Дебютні для Марти Холл Келлі «Бузкові дівчата» десять тижнів трималися в переліку бестселерів Publishers Weekly, а Goodreads відзначив твір як найкращий історичний роман 2016 року. Українською мовою книжка побачила світ 2017 року у видавництві «Нора-Друк» у перекладі Володимира Горбатька.
Марта Холл Келлі народилася, живе і працює у США. Але події її дебютного історичного роману відбуваються в Європі. Можливо, через те, що велике бачиться на відстані – а США від Франції, Польщі й Німеччини, в котрих розгортаються описані американською письменницею події, відділяють не лише кілометри, але моря й океани. А можливо, через те, що оцінювати руйнівні наслідки Другої світової війни – а саме їй присвячено роман, нехай ідеться й про суб’єктивні авторські оцінки, – набагато простіше ззовні, ніж зсередини. Хоча цілком імовірно, що причина саме такого сюжету криється в іншому: написати про жахливу історичну подію, яка змінила не лише долю мільйонів людей в усьому світі, а й перекроїла карту світу, Марту Холл Келлі надихнула біографія Керолайн Феррідей – світської пані з Нью-Йорка, якій не бракувало ані французької крові в жилах, ані французького шарму у вдачі.
Утім, хоч що б мотивувало американську авторку до написання роману про Другу світову, зріз тогочасного суспільства – американського і європейського – у неї вийшов образний і рельєфний, а сам роман – напрочуд болісний і сердитий.
Отож, хто вони – «Бузкові дівчата» Марти Холл Келлі, і про що твір? Якщо описувати його вшир, то випаде поговорити про «війну як лакмусовий папір для людства». Якщо ж копати вглиб, то говорити доведеться про «війну як особистий гарт кожного».
Почнімо з «широкого»: його у тексті не бракує. Хоча на сторінках і не знайдемо детальних описів грандіозних баталій, але і масштабності, і тонких штрихів – хоч греблю гати: чого лишень варта виписана майже до інтимних подробиць сцена бомбардування німецькими літаками околиць Любліна і польських втікачів. Докупи змішуються долі, люди, худоба, земля, трава. А також Польща, Франція, Німеччина і США. Власне, саме шляхом постійного перенесення дії з однієї країни до іншої Марті Холл Келлі і вдається відтворити відчуття масштабності війни, котра охопила увесь світ. Епічності оповіді додають дороги (метафора шляху взагалі є наскрізною в романі) й міжматерикові подорожі (на судна з біженцями чекають, з ними втрачають зв’язок, і вони опиняються на сторінках історії під грифом «зниклі безвісти»).
Щодо «глибокого», то воно витворюється долями трьох героїнь: уже згадуваної Кароліни (Керолайн) Феррідей, американки й француженки водночас, ув’язненої у концтаборі Равенсбрюк польки Касі Кужмерик та німкені й амбітної лікарки-експериментаторки Герти Оберхойзер.
Майстерність Марти Холл Келлі полягає в тому, що кожна з дівчат – Кароліна, Кася й Герта – переживає власну історію і особисту трагедію, але їхні життєві шляхи не лише зв’язані в єдиний вузол, а й стають своєрідними «сонцями», навкруги яких планетами обертаються долі сотень і сотень інших людей.
Історія Кароліни – це історія вибору. Чи заплющити очі на війну (що цілком можливо в далекій Америці), чи присвятити своє життя підтримці тих, у кого ця далека війна забрала все. Поруч із міс Феррідей з’являються люди, які обирають перше (таких більше), і які наважуються на друге (їх менше). Сама ж Керолайн живе не лише війною, а й коханням. Саме завдяки любовній темі Марті Холл Келлі вдається надати американці Феррідей справжнього французького шарму: панчохи, пестощі, прощання – усього цього в романі не бракує. Бо як інакше зберегти душу під час війни?
«Він поцілував мене, і я відчула дотик його теплих губ. Стоячи там, на вершечку світу, я втратила будь-яке відчуття часу й простору, допоки Поль не відпустив мене, і я залишилася стояти — запаморочена й неприкаяна, немов корабель, котрий знявся з якоря.
— Ти проведеш мене?
— Ні, я залишуся тут, — відповіла я.
Просто йди. Не роби розлуку ще важчою для мене».
Здавалося б, під час війни, коли на друзки розлітається увесь світ, – оплакувати розбите серце – це такі дрібниці. Але Марті Холл Келлі вдається особисту трагедію Кароліни вписати в події світового масштабу. Від того окрема історія любові не лише не міліє, але стає драматичнішою і вагомішою. А жертовність і філантропія міс Феррідей набуває глибшого звучання.
