У назву книжки польського письменника й репортажиста Пьотра Ібрагіма Кальваса винесено три слова: Єгипет, харам і халяль. Два останні означають «заборонено» й «дозволено», і є межами того, про що говорить автор, оповідаючи про Єгипет, а вужче – про місто Александрію, а ще вужче –про власний досвід і свій біль, поєднаний із любов’ю до Єгипту, проте ширше – про весь арабський світ. І навіть про нас – здебільшого поза текстом.
Пьотр Ібрагім Кальвас – не той репортажист, який обирає тему й героя та їде (чи не їде, якщо вони живуть поруч) їх досліджувати й пропрацьовувати. Вочевидь, що в книжці «Єгипет: харам, халяль» головним героєм є він сам, тому тут мало відстороненого погляду, натомість багато емоцій: на читача очікує весь спектр від любові й до ненависті. І останньої дедалі більше, що менше сторінок до закінчення книжки. І це попри те, що автор півтора десятка років тому прийняв іслам і сім років прожив в Александрії, постійно, проте, залишаючись там чужим, іншим. Щодня він спостерігає за містом із власного балкону (з якого, до слова, починає й завершує книгу) або ж вирушає зі своєї квартири в райони для заможних єгиптян день за днем наново вивчати місто та його мешканців, зазирає, наскільки це вдається (і таки вдається) до найнесподіваніших закутків і знаходить іноді неймовірних, немислимих для єгипетського суспільства людей.
Намагається зрозуміти певні світоглядні поняття й політичні реалії. Пояснити, як виглядає свобода в Єгипті й чи/чому в недалекому майбутньому там (не)можливе ліберальне суспільство; та й чи потрібне воно єгиптянам. Осмислює «арабську весну» й багаторічне та бажане для сучасних єгиптян правління армії. Або чому в Єгипті ненавидять США та Ізраїль, а найпопулярнішою західноєвропейською книжкою нині є «Майн Кампф» Гітлера.
Окрім спланованих або (рідше) спонтанних зустрічей із іншими героями, які пласт за пластом розгортають авторові й читачам «нетуристичний Єгипет», є в книжці й кілька постійних співрозмовників. Один із них – професор А., «оригінал, ексцентрик, інтелектуал старої школи, вільно розмовляє п’ятьма чи шістьма мовами, почесний доктор кількох університетів» і затятий критик сучасного Єгипту. Бесіди автора з ним схожі на міні-лекції, – так, вочевидь, легше донести до читача проблеми, до яких Кальвас прагне привернути увагу: «Сучасний світ – світ Заходу, подобається це комусь чи ні…», «Ми – архаїчне традиційне суспільство, ми спираємося на релігійні одкровення…», «Ментально ми в Середньовіччі, за всієї до нього поваги…», «Ми ненавидимо Захід, бо заздримо йому. Заздримо, бо ненавидимо. Але постійно послуговуємося його інструментами й ключами, користаємо з нього як тільки можемо, адже самі нічого не створюємо й не відкриваємо…», «Це замкнене коло, кошмар, арабська версія ісламу – це кошмар…». І таких висновків – десятки сторінок, із фактами, прикладами, влучними порівняннями з минулого й сьогодення, які для єгиптян, як виглядає, нині одне й те саме.
Розмови й розмірковування репортажиста про арабський світ помережані колоритними побутовими ситуаціями, які або глибше розкривають, або унаочнюють сказане попередньо. Зустріч із сусідами в ліфті, коли в кабінку до автора не зайде дружина чи донька сусіда (або ж вийдуть, коли зайде він, і так само щодо комбінації «дружина автора й сам сусід» тощо). Окрема оповідь про запахи й смаки Єгипту («Коли я був товстим і ненажерним, на ланч завжди ходив до коптів їсти кушарі. Тепер перестав, бо починав уже скидатися на типового єгиптянина: велике черево й ще більший зад. Хоча тут важко дотримуватися дієти, єгипетські смаки спокушають»). Або розповідь про музику, одіж чи навіть лак для нігтів (який саме дозволено й чому) тощо.
Серед найсильніших розвідок Пьотра Ібрагіма Кальваса – розмови про дикунську, як на західну людину (а для єгиптян – людину з Півночі), традицію хітан, обрізання (в даному разі – жіноче). Власне, ця тема вразила західний світ відносно недавно, буквально в 2000-х, і досі є однією з найбільш шокуючих і найзакритіших до обговорення. Хітан у Єгипті офіційно заборонено, згідно зі статистичними відомостями, понад 70 % єгиптян при анкетуваннях висловлюються проти такого калічення жінок (власне, дівчаток і дівчат), водночас близько 95 % з-поміж них таки обрізані й на ділі продовжують страшну та небезпечну традицію, що часто завершується смертю – наприклад, від гнійних запалень. Кілька співрозмовниць автора таки оповідають про власний досвід, хоча починають із заперечення, що, мовляв, на цю тему в Єгипті ніхто й ніколи не говоритиме. Цей розділ із назвою «Пекло жінок» є певною межею, після якої зачаровуватися Єгиптом перестає бути можливим. Бо читач може спробувати зрозуміти, скажімо, релігійні протистояння між салафітами (бороданями) й суфітами, може погодитися навіть на неприйняття в Єгипті атеїстів чи бахаїтів на рівні Конституції (релігійні погляди кожного єгиптянина і єгиптянки зазначені в паспорті, що включає їх у суспільство або цілком викидає з нього, ба, навіть може бути приводом до вбивства). Але калічення дівчаток на догоду традиції й чоловікам для багатьох у ХХІ столітті стає певною «точкою неприйняття».
І нехай у наступних розділах автор знайомитиме читачів із політичними іграми чи/і їх маніпуляціями, оповідатиме про гомосексуалів, рокерів чи телефонних онаністів, про футбол, привселюдні поцілунки, позашлюбні стосунки й тотальний перегляд порно, ба, навіть про одного шейха, який показав, «котрі вірші Корану помічні від діареї, а котрі – від закрепу», тема калічення жінок залишатиметься фоновою, стане певним лакмусом до всіх інших питань і співрозмовників. Щоб, урешті, завершитися не менш емоційно насиченою оповіддю про підготовку до Курбан-Байраму, якому передують масові вбивства тварин – здебільшого овець і корів, привселюдні, посеред міста, сприйняті всіма довкола радісно й урочисто, бо така традиція, бо після паломництва до Мекки «кожен дорослий мусить убити тварину». У країні, де нині неписьменними залишаються понад 30 % населення. І де «люди не хочуть політичної цензури, проте не уявляють життя без цензури звичаєвої».
«Настане час, коли вам доведеться давати раду із сучасним світом, дуже сучасним. Ви можете не впоратись», – каже на початку книжки автор Ахмаду, салафіту, який хотів його завербувати, сприйнявши за туриста. Прочитавши книжку, що мерехтить якнайрізноманітнішими фактами й історіями, складається враження, що не впоратися можемо ми, читачі й туристи, які сприймають Єгипет крізь призму доглянутих пляжів, кольорових рибок і красивих коралів, а також готелів Хургади чи Шарм-ель-Шейху, схожих на міраж у пустелі реального сучасного Єгипту.
Народилася 1981 року в Івано-Франківську. Закінчила Національний університет імені Тараса Шевченка. Працювала у пресі й книжкових видавництвах. Від 2012 р. - головна редакторка сайту "ЛітАкцент"
