Радзивіли на службі Корони

Минулої осені Ірина Даневська, авторка популярного історичного роману про Богуслава Радзивіла, порадувала своїх шанувальників, презентувавши продовження пригод литовського князя під назвою «Генерал короля Богуслав Радзивіл».

Поціновувачам історичних романів одразу впаде в око знайома назва, адже свого часу книжка англійської письменниці Дафни дю Мор’є «Генерал короля» («Генерал Його Величності») була вельми популярною. Це історія про політичний розбрат і громадянську війну в Англії у ХVІІ столітті, про пригоди й випробування головної героїні Онор Гаріс і її велике кохання до жорстокого та незбагненного генерала Річарда Ґренвіла. Книжки обох авторок розповідають про розкол у державі, жорстокість війни й вояків. Щоправда, на цьому схожість романів вичерпується. Ба більше, друга книга «Радзивіліади» значно відрізняється й від першої. Якщо в «Німецькому принці» переважали любовні пригоди, подорожі й політика країн Західної Європи, відвідуваних Богуславом, події другої зав’язані на внутрішніх і зовнішніх проблемах Речі Посполитої.

Героїчна епоха без героїв
Роман охоплює сім років життя Богуслава і Януша Радзивілів – із жовтня 1648 по травень 1655 року. Попри те, що твір присвячений важливій і для Польщі, й для України епо́сі, оспіваній пізніше поетами-романтиками, читач не знайде тут сподіваного героїзму. Людське, аж надто людське проступатиме крізь перуки й мережива. Де й поділися витонченість і краса, прекрасні панни, бали й палаци. Відтепер навколо Богуслава – багнюка, брутальна лайка, сльози, кров і смерть. Кожна друга зустрінута жінка, чи то селянка, чи то шляхтянка, не матиме іншого означення, окрім як «шльондра», верхівка і прості солдати потерпатимуть від спеки, холоду, голоду, чуми й «сороміцьких» хвороб, а львівська відьма замовлятиме князя від епідемії. Вражає розпуста й корупція серед шляхти, повсюдні тортури і взаємна ненависть. Вояки пропивають та прогулюють і коней, і зброю, і навіть одяг. Королівський гетьман змушений «воювати» з повіями. Поляки й литовці, що гризуться поміж собою за посади й привілеї і радо садять на палю бунтівних козаків та селян, попри виховання, освіту й становище в суспільстві лаються так, що «небу жарко», а «низи» навіть із дрібної шляхти не схильні виказувати пієтет до «верхів».

 

Роман охоплює сім років життя Богуслава і Януша Радзивілів – із жовтня 1648 по травень 1655 року

В усіх перипетіях політичних інтриг і кривавих битв проглядається те особливе місце, яке посідали Януш і Богуслав Радзивіли в тогочасній Речі Посполитій. У свідомості багатьох громадян зберігався спогад про Велике князівство Литовське – золотий час до об’єднання Литви з Польщею. І саме кузени в очах загалу були хранителями «уламків золотого віку» – миру, добробуту, національної і релігійної толерантності. Ірина Даневська звернулася до теми «втрачених» українських (руських) шляхетних родів, які не зникли, а трансформувалися. Тож і Радзивіли не є чужинцями для України.

Авторка описує, як українці та литвини прикордоння, зберігаючи пам’ять про колишню єдність, тривалий час дотримуються хиткого миру, опираючись війні на побутовому рівні. Складається враження, що вторгнення козаків у Литву було трагічною помилкою, якої за будь-яких умов варто було уникнути.

Якщо традиційно в українській літературі та історіографії Хмельниччина часто розглядається як низка перемог попри важкі поразки, у «Генералі короля» події зображено з іншого ракурсу: як польські перемоги й козацькі поразки. Водночас авторка намагається зберегти ідеологічний нейтралітет, лишаючи трактування деяких контроверсійних моментів на розсуд читачів.

Ні Львів, ні Варшава у книжці не овіяні романтикою. Так само не знайдемо героїчних узагальнень за національною, релігійною чи становою ознакою. Подвиг окремого козака чи мудрість конкретного польського провідника жодним чином не тягнуть за собою героїзацію всього козацтва чи всіх поляків (так само й ницість чи боягузтво не перекладаються на всю громаду). Описуючи час, коли люди гуртувалися за національними, релігійними, мовними чи іншими ознаками, Ірина Даневська робить роман актуальним для сучасного читача, за кожної нагоди протиставляючи особистість розмитій юрбі. У цьому аспекті цікавим є випадок із могильовцями, що стали жертвами московської пропаганди, злякавшись колишніх співгромадян. Сучасним українцям ця історія нагадає нещодавні події в країні.

