Із британсько-ямайським поетом Реймондом Антробусом ми зустрілися в Міжнародний день поезії (21 березня) після його воркшопу «Як читати поезію. Вголос» у межах Літературної лабораторії Мистецького арсеналу. Рей – автор двох поетичних книжок, перформер, куратор популярного поетичного шоу “Chill Pill” у Лондоні, яке уже 5 років збирає тисячі прихильників поезії. Вірші Реймонда публікували ВВС та The Guardian. Антробус, з дитинства долаючи проблеми зі слухом, чимало вкладає у поширення віршів глухих поетів у Великобританії.
— Ти вперше в Україні і пробув лише декілька годин. Які перші враження?
— Усе те, що я знав про Україну з Великобританії, дуже різниться від того, що я побачив насправді. Здалеку все здавалося простішим, зрозумілішим. У Києві дуже цікава архітектура. Місцями вона схожа на британську, у якій теж багато еклектики. Такі будівлі промовляють до нас з минулого. Для мене важливі ландшафти, які розповідають історії. Я бачу фізичний ландшафт і стараюся побачити внутрішню будову. Зараз так несподівано холодно, хоча уже березень. Але щоразу, коли ти заходиш у будівлю, то бачиш – люди готові до холоду, вони уміють адаптуватися до різкої зміни та дати раду – насамперед, з погодою. Це розуміння свого середовища.
— Ти – засновник найвідомішого британського поетичного шоу “Chill Pill”, яке збирає сотні глядачів. Як живеться поезії у Британії сьогодні?
— Роль поета у британському суспільстві – це бути особою, яка свідчить. Ці свідчення різняться від журналістських чи романістських. Вони про здатність створити репортаж з емоцій, відчуттів. Поет знаходить середню температуру чогось такого багатоскладового, як мова, чи такого складного, як «Брекзіт», і вкладає у мовні засоби все те, що відбувається. Існує чимало майданчиків, де поезія співіснує поруч з новинами.
“Chill Pill” – це не лише я, а ще четверо британських поетів. Вісім років тому мій товариш – стендап-комік та поет — запропонував: «Давай зробимо шоу, де ти не просто читаєш вірша, а читаєш цілком новий вірш, не чутий до того, і на певну тему». Цей простий формат добре спрацював, а ще у нас є «куточок класики», де ми читаємо старі вірші, які любимо – Шеллі, Волкот, Плат. Ми показуємо релевантність поезії. Спершу ми робили одне шоу щотижня, а через 6 місяців почали співпрацювати з театрами і робити одне шоу на місяць. Щоразу ми вітаємо 200-300 глядачів – вони заповнюють театр просто аби послухати поезію. Ми переконалися самі та підтвердили іншим – поезія релевантна, люди приходять послухати її, платять за це гроші. А ще нам просто дуже приємно цим, і я пишаюся, що цей проект досі живе.
— Ти був редактором спеціального випуску поетичного журналу Magma, стверджуючи, що головне – це не перетворювати глухих поетів у маргіналізовану групу. Як тобі це вдалося – наголосити на людській особливості й водночас просто показати – це добрі поети, які варті уваги?
— Я зробив це насамперед тому, що не знайшов жодної антології глухих поетів. Спершу я уявляв собі звичайний випуск журналу, проте нам надійшло дуже багато віршів, які довели, наскільки розмаїтою є категорія глухоти. Наприклад, у нас були вірші людей, які ростять глухих дітей – ось такий досвід. Також ми читали поетів, які не розмовляють і послуговуються лише мовою жестів – вони надсилали нам відео із виконанням віршів. Цей досвід виявився глибшим, ніж я міг собі уявити. Він розвинув і поглибив моє розуміння не просто глухоти, а мови загалом та використання її у межах однієї спільноти. Це доказ того, наскільки мова незрозуміла і дивовижна водночас.
— Це частина твого проекту з інкорпорації британської жестової мови у поетичну мову?
— Так. А ще ми проводимо читання. Нещодавно у Лондоні відбувся поетичний слем між глухими поетами. Вони використовували лише британську жестову мову. Цього року у Йорку відбудеться поетичний фестиваль для авторів, що послуговуються цією мовою, де я братиму участь.
—Ти навчаєш поезії у Лондоні та на курсах креативного письма, але невже поезії можна навчити? Розкажи трохи детальніше про те, чим ти ділишся з учнями.
— У моєму випадку навчання поезії – це про демонстрацію вивченого, осмисленого, створеного у часоплині літератури і поезії.
Я досліджував вплив творчості на емоційний інтелект під час магістратури. Це був такий собі трирічний кейс-стаді у трьох різних школах, де разом із дітьми 11-16 років ми пробували з’ясувати: яким чином молоді люди починають перейматися власним письмом і що нам дає творчість? Мої дослідження довели, що понад 90% молодих людей, які брали участь у поетичних школах і перформансах, почувалися емоційно стабільніше. Я переконаний: це тому, що вони відчули себе частиною спільноти, відчули, що їх розуміють. Вони стали впевненішими і були готові до нових ризиків. На своїх уроках і тренінгах я називаю поезію «словом на літеру П», якого не використовую, адже воно надто обмежує.
