Прокинутись. Поїсти. Послухати класичну музику. Сходити в школу (чи краще поспати до заходу сонця). Зустрітися з друзями. Усім разом випити молока. Пригостити миловидних бабусь вечерею та пивом. Пограбувати якийсь магазин. Вкрасти чиюсь машину. Увірватися в чийсь будинок. Зґвалтувати якусь дівчину. Потім десь у підворітні помірятися силою з конкурентами на полі нічного терору. Поділити здобич (награбовані гроші). Попрощатися зі своїми друзями. Прийти додому. З’їсти простиглу вечерю. Завалитися спати.
Дочитали до цього моменту?.. За великим рахунком, зараз ви могли б повернутися на початок першого абзацу і розпочати читати його наново, адже все в цьому світі циклічне й життя головного герою «Механічного апельсину» Алекса не є винятком. Проте ця циклічність, яка є механічним повторенням певних подій у житті людей, іноді дає збій. Цей збій може тривати дні або роки, може привести до прекрасних або страшних змін. Та дещо є однозначним – рано чи пізно збій буде усунено. Цикл відновиться. Або розпочнеться зовсім новий.
«Механічний апельсин» Ентоні Берджеса вважається одним із найвідоміших творів ХХ століття та однією з найвизначніших антиутопій усіх часів. Ця книга побачила світ у 1962-му році та швидко отримала статус культової, чому також посприяла кіноадаптація Стенлі Кубрика, що вийшла на екрани кінотеатрів дев’ятьма роками пізніше. Український переклад роману був здійснений Олександром Буценком і був вперше опублікований у 1990-му році в журналі «Всесвіт», після чого твір перевидавався ще два рази. З одного боку, цей роман є антиутопією. З другого боку, на цей твір можна подивитися трохи під іншим кутом і зарахувати його до жанру роману-виховання. Я б навіть сказав, що «Механічний апельсин» є дуже парадоксальним романом-вихованням, в якому головний герой Алекс змушений змінити свою поведінку методом репресій збоку держави, де репресивним механізмом виступає… мораль.
Отже, головний герой роману – Алекс. Він є типовим представником жорстокої молодіжної субкультури: звичайний підліток, ватажок невеликої банди розбійників. Алекс, як і троє членів його ватаги: Піт, Джорджи й Дим — полюбляє випити, про що ми дізнаємося від початку, коли вони в барі «Korova» п’ють молоко з усілякими домішками: алкоголем, наркотиками. Завдяки цьому «молочному коктейлю», Алекс має змогу
«споглядати на кінчику свого лівого черевика Господа Бога з його небесним військом і всіма святими»,
а після того, як «яскраві спалахи осяюють його мозок», йде промишляти розбоєм на вулицях нічного міста. Агресивний, безкультурний, цинічний п’янчуга, хоча, варто визнати, доволі харизматичний.
Таким Алекс постає на початку твору. Його особливостями є також те, що він — завзятий поціновувач класичної музики і фанат творчості Бетховена; також він вдягається за останньою модою, естетизує насилля, а за характером є непоступним та самовпевненим. Персонаж видається досить незвичайним та навіть привабливим, адже постає дуже нетиповим хуліганом. Однак є ще одна надзвичайно важлива риса, яка робить його образ ще більш екстраординарним. І цією рисою є мова, якою він говорить.
Надсат – це штучна мова, яка була вигадана Берджесом спеціально для цього роману. Вона базується на російській мові (точніше, на російському слензі, з яким Берджес мав змогу ознайомитись під час свого перебування в Ленінграді). У романі Надсат функціонує поряд з англійською (як зазначав сам Ентоні Берджес, в середньому на одну сторінку «Механічного апельсину» він використав дванадцять слів з Надсату). Тим, хто хоч трохи знайомий із слов’янськими мовами, доволі просто розгледіти етимологію його назви. Слов’янській корінь -надцять присутній у деяких числівниках російської мови, починаючи від «одиннадцати» і закінчуючи числівником «девятнадцать». Люди у віці від 11 до 19 вважаються підлітками, юнацтвом – саме ці групи людей позиціонувалися як основні складові жорстокої молодіжної субкультури і саме вони були єдиними носіями Надсату.
