«Доїжджаємо до кордону. На абхазькому блокпості я відмічаюсь у зошиті формату А4.
— Ще буде війна? —питаю начальника.
Стинає плечима, головою показує на інший бік:
— Це від Москви залежить»
«20% території моєї країни окуповані Росією» – такий напис я щодня бачу на сторінках моїх грузинських друзів у Фейсбуці. Серед цих територій (поруч із Північною Осетією та Цхінвальським регіоном) опинилась і Абхазія. Колись квітучий край мандаринів та елітних курортів, що мав автономію у складі Грузії, тепер — квазі-держава, самопроголошена республіка, визнана лише Росією, Нікарагуа, Венесуелою, Нуару та Сирією. Держава, якої немає.
Войцех Ґурецький, польський історик, політолог і просто закоханий у Кавказ письменник, спробував заглянути за лаштунки цього конфлікту. Так повстала його репортажна книга «Абхазія», третя робота автора про Кавказ. Перші дві книги «кавказького триптиху», як називає їх сам письменник: «Планета Кавказ» (2002, поки немає українського перекладу) та «Тост за предків» (2011, також цього року перекладено українською) — давно зробили Войцеха Ґурецького найвідомішим кавказознавцем Польщі. Українською мовою «Абхазія» з’явилась цього року, чому можна завдячувати видавництву «Темпора» та чудовому перекладу Олени Шеремет.
Історик за освітою, журналіст, учень «головного репортажиста Польщі», Ришарда Капусцінського, Войцех Ґурецький працював у «Газеті Виборчій» із найвідомішими представниками жанру, зокрема, з Ганною Кралль. Як він сам влучно зазначає, «важко уявити собі кращих учителів: планку піднято надто високо». Учень Капусцінського не може писати репортажів, не пропрацювавши всю можливу літературу на тему, не заглибившись у культуру, не спробувавши зрозуміти мову. Войцеху Ґурецькому Кавказ відомий не з чуток. У 2002–2007 він був секретарем, а згодом радником Посольства Польщі в Баку, експертом у місії ЄС, що досліджувала грузинський конфлікт 2008 року. І досі письменник залишається частим і довгоочікуваним гостем на Кавказі.
Лише зрозумівши Іншого, ми можемо зрозуміти себе – твердить основний імагологічний постулат. Войцеха Ґурецького цікавить Інший, як колись це вабило його наставника. Тільки якщо об’єктом зацікавлення Капусцінського була здебільшого Африка та Центральна Америка, Іншим для Ґурецького стає житель Кавказу. Він намагається зрозуміти його та зробити більш зрозумілим читачеві. Як на мене, це йому блискуче вдається.
«Я поїхав до Абхазії, щоб пізнати справжній Кавказ. Потім я мусив об’їздити весь Кавказ, щоби краще зрозуміти Абхазію»
У своїй невеличкій книжці, присвяченій Абхазії та її жителям, Войцех Ґурецький спробував умістити історію маленької території від занепаду Радянського Союзу і до 2012 року. Хоча він і написав цю книгу вже після пережитих подій, користуючись щоденниками свого колеги та власними спогадами, читач про це не здогадується. Розповідь в «Абхазії» ведеться від першої особи і в теперішньому часі, автор робить це навмисно, аби ми ніби стали учасниками, очевидцями подій (недаремно українською книга вийшла саме в серії «Самовидець»).
«Абхазія» присвячена «абхазьким та грузинським друзям». Тому на її сторінках з’являються і абхази, і грузини. Жодного з них він не робить ані героєм, ані злодієм. Ґурецький пише про людей, що опинилися в країні, якої немає, і про людей, які втратили свою домівку і не можуть вернутися назад. Він задається питанням чому так сталось і чи це колись зміниться.
«Разом зі зрозумілою після війни недовірою ми відкриваємо цілі пласти байдужості, стереотипів, звичайної брехні. Абхази знають про грузинів небагато, грузини про абхазів — іще менше. Але одним і другим здається, що вони знають усе»
Ґурецький стає свідком обстрілів війни 1992–1993, при чому бачить це з укріплень конфедератів, на його очах колись райський куточок, «земля з душею» (так з абхазької перекладається назва їх країни), конає в агонії бідності та беззаконня, де переможці більше схожі на переможених. Дається взнаки історичний фах автора — читач дізнається про історію Абхазії від перших поселень і до розпаду Радянського Союзу. У книзі Ґурецький пояснює, як ця «тюрма народів» породила ненависть абхазів до привілейованих грузинів, яку роль у цьому зіграв Сталін («який сам був кавказцем і знав, як посварити горців, щоб легше було ними правити»).
У своїх подорожах невизнаною державою Ґурецькому вдається не лише поговорити з простими жителями, навіть більше: у книжці автор здебільшого спілкується з правлячою елітою. Йому влаштовує прийом сам президент Абхазії, один із найбільших ворогів Грузії, Владіслав Ардзинба. З письменником намагається приятелювати віце-прем’єр і головний ідеолог абхазького націоналізму, який за іронією не мав жодної краплі абхазької крові (життя іноді набагато вигадливіше за фантазії), колишній єгиптолог Юрій Воронов. Співрозмовником письменника в «Абхазії» стає і класик російської прози Фазіль Іскандер.
Абхазія Ґурецького — незаконна квазі-держава, якою керують інтелектуали. Це місце, де актор Абхазького театру стає комендантом сухумського військового порту, але не забуває про репетиції. Це держава, якої насправді немає, де люди настільки не хочуть впасти в очах гостя, що, ледь не вмираючи з голоду, перед приїздом комісії ООН збирають останні гроші, заколюють кабанчика і влаштовують гучне застілля. В боргах на все життя, але горді. Для нього цей світ «м’який, як пластилін або незастигла лава», тому тут може статися будь-що, і він, як справжній репортажист, до цього готовий.
«Абхазія» — це не лише історія двадцяти років життя регіону, від проголошення незалежності й до здобуття статусу підконтрольної території («Ми були незалежні, поки нас не визнала Росія», як іронічно зазначив губернатор Ґалі, регіону Абхазії, у 2009 році). Це двадцять років життя самого письменника. Змінюються не лише пейзажі, люди, економічна чи політична ситуація, змінюється він сам, кут розуміння проблем. Молодий шукач пригод, студент, для якого це була «перша війна» та перші польові дослідження, стає звиклим до комфорту аспірантом у дорогому готелі, якому нецікаво ставити запитань.
«Не можна безкарно поєднувати дві ролі, два різні порядки. Бути мандрівником і бувальцем. Не можна жити в “Марріоті” й лишатися репортером. Принаймні мені не вдається»
Текст цього репортажу досить простий і часто набагато ближчий до журналістики, ніж до художнього тексту, проте він проливає світло на життя маловідомого нам регіону, відкриває інший погляд на причини війни та її наслідки. Невизнана майже ніким, окрім Росії, республіка, «добровольці з Краснодару» та бойовики з Чечні, війна, в якій насправді однією стороною є Росія, бездіяльність світових організацій, конфлікт, планований роками. Нагадує щось, чи не так?
Отримала освіту на кафедрі полоністики Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка та продовжила навчання на магістерській програмі за спеціальністю "Теорія та історія літератури та компаративістика" в Києво-Могилянській Академії. Навчалась за обміном в Варшавському та Білостоцькому університетах. Перекладач з польської мови, цікавиться художнім репортажем та літературою факту
