Читаєш «британська література» – досі часом думаєш «літературний авангард»
Британці віддавна були символом змін, зародження нових мистецьких рухів та белетристичних тенденцій. Суттєво вони запізнилися лише один раз: коли Данте Аліг’єрі в 1321 році першим написав великий серйозний текст народною мовою. Джеффрі Чосеру знадобилося ще кількадесят років і особисте знайомство з італійським автором, аби перейти в текстах на лондонський діалект, що стане основою літературної англійської. Але почавши, мешканці Туманного Альбіону вже не збавляли темпу: Вікліф, Мор, Шекспір, Мільтон, Свіфт, Дефо – і це тільки початок. Згодом буде найсентиментальній сентименталізм Річардсона, найромантичніший романтизм Байрона й найреалістичніший реалізм Діккенса. Британські автори завжди вміло балансували між високим і популярним, поєднуючи вигадливу мову з авантюрним, цікавим сюжетом. І прозаїки, і поети, і, звісно, драматурги – чого вартий сам #нашевсе Шекспір – хотіли й уміли подобатися масам. Для британців проблеми «вежі зі слонової кості», за рідкісними винятками доби модернізму, не існувало (на відміну від тих самих німців), бо хороший англійський текст – це і сьогодні, і чотириста років тому читабельний текст без штучних ускладнень.
У модернізм британці ввійшли впевненою ходою законодавців літературної моди
У них досі є колонії, а тому – матеріал для численних екзотичних романів на кшталт Кіплінґового «Кіма», Конрадового «Серця пітьми», «Юних колоністів» Джорджа Генті й фентезійних циклів Генрі Гаґґарда. Англійська в цей час – вже одна з домінантних у світі мов, а це не лише розширює потенційну аудиторію будь-якого тексту, а й дає британцям змогу невимушено привласнювати всіх сателітів: «наш Джойс», «наш Бернз», а пізніше – навіть «наш Шеймас Гіні». У 1974 році Ентоні Берджесс впевнено заявлятиме, що англійська література – це все, що було будь-коли написано англійською мовою. Позиція, вразлива для критики сьогодні, однак на диво поширена в першій половині ХХ століття. Позиція, перегляд якої відняв у британської традиції безліч імен, яких звично поміщали в антології «своїх» не один десяток років.
Середина ХХ століття й місцеве втрачене покоління принесли в британську літературу шум, шал та антиутопії
Сердиті молоді люди протестували проти соціальної несправедливості в повоєнних текстах, Гакслі та Орвелл наввипередки віщували апокаліптичне майбутнє, а Т. С. Еліот піднімав поетичний модернізм до небачених до того вершин. Як результат – три Нобелівки за шість років: Еліоту за поетичне новаторство (1948), Расселу за свободу думки (1950) і небезсумівна нагороду Черчиллю (1953) за те що він Черчилль, а ще – за захист людських цінностей.
50ті – 60ті роки ХХ ст. – безумовний тріумф британської драми: діалогічний «пінтеризм» (а інакше цей стиль годі визначити) Гарольда Пінтера, протестний «кухневий» реалізм Джона Осборна, абсурдизм Тома Стоппарда, перші й одразу дуже сильні драми Шили Делейні
Як і більшість повоєнних країн, Британія переживає кризу гуманістичних ідей, однак, на відміну від соціалістичних республік, обмежених жорсткими ідеологічними рамками, британці свій страх, розчарування та навіть агресію могли вихлюпнути в літературі. Звідси, крім «сердитих драм», також виростають гостросоціальні романи Голдінґа та іронічне осмислення британської колоніальної історії Ґремом Ґріном.
На межі 60х–70х, коли в США космічна програма набуває обертів, Британія також «підхоплює вірус» наукової фантастики
Не те, щоб раніше ніхто не писав science fiction, але тепер до фантастики звертаються не лише «жанрові» автори, як-от Джеймс Баллард, представник нової хвилі наукової фантастики, а й навіть такі поважні прозаїки, як Доріс Лессінґ (цикл романів «Канопус в Аргосі: Архіви»). Більше наукову фантастику Туманний Альбіон не відпускатиме, хіба що вона розділиться на кілька гілок: від гумористичних та іронічних до нуарних та кіберпанківських текстів.
Утім, наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. літературне сонце над імперією почало повільно, але впевнено заходити
Британці й далі отримують Нобелівки: Еліас Канетті (1981), Вільям Голдінґ (1983), Відьядхар Найпол (2001), Гарольд Пінтер (2005), Доріс Лессінґ (2007) – однак йдеться про вже заслужених авторів, які написали свої найсильніші тексти в минулому. Помирає букерівська лауреатка Айріс Мердок, одна з останніх представниць «сердитого покоління». У 2005-му світ втрачає одного з найкращих постмодерністів ever – Джона Фаулза. Далі за постмодернізм «відповідатиме» насамперед італієць Умберто Еко. У 2018 світ залишає Найпол. Так, у британців ще в запасі тривала традиція сімейних саг у дусі Голсворсі, історичні романи Пітера Акройда та Гіларі Мантелл, а ще Ієн Мак’юен та Джуліан Барнз, які й далі пишуть тверді якісні тексти. Однак, будьмо чесні, і тут ідеться про «останнє цвітіння» іменитих прозаїків. Барнз періоду «Шуму часу» – це аж ніяк не Барнз часів «Відчуття закінчення». Пітер Акройд останніми роками фокусується на історичних розвідках або осмислює тексти своїх британських попередників («Журнал Віктора Франкенштейна», «Кентерберійські оповіді»), як, до речі, і «похмурий Ієн» зі своєю «Горіховою шкарлупою» – «кавером» на Шекспірового «Гамлета». Так само, як Акройд, у нон-фікшн, здається, остаточно «емігрував» Мартін Аміс – один із 50 найсильніших британських авторів після 1945, за версією «The Times». Що ж до Гіларі Мантелл, її остання книжка виходила ще шість років тому («Внесіть тіла»), тож лишається сподіватися, що вона все ж допише «Дзеркало та світло» – обіцяну останню частину трилогії про Кромвеля.
