Близько 10 років тому Ольга Шаф захистила дисертацію з лірики Еми Андієвської. Зараз вчена дописує дисертацію про з гендерно-психологічних аспектів у ліриці минулого століття. Серед тем, які вона досліджує, особливе місце посідає гендерна проблематика, зокрема, у ліриці Шевченка, Стуса, Жадана, Забужко, Савки та Кіяновської. Ми поговорили із дослідницею про динаміку сучасного літературознавства, перепони, які стоять перед молодими вченими, та про перспективи гендерних досліджень.
У своїх статтях з гендерного літературознавства ви кажете, що ця тема майже не розроблена. Чому про неї мало пишуть?
Гендерне літературознавство в Україні лише формується – шляхом «відбруньковування» й «відрізнення» від феміністичної критики, що, на мій погляд, як старе дерево, утратила актуальність. Залежна від ідеології фемінізму, ця критика ідеологічна й однобічна, тому методологічно застаріла для сучасного світу – «відкритого», мобільного, глобалізованого. Постфемінізм давно вичерпав, як видається, проблему жіночої депривації, хоча пошукувати її сліди, зокрема й у вітчизняній літературі, можна ще довго. Гендерні студії цікавіші паритетністю об’єкта дослідження – маскулінністю та фемінінністю як антропологічними категоріями (хоча підхід до їхнього розуміння суттєво варіюється), а також своєю відкритістю до постколоніальних, психоаналітичних, квір та інших підходів. Запорукою актуальності гендерних студій (як і щойно названих) є розімкнення літературознавчої проблематики в значно ширший людино- і суспільствознавчий простір.
Вітчизняні дослідники, які декларують свій метод як гендерний, на жаль, не завжди відрізняють його від феміністичного, часто-густо продовжують тему упослідження жінки, її недооцінки в суспільстві. Якщо ж і здобуваються на розмежування «чоловічого» і «жіночого» (а не маскулінного чи фемінінного — за адекватну гендерну термінологію теж доводиться воювати, зокрема з редакторами поважних наукових видань, адже вони, мовляв, її не знають!), то не вдаються до теоретичної аргументації цих відмінностей, що знижує науковий результат їхніх студій.
Що зумовило ваш вибір вивчати літературу з гендерної оптики?
З юності мала дурну мрію – написати чи то роман, чи то розвідку про взаємини статей. Напевне, підсвідомо мучило мене якесь питання. Зараз уже не можу чітко назвати студію чи подію, яка виокреслила для мене цю тему як мою. Натомість прорив української феміністично-гендерної критики на зламі 1990-2000-х, безсумнівно, вказав науковий керунок. Попри зроблене (дописую дисертацію), і досі часом прокидається демон сумніву: чи актуальне гендерне вивчення лірики? Що дає науці? Людям? У муках продумую «захист»: звичайно, дає – дає розуміння людині її самої, механізмів роботи її психіки в «термінах статі», висвітлює «пунктики» й «комплекси», зрештою, дозволяє зрозуміти ближнього. Помічаю, що гендерні смисли пронизують ліричний текст так щільно, що залишається небагато тем, де вони латентні чи відсутні. Такі поширені теми в ліриці, як любов до природи чи Батьківщини, – підкреслено гендерні. Не кажучи вже про художню рецепцію тіла, сексу, любові, родини.
Тамара Гундорова неодноразово розповідала про патріархальність в академічних колах. Чи ви це помічали? Наскільки поширеними є ці прояви?
Цілком згодна з Тамарою Іванівною. Я це помічала, читаючи підручник «Історія українського літературознавства» (2001) М. Наєнка, особливо його розділ про феміністичну критику. Патріархатна зверхність, недооцінка й упередженість проти її представниць помітна неозброєним оком. У монографії П. Іванишина «Українське літературознавство постколоніального періоду» (2014) оцінка така сама, лише значно більш дилетантська, невігласька – у ключових засадах феміністичного / гендерного підходу.
Чи ви даєте студенткам читати Седжвік і Батлер? Наскільки вони розуміються на різних феміністичних підходах, чи розрізнять, наприклад, радикальний, інтерсекційний чи постмодерний підходи?