Історія Касі – це також історія вибору. Зневіритися (що цілком можливо в концтаборі) — або вірити, щоб вижити (що практично неможливо). Навколо Касі обертаються ті, хто гине (і таких значно більше), і ті, хто виживає (їх менше, у них покалічені тіла й душі). У Касі теж є любов, якій судилося стати її майбутнім і навіть подарувати «жіноче» щастя: вийти заміж і народити дитину в повоєнній Польщі, де чоловіки були на вагу золота, – дорівнювало виграшу в лотерею. Але тут авторка акцентує увагу на іншому: фізичних випробуваннях, котрі випали на долю Касі. Дівчина – майже дівчинка (на початку оповіді Кася ще підліток) стає одним із «кроликів» – жертвою хірургічних експериментів, коли в тіла здорових дівчат і жінок вживлюється різний непотріб. Власне, «кроликами» їх називали і через піддослідний статус, і через те, що внаслідок звірячих експериментів більшість жінок могли пересуватися лише підстрибом.
«Не пам’ятаю, чи кричала я, але згодом дівчата з моєї палати розповідали, ніби я волала так сильно, що їм здалося, наче мене знову оперують, тільки цього разу без наркозу; а інші арештантки розповідали, що чули мої крики на плацу під час переклички».
Насправді Кася – це збірний образ тих кількох десятків ув’язнених жінок, що зазнали на своєму тілі хірургічних експериментів. І саме «кролики» стали для Кароліна «бузковими дівчатами»: вже в повоєнний час вона опікувалася їхніми долями, лікувала, а багатьох і приймала у своєму засадженому бузковими кущами американському обійсті.
Ну, й історія Герти – це також історія вибору. Між професійними амбіціями (стати лікаркою жінці в Німеччині було непросто) — і етикою (або ж здоровим глуздом, бо про етику як таку в питанні експериментів над людьми не йдеться).
«Але саме орел як ознака керівника найвищого рівня, золотий птах з розпростертими крилами, що я його носила на своєму серці, — саме цей орел привертав найбільшу увагу. Коли я вперше вдягнула вдома уніформу з цим орлом, мутті аж розплакалася від гордості. Цей золотий птах справив на неї навіть більше враження, ніж той факт, що в прискореному порядку — бо почалася війна — я отримала на медичному факультеті свій диплом».
Навколо Герти обертаються такі ж, як вона, апологети величності Гітлера (і їх не бракує), і ті, хто в його вченні вже розчарувався (у ході оповіді їхнє коло розростається). Герта, як і американська філантропка Керолайн, — персонаж невигаданий. Ба більше, історія задокументувала імена не одного десятка таких «лікарок», чий скальпель втяв життя та долі десяткам жінок. У змалюванні Герти Марта Холл Коллі хірургічно правдива: вона відтворює і сум’яття молодої лікарки, і відчуття безкарності, що панує в її серці у вже повоєнні роки. Дотримується Келлі й історичних деталей: за свій злочин Герта відбулася легким переляком (дочасним звільненням, хоча спочатку отримала двадцять років в’язниці), і в повоєнний час мала медичну практику.
Власне, у романі нерозривно сплетені історичні факти й вигадані сюжетні лінії. Це робить його правдивим, реалістичним і болючим для читання. І це одна із сильних письменницьких рис Марти Холл Келлі. Так само, як і вміння структурувати текст, уривати оповідь у найдраматичнішу хвилину, щоб перенести читача в іншу країну чи навіть на інший континент. Постійна напруга пронизує кожен рядок «Бузкових дівчат».
Вражають деталі: їх багато, вони яскраві й назавжди западають у душу. Мамині пензлики, червоні нитки, запах хліба, бутоньєрка, хатня курка Цюця, голодна собачка Фелька в дитячому старому візочку…
Марта Холл Келлі пише ємко, глибоко, проникливо. Знаходить прості слова й образи для складних і неоднозначних емоцій. Розповідає стримано, але виразно.
Про Кароліну і її любов: «Коли б я знала, що от-от зустріну чоловіка, який розтрощить мене на друзки, мов тонкостінну порцеляну, то спала б довше звичайного».
Про Касю і її двобій за життя: «Якщо арештантку засуджували до страти, то до розстрільної стіни її силоміць вели Дорогою Краси. Якщо жінці таланило, то вона мала достатньо часу, щоби її табірні подруги зробили їй зачіску і причепурили, аби вона, йдучи на смерть, мала гарний вигляд».
Про Герту і її кару: «Коли мене звільнять, я буду старою жінкою. Лише за одну хвилину й сорок секунд, які знадобилися, аби зачитати вирок, мене на все життя позбавили можливості працювати».
Можливо, дещо описовою й розтягненою є кінцівка: перипетіям повоєнного часу не бракує психологізму, але не вистачає динаміки. Хоча, ймовірно, таким і має бути повоєнний час – усі стомлені, роздратовані, спустошені.
Рекомендовано читати тим, хто цікавиться історією ХХ століття, кого не лякають жахливі факти Другої світової війни і хто не чекає від художньої літератури «хеппі енду», бо тут герої, може, жили й довго, але не зовсім щасливо.
Аліна Акуленко — журналістка, медіатренерка, авторка книжки про ідеї, що змінюють не лише вас: «Побачити свої зірки в калюжі».