Сучасним українцям ця історія нагадає нещодавні події в країні

Протягом книжки читач не побачить князя Радзивіла поза межами Речі Посполитої, та й узагалі зустрічатиме його на сторінках роману рідко. Більше уваги авторка приділяє іншому Радзивілу – литовському гетьману Янушу, кузену Богуслава, а також королю Яну Казимиру, полководцям і політикам, Богдану й Тимофію Хмельницьким, родині Молдовського господаря Васіле Лупу, його дочці Розанді й об’єкту пристрасті Богуслава – домні Катерині. Загалом у романі про війну й політику йдеться чи не більше, ніж про міжособистісні стосунки.

Шанувальникам Саковича доведеться пережити глибоке розчарування, адже він абсолютно втратить моральні орієнтири. Однак не обійдеться й без романтики, бо ж війна «амурам» не завада: читачі дізнаються, який «купідон» спромігся поцілити з пістоля в несамовитого пана Адама й полонив його серце, а також стане відомо, що могло його примусити шпигувати за Богуславом.

Януш Радзивіл також вразить спалахами гніву й непримиренності і вдома, й на війні. Читач укотре переконається, що навіть «освічений і прогресивний» загарбник лишається окупантом і завжди плекає свої інтереси. Тож ми спостерігаємо, як Януш Радзивіл вивозить цінності з православної Лаври, частина яких врешті потонула у Дніпрі.

Світлим промінчиком серед усього цього мороку лишається донька Януша – Аннуся, якій доведеться пережити і радощі закоханості, і перші муки ревнощів.

Багато уваги приділено сімейним і державним проблемам Васіле Лупу, його втечі з країни через змову свого канцлера, спробам відвоювати владу, а також пережитій домною Катериною облозі Сочави, де гине Тимофій Хмельницький. Власне, роман сповнений такої кількості місць подій і дійових осіб, що читачеві іноді важко втримати лінію оповіді, котра охоплює довгих сім років.

Звісно, не обійшлося й без політики, яка у ХVІІ столітті була не менш складною, аніж сучасна. І чи не найголовнішу роль у ній відігравали матримоніальні наміри. Задля блага держави Ян Казимир відмовляється від абатського сану й бере шлюб із дружиною брата, через королівські амбіції Богуслав планує заручини з англійською принцесою і спонсорує її брата, задля збереження відвойованої Гетьманщини Богдан Хмельницький одружує Тимофія з Розандою Лупу.

Творення історії вимагало жертв, і авторка не шкодує барв на їх опис. Тож роман зацікавить тих, хто цінує правдивість історичних подій і побутових деталей, полюбляє батальні сцени і прагне розширити свої знання не лише про Україну другої половини ХVІІ століття, а й про Молдову, Трансільванію й Московію.

Посполита «країна (з)Рад»
Наприкінці першого тому, влітку 1648 року, Богуслав повертається з Європи додому. Річ Посполита переживає не найкращі часи: помер Владислав ІV, серед багатьох претендентів має бути обраний новий король; казна спустошена, соціальні, національні, релігійні конфлікти досягли критичної межі й вилилися в численні козацькі й селянські повстання, жорстоке придушення яких і публічна розправа з ватажками призвели до того, що пізніше отримає назву «Хмельниччина», або ж «Визвольна війна».

З її початком збігається те, що шведський посол Сальвіус на Вестфальському конгресі назвав «повстанням народу проти правителів» і мав на це серйозні підстави. В Англії тривала Друга громадянська війна (наступного року буде страчено короля Карла Стюарта), у Франції почалися антиурядові заворушення (Фронда), у Росії й Австрії один за одним спалахували бунти, у Південній Італії й Сицилії розгорнулася антиіспанська боротьба, Неаполь проголошено республікою, у Стамбулі в результаті заколоту відсторонено від влади й убито султана Ібрагіма І, ще раніше у виснаженому 20-річною селянською війною Китаї наклав на себе руки Чунчжень, останній імператор династії Мін, а країна поволі була завойована маньчжурами. Тож козацьке повстання було далеко не єдиним джерелом неспокою в тогочасній Європі і навіть Євразії.

Козацьке повстання було далеко не єдиним джерелом неспокою в тогочасній Європі і навіть Євразії

Ґрунтуючись на спогадах очевидців подій, авторка дуже ретельно описує політичну ситуацію, в якій опинилися герої по різні боки барикад, зростання напруження в палацах і в похідних наметах. Хоч би про що йшлося на сторінках роману: обрання короля, планування військових операцій, фінансові проблеми, забезпечення армії чи побут – кожна галузь у королівстві пронизана глибокою кризою. Армія із застарілою гусарією не могла протистояти тренованій піхоті, а її керівники Вінсент Госевський і Ярема Вишневецький так засліплені ненавистю до Януша Радзивіла і прагнуть особистої слави, що постійно гризуться між собою, зриваючи більшість операцій і жертвуючи задля власної правоти життями солдатів. Засідання Сейму перетворюються на суцільний фарс. Перші особи королівства розбивають одне одному обличчя у високих залах, мов вуличний простолюд. У романі подано трагікомічний опис того, як представники Сейму бенкетують у Варшаві, ігноруючи наступ ворожої армії, а Альбрехт Радзивіл, розподіляючи кошти на утримання армії, свідомо оминає Януша.