Багато людей мають травму шкільних вчителів та віршів, які мусиш напам’ять розказувати перед однокласниками. Тому поезія – це робота з травмою.
Я не люблю просто розмовляти перед пасивними слухачами. Практика дуже важлива – адже я повинен бачити модель, приклад, аби захопитися навчанням. Я навчаю дуже юних людей і мушу щоразу підбирати нові слова для одинадцяти-, тринадцяти-, п’ятнадцятирічних. Я вчу переживати літературу. Найпростіший приклад – «Отелло» Шекспіра. Уявіть себе в ситуації Отелло й опишіть це з перспективи дзеркала.
Мої уроки – про постановку цікавих питань, які врешті й творять поезію.
Саме цим я займався з учнями та продовжую дотепер.
—Коли почалася поезія для тебе персонально? Я хочу почути приватну історію про той момент, коли ти зрозумів: сталося!
— Я завжди писав поезію. Але через вади слуху я чимало років присвятив терапії і послуговувався британською жестовою мовою. Це зовсім інший вид комунікації та сприйняття інформації. Насправді я починав з оповідань. Мої оповідання були про коней та поні, я описував себе як поні, а всіх інших – як коней. Наприкінці кожного оповідання поні конфліктували з кіньми. Якось моя старша сестра, з якою ми часто сперечалися, випадково прочитала ці оповідання. Вона підійшла до мене з вибаченнями. Це вперше трапилося щось схоже. І коли я зрозумів, що вона зробила це через оповідання, то усвідомив, що мова, історії й поезія володіють певною силою. Адже мої оповідання змінили наші стосунки з сестрою! Я писав, бо відчув силу письма. Це сила бути почутим.
Для мене бути редактором – це щось геть інше, ніж бути автором вірша. Це вимагає різної енергії. Але кожна моя навичка – це частина мандрівки, що зміцнює мою впевненість як поета. Я мушу бути впевненим, аби записати вірш і поділитися ним. Хоча усе це – взаємодія з мовою, і це головне для мене.
— До Києва ти приїхав із майстер-класом про виконання поезії. То як це – добре виконати вірш?
— Для мене головне – повірити поетові. Чи переконує мене атмосфера, яку творять вірш і поет? Це відчуття – майже інстинктивна річ. У Нью-Йорку один старий поет сказав мені: «Необхідно 17 секунд, щоб публіка точно визначилася – подобаєшся ти їм чи ні». Я стараюся не турбуватися занадто про враження, яке справляє одне-єдине виконання. Якщо я хочу зростати як поет, мені небезпечно постійно думати про слухачів. Іноді я роблю такі речі, які не подобаються публіці – і це нормально.
Я боявся ходити на читання деяких своїх улюблених поетів, адже у мене вже склалися дуже особливі стосунки з їхньою книжкою. Часом знайомство порушує майже сакральний зв’язок із книжкою.
— Порадиш кількох улюблених ямайських і британських авторів?
— Серед моїх улюблених поетів перше місце належиться британсько-ямайсько-китайській авторці Ханні Лоу (Hannah Lowe, “Chick” 2013, “Chan” 2016). Я прочитав її книжку “Chick” і був вражений, що хтось проживає життя настільки схоже до мого. Вона була першою письменницею, кому я захотів написати мейл, навіть не очікуючи відповідь – адже був просто захопленим підлітком. І вона відписала мені того ж дня! Три роки по тому вона стала моєю редакторкою. Ханна завжди каже: твої найкращі роботи попереду, ти їх ще не написав, ти на шляху. Це мене надихає.
Мені дуже подобається Кей Міллер (Kei Miller) – ямайський поет, якого я відкрив у 23. Він уособлює все, що я люблю в мові та поезії. Його вірші – це сторітелінг, історія, гумор і людяність. Звісно ж, я люблю Марлона Джеймса (Marlon James) та його «Коротку історію семи убивств». Хочу назвати когось із не-ямайців! Нехай це буде Адріана Річ (Adrienne Rich) – американська поетка, феміністка та справжня інтелектуальна агентка соціальних змін, яка демонструє силу мови.
— Чим сильні ці поети? Що для тебе – добрий поет?
У моєму розумінні поет – це свідок та слухач. Поет – це той, хто поєднує абсурдність та чудовість життя. Він здатен вкласти це у такі слова, які нагадають іншим: люди, ви живі. І вам є за що дякувати. Це не означає, що поет повинен брехати людям і говорити, що життя – це весело чи легко. Поет стає добрим поетом, якщо йому вдається сказати: ні, бути живим – складно, боляче. Бути живим – це всіляко. Але те, що ми вижили у всіх наших історіях, мандрівках, подіях – у цьому є щось святкове. І роль поета – вміти відсвяткувати це.
Розмовляла Богдана Неборак