Чому саме російська стала базою для Надсату? На це питання досі немає остаточної відповіді, існує лише декілька версій. Та найбільш імовірною є версія, пов’язана з Карибської кризою — конфліктом інтересів між США та СРСР у жовтні 1962 року, коли усе ледве не закінчилося використанням ядерної зброї. Отже, страх жителів антиутопічної Англії перед носіями Надсату став алюзією на страх, що охопив західний світ перед СРСР на початку 60-х рр. ХХ століття.
Надсат є добре сконструйованою, складною мовою, на серйозний розбір якої піде не одна й не дві сторінки. Основні властивості: граматика Надсату базується на граматиці англійської мови. Усі запозичені слова з російської були транслітеровані з кирилиці на латиницю й адаптовані під правила англійської мови. Переглянувши словник Надсату, можна натрапити на деякі запозичені та перероблені слова з німецької, французької, малайської та інших мов.
Хотілося б сказати декілька слів про проблеми перекладу Надсату на українську. Через те, що ця штучна мова базується на російській, вона вміщує велику кількість слів, які також присутні й в українській або значення яких нам дуже легко зрозуміти. До того ж граматика мови базується на англійській, а тому при перекладі її потрібно повністю змінювати і підлаштовувати слова під граматичні правила української. Врешті-решт, виникає питання – як перекласти Надсат так, аби він не втратив свою унікальність? Аби він все ще дійсно був штучною мовою і здавався чимось незвіданим? Питання, звісно, відкрите. Є варіант писати слова з Надсату латиницею, лиш адаптувавши їхні закінчення під правила української. Можливо, це не найкраща опція, та коли при читанні око натрапляє на одне з таких слів, ви відразу розумієте, що це щось абсолютне інше. Гадаю, такий варіант значно кращий від того, який обрав перекладач «Механічного апельсину» Олександр Буценко. Не можна сказати, що в українському перекладі присутній Надсат. Російський сленг – так. Надсат – на жаль, ні. Перекладач просто підібрав російські сленгові відповідники до слів, які сконструював Берджес, і написав їх українськими літерами. Чесно, якщо б перед початком читання роману я не знав про наявність в ньому Надсату, то, мабуть, не вбачав би в цих сленгових словах якоїсь штучної мови. Врешті-решт, може, перекладач і зміг передати манеру спілкування Алекса та його друзів, однак ні про яку унікальність розмова вже не ведеться, адже їхньої особливої мови в них вже немає, через що роман втрачає одну зі своїх найвизначніших рис.
Якщо поглянути на «Механічний апельсин» як на роман-виховання, це дасть змогу зрозуміти його сюжет під дещо іншим кутом. У таких романах вияскравлюється процес формування особистості головного героя, а на мою думку, процес становлення Алекса є однією з ключових складових всієї книги. Хтось може заперечити, що у «Механічному апельсині» як такого формування головного героя немає, оскільки Алекс за ці роки змінюється не надто сильно. Дійсно, до останньої глави здається, що за своїм характером та соціальним статусом він не змінюється взагалі. Однак фінал роману чітко дає зрозуміти, що ці зміни все-таки наближаються, а тому Алекс, безумовно, переростає самого себе, ніби відмовляючись від тієї особистості, якою він був раніше. Та це переростання було шляхом, до якого він довго йшов і який обрав сам. Проте був ще один шлях, з якого він усе-таки зміг втекти. Це був шлях, яким його хотів змусити піти уряд. Шляхом «моралі».
Основну проблему моралі, що Алексу намагається нав’язати держава, дуже точно вияскравлює цитата в’язничного капелана, одного з персонажів твору:
«Що Богові бажаніше? Хоче Господь добро чи вибір добра? Можливо, людина, яка обирає зло, певною мірою краща за ту, яку до добра змусили?»