На жаль, не маю можливості викладати в університеті засади гендерних, феміністичних студій, отже, й офіційних підстав давати названу лектуру студентству. Хоча в межах викладання різних курсів намагаюся не оминати гендерну проблематику. І, думаю, «просвітила» — зокрема й у питаннях радикального фемінізму та квір-проблематики – чимало студентів. Є студенти, які під моїм керівництвом займалися гендерними студіями й захистили дипломи. З них один юнак готується до вступу в аспірантуру Інституту літератури імені Т. Шевченка НАНУ. Хоча його майбутній керівник настійливо радить йому облишити гендерну проблематику як безперспективну! Це також відповідь на ваше запитання…
«Післячорнобильска бібліотека» Тамари Гундоровї вийшов друком за 20 років після самої катастрофи. Чим зумовлений час, якого потребує наука, щоб перетравити та засвоїти практики?
Цей час визначає тонка межа між уже зрозумілими наслідками певних практик і збереженням актуальності цих практик для суспільної (й індивідуальної) свідомості. Для осмислення певних явищ потрібен час, але затримка з ревізією може деактуалізувати проблему. На моє переконання, вихід книги завжди зумовлений потребою в ній. Книга знаходить свого читача – і то частіше, ніж читач книгу.
Чи достатньо помітним для широкого кола українців є сучасний літературний процес? Що для цієї видимості значать видавництва, літературна критика, наука?
Сучасний літературний процес набуває обертів. Українську літературу вже не потрібно вишукувати в найдальших закапелках книгарень. Проводяться форуми, фестивалі, презентації. Наскільки вони цікаві широкому колу українців – не готова сказати. Думаю, «перезавантаження» інтересу до літератури має відбуватися ще в середній школі. А там панують совкові інтерпретації ще часто совкової програми. Дітей не вчать отримувати задоволення від літератури, а лише сприймати її ідейний і виховний зміст. Як мама дев’ятикласниці, знаю, про що кажу.
Які теми в українській літературі ще довго чекатимуть на своїх дослідниць і дослідників?
Я б формулювала питання так: як довго чекати дослідниць і дослідників, які б «підняли» ще не опрацьовані теми. Серед філологічної молоді, яка «проходить через мої руки» у виші, трапляються одиниці, які, на мій погляд, могли б це вдало зробити, якби не три основні перепони, що чатують на шляху молодого науковця-гуманітарія. Перша з них – незапотребованість гуманітаристики нинішнім комерціоналізованим суспільством. І не лише українським. Криза літературознавства й втрата престижу гуманітаристикою на Заході теж досить відчутні, як переконує Міхал Марковський. Друга причина «пробуксовки» в тому, що засадничо некомерційне літературознавство, як би не відхрещувалося від політики, залишається носієм ідеології, отже, за логікою, має бути оплачене тим, кому ця ідеологія «на руку». В ідеалі – державою. Адже чи не національні інтереси передусім переслідуються вивченням і популяризацією національного літературного продукту? Натомість як літературознавиця можу сказати: держава ніяк мене не підтримує. Лишається пошукувати за грантами й підлаштовуватися під інтереси «благодійників». Зрештою, третя перепона на шляху молодих – підкилимний тиск академічного літературознавства. В його середовищі ще досі відчутне центрування на творчості «правильних» письменників – тепер це ті, які пишуть про націю, не йдучи далеко за межі народницько-хутірської парадигми. Як і раніше, академічне літературознавство зневажливо ігнорує постмодернізм, фемінізм etc., насторожено ставиться до методологічних експериментів.
Якщо я правильно реконструюю те, що відбувалося в українському літературознавстві, то у кінці 80-х та початку 90-х відбувався своєрідний вибух і практик, і науки. Завдяки чому може виникнути новий сплеск у літературознавстві? Зокрема, мене цікавить, чи можна очікувати ґрунтовних досліджень соцреалізму?
Щоб стався новий вибух, потрібно нівелювати ті три перепони, про які йшлося вище. Якщо лише за мою скромну викладацьку практику у виші мінімум п’ять перспективних літературознавців «не відбулися» через них, то скільки таких у межах країни? Щодо соцреалізму: це питання справді потребує ґрунтовного різноаспектного вивчення. Але на мій дилетантський у цьому питанні погляд, проблема соцреалізму полягає у двозначності його «статусу» — як офіційної (читай нав’язаної) методології та «самозрозумілого» й адекватного, прийнятного для людини того часу життєустрою. Якби соцреалізм був лише методологічною «директивою», з його науковим осягненням не було б проблем.
Чи можна передбачити, що стане популярним у літературознавстві? Чи зберігають західні студії свою роль трендсеттера?
Як на мене, одна з тенденцій літературознавства «майбутнього» вже окреслилася — це антропологічна перспектива. Тілесність і екологія, геополітика й ідентичність – літературознавчі ракурси, популярність яких, на мій погляд, буде зростати.
