Шкільна програма, яка до останніх років була сумішшю хтонічного зла і вишитої калини, вбила більше читачів, ніж фейсбук та інстаграм разом взяті.
При слові «канон» частина людей уявляє шкільну програму в найкращих традиціях літературної агіографії, частина думає про непогану фотокамеру (або Пахельбеля – що кому ближче), а випускники філологічних факультетів як один згадують обов’язкову зв’язку «Гарольд Блум-канон-Шекспір». І перше, і друге погано. Шкільна програма, яка до останніх років була сумішшю хтонічного зла і вишитої калини, вбила більше читачів, ніж фейсбук та інстаграм разом взяті. Однак і Гарольд Блум аж ніяк не святий: його прозахідна, британоцентрична позиція та агресивна самовпевненість («Хто тут викладач Єлю? Я тут викладач Єлю! – не забуває повсякчас нагадувати автор»), заважають нам формувати власні канони і заперечує навіть можливість дискусії – бо ж яка дискусія там, де все базується на авторитеті промовця. Тож після фрази «центр канону» студентська пам’ять послужливо підсовує Шекспіра крізь призму Блума, а шкільна – Шевченка, іноді докидаючи «Франко» і «наша хвора Леся».
Втім, тепер маємо щось зовсім інакше, адже що таке «365» Ганни Улюри, як не персональний канон. Де нема єдиного центру, що підпорядкував би решту і впорядкував все у нудну строгу бібліотеку. Де поруч з Беґбеде – Стейнбек, Замятін, Модіано і Літтель. Де античні і давно мертві автори мирно і не без користі алфавітно сусідять із сучасними романами, створюючи вигадливі перегуки. Наприклад, «Аліса в Країні Див» Керрола на сусідній сторінці з «Американським психопатом» Елліса утворюють на диво цікавий психопатичний тандем, до думок про який повертаєшся щоразу, коли у книжці йдеться про межу реального та сновидного. Есей про «Батька Горіо» Бальзака виглядає логічним продовженням попереднього тексту про роман Дай Сіє «Бальзак і маленька китайська кравчиня», де герої переказують твори Бальзака дівчині, в яку «хлопці то по черзі, то скопом закохуються». А сторінка з «Пошуками втраченого часу» йде просто за головним текстом бітників – організовано-джазовим «У дорозі» Керуака, де герої читають, звісно, «В пошуках втраченого часу». Таких паралелей, випадкових чи зумисних, очевидних чи прихованих, у книжці чимало (знаходячи їх, радієш, як дитина), тож часом дуже далекі тексти резонують, сперечаються і повторюють спільні мотиви – і тут вже час згадати поступовий розвиток теми і її варіації в музичному каноні.
Втім, це також аж ніяк не хрестоматія і не переказ трьохсот шістдесяти п’яти романів.
Маємо канон, однак не стрижневий, як у Блума, а ризоматичний, як і належить сучасній постмодерністській епосі, тобто тут нема кола «близьких» і «далеких», «точно класиків» і «здається, класиків». Утім, це також аж ніяк не хрестоматія і не переказ трьохсот шістдесяти п’яти романів – чим, до речі, грішать більшість видань на кшталт «Сто романів, які ти маєш прочитати до смерті». Сюжету в коротких есеях саме стільки, щоб на його основі можна було провести аналіз, визначити основний конфлікт та підбити короткі підсумки. Не стільки цілісна історія, скільки матеріал для розгляду під мікроскопом, ілюстрація авторської позиції, відбір-всередині-відбору, який має зіграти на користь письменниці.
Особливо вдалим, як на мене, є аналіз сучасних авторів: «Благоволительок» Літтеля, «99 франків» Беґберде, «Американського психопата» Елліса, роману «Вальсуючі, або пригоди диваків» Бліє. Заворожує легкість препарування не мертвих-бронзових, про яких потенційний читач уже чимало знає, а живих-теплих, які ще намагаються тріпатися: Фредерік, який осуджує консьюмеризм, однак говорить мовою консьюмеризму, Елліс, що зневажає своє покоління, де навіть вбивці лишаються типовими невдахами, Бліє, що написав роман про «класову ненависть і виправданість диктату» – автори вижили, аби їх викрили.
