У часи змін так важливо шукати сюжети на перспективу, говорити про майбутнє і людей, які його творять тут і зараз, шукати дороговкази, які вестимуть навіть тоді, коли, здавалося б, маршрут утрачено. Це те, на що можна опертися, що не дає впасти, коли тектонічні плити історії починають свій рух. Тема шостого «Самовидця» —«Покоління вільних. Як нова генерація творить майбутнє» — саме з таких. Вона про людей, які змінюють світ,— чи глобально, чи лише свій, власноруч вибудуваний, локальний. Історії успіху й історії спроб і помилок. Історії, що надихають, та історії, які змушують замислитися. Історії вільних.
Якщо спробувати систематизувати тексти фіналістів, то половина з них торкаються теми війни. Два репортажі охоплюють медичну тему: в одному йдеться про тіло, в другому— про душу. У назві трьох репортажів є слово «Бог», але в кожному з текстів він відіграє зовсім різні ролі. У назвах трьох репортажів є слова «воля», «вільні» і «вільна». Один репортаж — це багатоголосся, а ще один— монолог. П’ять репортажів — це результат репортерської подорожі, а три написані буквально з чотирьох стін. Кожен з них не схожий на інші, але всі звучать в унісон. Можливо, ще й тому, що автори репортажів теж є представниками покоління вільних.
Автори запрошують на зустріч з героями в украй різні локації, часом зовсім неочікувані: на передову, у басейн, де тренуються паралімпійці, до старої спортзали у «сірій зоні» чи у столичну лабораторію ембріології… Така масштабна тематична карта свідчить про неабияку пророблену роботу, а також про пошуки й розширення власних творчих горизонтів.
Це покоління неоднорідне. Автори альманаху шукають власні критерії та риси, за якими і розпізнають представників цього покоління. Хто вони? Які? І що означає бути вільним? Вільним від кого й чого? Як пише одна з лауреаток Олена Максименко: «Вільними народжуються (або ж стають) незалежно від території, епохи й зовнішніх факторів». Цю цитату можна вважати лейтмотивом збірки. У своїх текстах автори окреслюють особливе покоління людей. Без вікових чи географічних обмежень. Їх об’єднує щось зовсім інше, щось, що кожного з них — у різний спосіб і різною мірою —робить вільними.
Автори запрошують на зустріч з героями в украй різні локації, часом зовсім неочікувані: на передову, у басейн, де тренуються паралімпійці, до старої спортзали у «сірій зоні» чи у столичну лабораторію ембріології… Така масштабна тематична карта свідчить про неабияку пророблену роботу, а також про пошуки й розширення власних творчих горизонтів.
Ось звучать голоси людей, народжених у незалежній Україні. Це дуже різні історії, з яких стає зрозуміло, що належати до покоління вільних ще не означає бути вільним. А ось автор досліджує поняття кордону і те, як воно корелює з відчуттям свободи в людей, що живуть поряд. Ось авторка їде на передову, щоб дізнатися у молодих військових із Закарпаття, що привело їх на Донбас (коли до кордону з ЄС якийсь десяток кілометрів) і що вони вкладають у поняття свободи й незалежності, які обстоюють за сотні кілометрів від дому. А тут звучить голос молодого священика, який отримує фах психіатра і вже допомагає в лікарні. В іншому репортажі авторка веде нас в лабораторію, щоб показати, як працює ембріолог, людина, що буквально творить майбутнє…
Легенда польського репортажу Ганна Кралль розповідає, що не любить тисняви, тому відшукує історії, які не на слуху: «Я переважно була у людей тоді, коли навколо них не було натовпу. Ще не було, або вже не було», — пояснює вона в інтерв’ю «ЛітАкценту». І можна сміливо казати, що цьогорічні фіналісти зробили так само — відкрили нам, читачам, інші світи, познайомили з дивовижними людьми або нагадали про теми, які колись гучно звучали у ЗМІ, а зараз розчинилися в інформаційному шумі.
Це текст про смерть, але ще більше — про життя. Після нього лишається відчуття світлої печалі.
Такою є тема — болісною, непростою і забутою — тексту цьогорічної переможниці Гаяне Авакян «Подарунок для мами». Головний герой репортажу — 16-річний Степан Чубенко — яскравий представник покоління вільних. Один з тих, хто долучився до творення майбутнього, але якому не судилося в ньому жити. Це текст про смерть, але ще більше — про життя. Після нього лишається відчуття світлої печалі. Ви, напевне, чули про Степана — про його загибель від рук бойовиків «ДНР» активно говорили у ЗМІ. А коли його ім’я зникло з ефірів та шпальт, Гаяне пішла до мами і написала репортаж. Для всіх нас.
Цей текст є передмовою до збірки «Veni, Vidi, Scripsi: покоління вільних» і був опублікований з дозволу видавництва «Темпора».
Марія Семенченко – журналістка, репортерка, кураторка конкурсу художнього репортажу імені Майка Йогансена «Самовидець». Закінчила Могилянську школу журналістики. До 2016 року працювала редактором відділу «Суспільство» щоденної всеукраїнської газети «День». Пише для низки українських видань. Серед професійних зацікавлень – суспільна тематика, а відтак – людські історії.