Окремо варто нагадати й про багатьох представників чергового (вже третього) «шотландського відродження», як-от букерівського скандаліста Джеймса Келмана, вже, на жаль, покійного, однак досі популярного Ієна Бенкса та неймовірно живого й чимало разів екранізованого Ірвіна Велша. Їх досі часом зараховують (і даремно) до сучасних британських класиків тільки тому, що вони всі або частину власних текстів написали англійською мовою.
Про кризу британської романної традиції говорить також букерівська лауреатка Антонія Байетт, вказуючи основною причиною такого стану «брак енергії», яка вирувала в таких авторах як Айріс Мердок та Ентоні Берджесс. Відповідаючи їй, лауреат Folio Prize Джордж Сандерс зазначає, що країна, яка народила Зеді Сміт та Діккенса може не хвилюватися. Втім, свідомо того не бажаючи, Сандерс апелює до колишньої могутності британської літератури (Діккенса) або авторів, яких годі зарахувати лише до британського канону (Сміт). Про останнє – далі.
«А як же Кадзуо Ішіґуро й усе його покоління?» – запитаєте ви. Остання Нобелівка перед Великою Кризою, блискучий стиліст і водночас гуманіст – все, як Нобель заповів. З одного боку, так, британська традиція у текстах Ішіґуро звучить неймовірно потужно: Емілі Бронте, Ієн Мак’юен, Олдос Гакслі й навіть трохи Малкольма Бредбері. Втім, є кілька «але», що виводять Ішіґуро з-під влади суто британської літературної традиції. По-перше, аж ніяк не цілковита «британськість» його текстів – ідеться про синтез кількох традицій, а не домінування однієї. По-друге, загальне посилення наприкінці ХХ століття мультикультурних тенденцій та вияснення творчості письменників із межовою ідентичністю (і тут Ішіґуро, безсумнівно, у першому ряду). Останні не просто не намагаються адаптуватися до культури країни, в якій опинилася волею випадку, а й свідомо визначають себе як авторів-на-межі, письменників, які належать водночас до кількох культурних кодів і не бажають «причесувати» власний стиль, як це робили прозаїки початку ХХ століття.
Наприкінці ХХ століття не лише формується окремий напрямок black British culture, а й у топі авторів у Британії починають домінувати представники етнічних меншин: індієць Салман Рушді, прозаїк із гонконзьким корінням Тімоті Мо, нігерієць Бен Окрі, тринідадець Відьядхар Найпол, індус за походженням Xаніф Курейши, нарешті, сам Кадзуо Ішіґуро
Замість «центру», як стверджують теоретики постколоніалізму, наперед виходить «периферія». Звідси – й відповідні теми: Ішіґуро конструює власну Японію в романах «Там, де пагорби в серпанку» і «Художник мінливого світу»; Курейши описує життя напівіндуса в «Будді з передмістя»; наратор «Дороги голоду» Бена Окрі мешкає десь в Африці; Тімоті Мо пропонує в «Королі мавп» поглянути на повоєнний Гонконґ, що сплавляє нації не гірше за Нью-Йорк. Чи можна вважати літературу, написану англійською мовою й на території Британії, такою, що належить винятково британській традиції? Тут я схильна погоджуватися із Малкольмом Бредбері, який характеризував творчість таких письменників як явище, ширше за певну національну культуру: «Ми зараховуємо (цих письменників) до британських авторів, але, живучи в Британії і створюючи тексти англійською мовою, вони належать до культури, що відчуває себе ширшою, ніж та, яку ми вважаємо своєю».
Частково естафету в британських авторів прийняли американські: замість Толкіна тепер усі зачитуються Джорджем Мартіном, традиційний сюжет Агати Крісті про маленьке, миле, але насправді фатально зіпсоване містечко продовжують Гілліан Флінн і Джесс Волтер, а розумний неоромантизм – за Донною Тартт. І навіть Роулінґ, судячи з останніх «дорослих» текстів, утрачає пальму першості на Олімпі популярних авторів. Американський постмодернізм замість британської легкості пропонує фрагментовану складність, а замість традиційного родинного роману – поєднання купи жанрів в одному тексті й постійні спроби отримати нового «Мобі Діка». Та й воєнних травм в останні кілька десятиліть в американців більше, ніж британців, а отже – і більше матеріалу для роботи з цією темою.
Процес, коли консервативна, домінантна літературна традиція поступово перетворюється та накладається на інші, аж ніяк не є трагедією
Закономірно, що в сучасному глобалізованому світі британська література – чи, може, просто література, написана в Британії, – вочевидь, поєднуватиме різні ідентичності, погляди, культурні бекграунди, тобто вже не буде такою «британською», як головний герой «Залишку дня» Ішіґуро. Але вона точно буде, тож оплакувати «смерть британського роману» зарано. Однак говорити про його трансформацію можемо вже сьогодні.