Окремої уваги варті чудові колажі Крістіни Золотарьової, яких у книжці аж сто. Останнім часом українське книговидання переживає ренесанс колажів: від підліткових Аграфкових до дорослих Лєри Схємки, Поліни Дорошенко і тої ж Золотарьової. На це є одразу кілька причин: по-перше, українська ілюстрація так і не пережила свій повнокровний «період дада», коли непоєднуване сміливо комбінувалося, а вирізані слова поставали на тлі газетних ілюстрацій та рекламних плакатів, символізуючи нову футуристичну епоху. Український колаж 30-х у виконанні Олександра Муратова, Ганни Старицької та інших самобутніх митців швидко забувся, як і рельєфи Василя Єрмилова та спектралізм Олександра Богомазова. Тож теперішній «новий початок» – радше «логічне продовження». По-друге, ніде правди діти, колаж якнайкраще символізує сучасний темп та спрямоване на швидке споживання життя. Колажі Золотарьової вкладаються в серію: і за обраними кольорами (природні, приглушені відтінки: сірий, червонястий, чорний, темно-зелений, тілесний), і за стилістикою: тіла, що стають статуями, руки, які проростають колоссям, очі, один з основних символів книжки, які визирають на тебе звідусіль. Людське тіло перетворюється на об’єкт маніпуляцій, ще одну знакову систему, яку Крістіна відчитує паралельно з тим, як Ганна відчитує ключові тексти.
Чого бракує виданню? Можливо, замало було окремих регіонів, зокрема далекого сходу та геть екзотичних літератур (при тому що Африки не бракувало: Кутзее, Коуту, Ачебе, Тхіонґо – just to start with), що їх ми, читачі, травмовані західною освітою, знаємо гірше, ніж європейську класику. Крім того, хотілося у списку «must» трохи більше середньовічних текстів, «темних віків» з їхніми «темними сюжетами», що з них проросло наше світле літературне майбутнє. Кілька важливих для вас книжок ви тут не знайдете (я, наприклад, сподівалася на Геллера, Мейлера і Мішо), однак це аж ніяк не закид авторці, а доказ, що кожен за десятиліття читання сформував власний канон і навіть іконостас. Відбір в таких виданнях – напевне, найскладніше, а 365 для професійного читача – трохи менше, ніж замало. Що найкраще? Безумовно, гострі аналітичні зауваги та іронічний, з першого речення (хоча ні, навіть з назви) впізнаваний стиль. От лише кілька цитат (всі – хоч зараз у статус в соцмережах): «Декаденти і денді – італійська версія. Всі красиві – всі нещасні» (про «Насолоду» Габріеле д’Аннунціо), «Вони занадто молоді й занадто дурні, щоб їхні страждання переконували» (про героїв Фіцджеральда), «Пристрасті киплять вісім століть поспіль. Ще не на одну мегаоперу їх вистачить» (про «Пісню про Нібелунґів»). Ну, а розділ про «Гамлета» варто було б взяти до підручників дев’ятого класу (чи коли там зараз вчать Шекспіра) замість «Вільям Джонович Шекспір народився…».
З оцінками чи думками Ганни Улюри не завжди погоджуєшся, емоційні дописи викликають таку ж емоційну реакцію: від «ні, я зовсім інакше це бачу!» до «як я цього раніше не помічала!». Однак така однозначність і не потрібна, адже «365» – не набір правил прочитання чи аналізу і не список текстів, що претендує на абсолютність чи вичерпність. І, звичайно, аж ніяк не видання, прочитавши яке, зможеш переконливо зіграти роль «профі-читача». Ця книжка – особистий канон прекрасного критика, запрошення до дискусії, діалогу, співжарту, а в перспективі – і до спроби вибудувати свій набір ключових творів. Бо що формує людину сьогодні, як не тексти навколо і всередині нас?