Слабка влада короля провокує свавілля й безкарність шляхти. Сам Богуслав іронізує, що якщо всіх карати за законом, то в країні й чоловіків не стане. Отож у королівстві співіснують поблажливість до перелюбників, грабіжників і вбивць із лінчувальним самосудом. Пан Сакович нещадно ріже горлянки й топить у болоті своїх недругів, через що життя одного з друзів Богуслава тривалий час висить на соломині. Таким особам, як пан підкоморій чи Самійло Лащ, у наш час порядні люди не подали б руки, а от в очах носіїв барокового світогляду ХVІІ століття легко поєднуються несумісні речі, і після дуелі вони можуть бенкетувати з давнім недругом, а опісля знову ворогувати.

Авторку складно запідозрити в апології козацтву, але й полонофільства в романі також немає.

Приділяючи багато уваги політичному тлу, Ірина Даневська пояснює, що джерелом конфлікту стало те, що православна українська еліта ставила собі за мету здобуття Україною статусу рівноправного суб’єкта поряд із Польщею і Литвою, Річ Посполита мала стати республікою не двох, а трьох народів, і двох, а не трьох церков (мала бути скасована Унія). Однак не лише повне виокремлення українських земель, а й автономія у складі королівства сприймалася шляхтою як катастрофа. Будь-які натяки на зрівняння прав православних із католиками вважалися державною зрадою. Ні Двір, ні середній клас не бажали змін.

Можна припустити, що одним із чинників, котрі сприяли успіху Хмельниччини після провалу попередніх козацько-селянських повстань, було завершення Тридцятилітньої війни в Європі, у якій козаки брали активну участь. Наприкінці 1640-х років чимало з них повернулися з трофеями додому, де раптом стикнулися з багатьма проблемами: попри те, що їхні господарства були платниками численних податків, а самі вони – союзниками корони, у державі вони виявилися людьми нижчого сорту. Їхня віра, мова й національність викорінювалися активно й нещадно.

Всюди панувала безкарність шляхти, свавілля католицьких ксьондзів і розбійні напади на маєтки; церкви було віддано євреям, суди над православними – католикам, конфісковані церковні цінності й самі приміщення, країна наскрізь пронизана корупцією і бюрократією, на всіх рівнях тривала торгівля посадами (навіть королева не цуралася такого «заробітку», над чим сумно іронізує авторка).
Полска квитнет лациною,
Литва квитнет русчизною:
Без той в Полсце не пребудеш,
Без сей в Литве блазном будеш.

Ці слова Яна Пашкевича, вписані у Статут Великого князівства Литовського, більше не мали сили.

Персонажі роману тішаться оманою про міцну єдину країну, яка знову заживе щасливо, варто лише «загнати холопів до стійла», і щиро обурені діями «розкольників». Вони пускають сумну сльозу по величі Речі Посполитої, в якій було так добре, попри корупцію, релігійний і національний шовінізм, відсутність чесного суду (пригадаймо, як у першій книзі малому Богуславові довелося особисто виступати на захист своїх прав, замість того, аби бути просто свідком засудження Сапеги). Чого вартий славнозвісний кожух розбійника Лаща, підбитий численними інфаміями й баніціями від монарха за вбивства, грабіжництво й насилля, – у цьому вбранні шляхтич безсоромно заявився в королівські покої.

Читачеві ХХІ століття це одразу нагадає тренос по Радянському Союзу з його русифікацією, таборами й дефіцитом. От і аріанин Стефан Немирич, що ледь не став жертвою студентів-папістів, і Богуслав, будинок якого ледь не спалили під крики «Смерть єретикам!», продовжують жити ілюзією про те, що Річ Посполита – життєспроможна держава. Однак тріщини цього Колоса важко було розгледіти згори.

