан народів» відстороненим оком, ми можемо багато в чому відчитати й себе. Адже чужі сварки часто видають безглуздими, а на чужі проблеми завжди є рада.
«Тост за предків» – як густе вистояне вино. Написаний не зопалу перших вражень, а з відстояного, переосмисленого упродовж багатьох років досвіду життя в Азербайджані та регулярних візитів автора в інші країни Кавказу, текст залишає насичений після смак змістовної мандрівки.