Це одвічне питання, на яке Берджес намагається знайти відповідь у «Механічному апельсині». Чи є моральним примус людини до добра, якщо вона до нього не прагне? Чи є Алекс людиною в повному сенсі цього слова, якщо його позбавляють права вибору? Адже людина без права вибору не може жити повноцінним життям і радше стає певним механізмом, запрограмованим на виконання лише окремих функцій.
У кінцевому рахунку, мораль, якою її бачив уряд, спрямована лиш на добре ставлення Алекса стосовно інших людей. Алекс мав стати якимось роботом з плоті й крові – механічною людиною з обмеженою свободою дій та обмеженим функціоналом, що має служити на благо суспільству. Уряд вірив, що Алекс зможе стати хорошим, добропорядним громадянином, якщо, методом експерименту (введенням певної речовини в організм головного героя), вчені зможуть змусити його тіло чинити супротив і, вибачте, блювати кожного разу, як тільки він не те що спробує вчинити якесь лихо, а як тільки побачить, що хтось чинить комусь щось погане. Звісно, така мораль штучна, що немає у своїй природі навіть зачатків істинної моралі, адже головного героя фізично примушують до певної поведінки, фактично, роблячи його хворим і обмеженим у своїх діях. Однак — що головне — Алекс на той момент не змінюється ментально – саме це стало основною причиною провалу плану уряду. Ближче до кінця роману, після того, як Алекс потрапляє до лікарні, де йому роблять екстрене переливання крові, він видужує. З організму була виведена речовина, що отруювала його та примушувала слідувати моралі уряду. Таким чином, коли йому вже нічого не заважає, він збирається повернутися до старого способу життя, до життя звичайного хулігана, адже його світогляд насправді ані краплі не змінився.
У принципі, на цьому моменті можна було б закінчити роман. Наприклад, так зробив Стенлі Кубрик у своїй кінострічці. Подейкують, спочатку навіть сам Берджес хотів так зробити і не писати ще одну, останню главу свого твору…
Взагалі порівнянню самої книги та її не менш культової кіноадаптації можна було б присвятити окрему статтю. Що є одним із найцікавішого для співставлення між ними, так це образ головного героя. Гадаю, у Берджеса та Кубрика доволі сильно розійшлося уявлення того, яким він має бути. Якщо Берджес змальовує Алекса як бунтівного, агресивного і непоступного юнака, то Алекс Кубрика мені видався набагато більш покірним, спокійним та підлесливим. Такий собі Алекс полегшеної версії, який є більш прийнятним та привабливим для рядового глядача. Можливо, це було зроблено в силу цензури, а, може, Кубрик дійсно бачив головного героя таким, яким той постав на екрані. Однак, думаю, головне розрізнення між романом і фільмом все-таки полягає в полярності їхніх закінчень. Кінцівка кінострічки є майже точною копією передостанньої глави книги, проте без останньої глави, без повернення Алекса до старого способу життя та відречення від нього, акценти, на яких робиться наголос, сильно змінюються. І тому, якщо Кубрик в кінці наголошує на тому, що його Алекс ніколи не зможе змінитися й залишиться таким, яким завжди був, то Алекс Берджеса змінюється кардинально — він виростає, повністю переформовується й вирушає на пошуки нового себе.
Прокинутись. Поїсти. Послухати класичну музику. Сходити в школу (чи краще поспати до заходу сонця). Зустрітися з друзями. Усім разом випити молока. Пригостити миловидних бабусь вечерею та пивом… Усе в цьому світі циклічне й роман «Механічний апельсин» не є винятком, адже перша й остання глави починаються абсолютно однаково. Та не однаково закінчуються. Цикл ще не встиг повністю відновитися, як стався новий збій. Алекс більше не відчуває себе щасливим, не отримує задоволення від нападів на людей, дебошів та інших звичних для себе занять. Наш головний герой виростає, змінюється його бачення речей. Він стає новою особистістю і починає нове життя. Та хто знає яке… Фінал роману відкритий, Берджес передає естафету в руки читачів. У наших силах вирішити подальшу долю Алекса. В наших силах вирішити – який він, новий цикл життя Алекса.