Особистий ворог
Козацький гетьман Богдан Хмельницький у романі є другорядним персонажем, але для сучасних українців він важлива історична постать, тож йому приділено належну увагу. Письменниця не героїзує й не ідеалізує гетьмана, він не «батько нації і держави» і не «революціонер-самостійник», а скоріше заручник багатьох обставин і чинників, людина свого часу – з відповідним пієтетом до монарха і монархії, з чеснотами і слабкостями, але саме йому судилося стати натхненником і провідником для всього народу. В умовах війни проти всіх, не маючи великої армії, спираючись на селянське ополчення, озброєне вилами й косами, стикаючись зі спротивом багатьох міст, він таки спромігся створити Гетьманщину. Тоді він упевнено міг би сказати відому фразу Людовика ХІV: «Держава – то є я!», адже нові кордони були відвойовані і втримані завдяки його амбіціям і особистим здобуткам. Та в очах своїх супротивників він не є вартим поваги ворогом (прикметно, що з поміж усіх козаків у шляхтичів викликають симпатію лише поляк Іван Виговський і зрадник Михайло Криса). Попри те, що вдалося Хмельницькому з малими силами і зрадливими союзниками, для поляків і литовців він лише п’яничка без розуму, характеру і, головне, гідного родоводу – найбільшого скарбу шляхтича.

Письменниця звертає увагу читачів, що, бажаючи якомога скоріше «зам’яти козацьку справу», поляки щиро покладають провину за війну винятково на гетьмана. Його історія відома: вкрадена жінка, забитий на смерть син, в’язниця, відібраний родовий хутір. Та приголомшує байдуже ставлення до цього інших персонажів: навіть найвищі чини королівства пліткують про гетьмана, немов на базарі, смакуючи подробиці його особистого життя. Сучасного українця таким не здивуєш, адже це – відомий прийом інформаційної війни, коли основні ворожі випади відбуваються проти лідера особисто, маючи на меті його дискредитувати, позбавити поваги й довіри і врешті відвернути народ від свого провідника. Ірина Даневська наполегливо підводить читачів до розуміння, що народна маса – це рушійна сила революції, жертовна й руйнівна хвиля, але без лідера в довгій перспективі вона приречена на поразку.

Історик-письменник чи письменник-історик?
Ірина Даневська – відома поборниця «чистоти жанру» історичного роману, яка завзято бере участь у дискусіях на теми історичної достовірності в літературі. Сама авторка здебільшого працює з біографічно-мемуарним матеріалом, що й визначає особливості її книг про Богуслава Радзивіла.

Ірина Даневська – відома поборниця «чистоти жанру» історичного роману, яка завзято бере участь у дискусіях на теми історичної достовірності в літературі

Щоб уникнути багатьох незручностей і звинувачень, авторка і в другому томі дотримується початково обраної тактики: концентрується на житті свого героя, а Хмельниччину змальовує очима тогочасних поляків і литовців. Іноді складається враження, що устами персонажів транслюються пропагандистські міфи, поширені в польському середовищі. Тому не дивно, що обурений патріотичний читач не знайде тут опису козацьких перемог, вчиненої Янушем Радзивілом різанини в Пінську й Бобруйську чи пограбування Межигірського монастиря. А от злочини Трубєцкого, несамовитий опір могильовців чи перемогу під Берестечком зображено детально. Крім того, деякі епізоди мають неоднозначні тлумачення, тож авторка обирає найбільш поширені версії або ті, що побутували в польському середовищі.

У романі, як і в «Літописі Самійла Величка», смерть Тимофія пов’язана з гангреною, викликаною влучанням ядра в ногу, натомість у «Літописі Самовидця» цією причиною є відірвана рука. Відхід через болото під Берестечком подано як масову втечу, а українські історики вказують на організований відступ під прикриттям загону добровольців. Втеча татар із поля бою пояснюється переляком, а от Іван Стороженко вказує на конфлікт між ханом і похідними муллами, що наполягали на неучасті в бойових діях через Курбан-байрам. У вітчизняній науці, як і в романі, подано версію, що гетьмана захопив у полон хан, спогади ж безпосереднього учасника подій, канівського полковника Семена Савича, свідчать, що не було ні втечі хана, ні полону Хмельницького, а лише спроба повернути загони дезертирів і перепинити поляків спільними силами. Лист Яна Невяровського з татарського полону взагалі тягне на анекдот.

Авторка не ставить собі за мету «охопити неохопне», згадати всі наявні точки зору на події та оцінювати моральність представників давно минулої епохи. Роман дає читачеві змогу зануритися в далекі часи, побачити їхніх діячів без «романтичних окулярів», позбутися певних упереджень і міфів. Особливо зацікавлені шанувальники неодмінно поринуть у подальші дослідження і складуть власну думку про людей і події. Тож упевнена, що прочитання твору Ірини Даневської «Генерал короля Богуслав Радзивіл» не лише принесе читачам приємні години, а й спонукатиме до глибоких і тривалих роздумів. Тим більше, що ця зустріч із героями не є останньою, і авторка обіцяє нам усім продовження історії про шляхетного князя у третій, завершальній книзі «Радзивіліади».