«Нашою метою було сформувати нового сербського інтелектуала і забезпечити його потрібним інструментарієм», – Зоран Хамович.
Зорана Хамовича, директора видавництва «Кліо», можна назвати активним послом сербської культури за кордоном. Поки ми їдемо з аеропорту Бориспіль, він устигає розповісти, що лише нещодавно повернувся з книжкової ярмарки в Рабаті, і показати паспорт, де нема жодного вільного місця для штампів аеропорту. Складно знайти книжковий ярмарок, на якому Зоран не бував, як і авторів, яких він не знає особисто. Тож тем для розмови було безліч, однак ми вирішили сконцентруватися насамперед на книговидавничому ринку: як підготувати аудиторію до нових проектів, чи лишаються великі книжкові ярмарки актуальними майданчиками для співпраці та які сербські автори можуть бути цікавими українському видавцеві вже сьогодні.
– У нашій попередній розмові ви зазначили, що кілька років тому відмовилися від окремого стенду на Франкфуртському книжковому ярмарку. Чому?
– Так, ми вже не маємо там стенду, однак я щороку відвідую Франкфуртський ярмарок, щоб побачитися з іноземними колегами. Чому ФКЯ вже не такий важливий для нашого видавництва, як раніше? Бо зараз усі мають інтернет і можуть комунікувати з агенціями й видавцями через мережу – обмінюватися листами та коментарями, не бачачи одне одного. Однак атмосфера обміну ідей дуже важлива: емейл не передає духу безпосередньої розмови, як, наприклад, зараз у нас із вами. Тому я продовжую їздити на Франкфурт – заради спілкування.
– Можемо ствердити, що великі книжкові ярмарки втратили свою роль майданчиків, де укладають або принаймні домовляються про великі угоди?
– Без сумніву. І ви можете це побачити на прикладі будь-якого книжкового ярмарку. Раніше ФКЯ розміщувався у дванадцяти великих залах. Цього року їх було лише шість чи сім. Чимало видавців відмовляються від стендів у Франкфурті, і ярмарок меншає із року в рік. Але, цікаво, що на європейських ярмарках дедалі більше арабських видавців, які намагаються встановити якомога ширші зв’язки зі світом.
«Чимало видавців відмовляються від стендів у Франкфурті», – Зоран Хамович.
– Як Франкфуртський та інші великі книжкові ярмарки мають змінитися, щоб відповідати духу часу?
– Одна з успішних концепцій – концентруватися не на видавцях, а на читацькій аудиторії. Розвивати публіку за допомогою програми; і йдеться не про величезну аудиторію, а про малі зацікавлені групи. Таку концепцію використовують на Ляйпцизькому книжковому ярмарку і в Пулі (Хорватія). Там хороша атмосфера і дуже різноманітна програма: круглі столи, зустрічі, дискусії. Це значно цікавіше, ніж виставляти довжелезні стенди з книжками, які вже давно нікому не цікаві. Сьогодні ніхто не поїде у Франкфурт тільки для того, щоб подивитися на величезну кількість книжок, бо ж у всіх є інтернет.
– У попередній розмові ви загадали свій нещодавній візит до Рабата. Чим східні книжкові ярмарки відрізняються від великих європейських?
– Арабські країни намагаються знайти зараз свій шлях. Це непросто і вимагає чимало енергії. Деякі з них, як-от Туніс чи Марокко, пов’язані з французькою мовою і включені в обмін з європейською культурою, що надає їм більшої сили. Іншим арабським країнам, як-от ОАЕ, цікавий європейський спосіб мислення, тому вони просять західних колег організувати для них певні події, наприклад, круглі столи та дискусії. Організаторам східних ярмарків доводиться докладати чимало зусиль, щоб побороти стереотипи та знайти спільну мову із заходом.
– Чи можна сказати, що сьогодні східні та африканські книжкові ярмарки мають шанс стати прогресивнішими за західні?
– Я не можу назвати їх «прогресивнішими», але вони цікаві, різноманітні й аутентичні – такі слова точніші. Всюди, на всіх ярмарках видавці ті самі, але різняться атмосфера, організація, програма і місце – і це основна цінність ярмарки як події. Сьогодні моє бажання їхати на якийсь книжковий ярмарок залежить від цієї цінності. Не лише побачити книжки чи знайти права – бо це вже не в пріоритеті, – а зануритися в атмосферу.
– Видавництво «Кліо», яке ви очолюєте, друкує більшою мірою переклади іноземних авторів, а не сербські тексти. Це спільна ситуація для сербських видавництв?
– Ні, тільки для групи видавців. Більшість поєднує сербських та іноземних авторів, переважно англомовних. Але ми намагаємося перекладати з різних мов: української (в «Кліо» вийшов переклад «Перверзії» Юрія Андруховича – Б. Р.), польської, угорської, німецької, італійської, французької, арабської. Ми не хочемо обирати лише один вузький шлях, тож друкуємо не тільки фікшн, а й історичну літературу, історію мистецтв, антропологію, соціологію, психологію і навіть книжки з медіазнавства. Останнє – дуже важливо для нас, ми були першими в Сербії та загалом у регіоні, хто почав активно публікувати праці з медіазнавства.
– Сербські видавці залежать від іноземних грантів? І, якщо так, наскільки?
– Не можу сказати, що залежать повністю, але ми потребуємо підтримки. Якщо ми перекладаємо з певної мови, то йдеться про промоцію не лише окремої книжки, а й культури цієї країни. І дуже важливо мати не лише грант, а й потрібну інформацію для промоції. Найкраще – якщо автор приїжджає, щоб особисто презентувати переклад, і тоді нам потрібна підтримка. Якщо йдеться про бестселлер, це, звичайно, зайве, однак наше видавництво не видає бестселлерів.
«Завдання державних інституцій – розвивати читацьку аудиторію, підштовхувати сербів, а не пхати їм до рук літературу низької якості», – Зоран Хамович.
– Держава підтримує видавців?
– Я збрешу, і якщо скажу «так», і якщо скажу «ні». Коли держава дає гроші на видання поганих книжок, закуповує за бюджетні кошти погані книжки для бібліотек, – це поразка. Завдання державних інституцій – розвивати читацьку аудиторію, підштовхувати сербів, а не пхати їм до рук літературу низької якості. Дехто, особливо нові видавництва, вважає, що найкраще стратегія – видати гучний бестселлер. Так можна протриматися одну ніч, але тим страшнішим для них буде світанок.
– Мій колега Дмитро нещодавно повернувся з Великобританії, де стажувався у невеликому видавництві «Ґранта». В «Ґранті» чимало уваги приділяють publisher’s identity – видавничій стратегії, іміджу та самопрезентації видавництва. А яке publisher’s identity видавництва «Кліо»?
– О, я дуже радий, що ви в мене це запитали. Після того, як Югославія розпалася, кожна нова країна сконцентрувалася винятково на національному шляху. Однак ми пішли зовсім в іншому напрямі: не закриватися від світу, а відкритися новому. І почали з того, що, на нашу думку, було важливим у цей період – видавати праці з філософії, соціології, мистецтвознавства. Нашою метою було сформувати нового сербського інтелектуала і забезпечити його потрібним інструментарієм. Оскільки молоді люди потребували якісної літератури, ми почали формувати своєрідну «Вільну академію», адже до того університетська програма, зокрема гуманітарних факультетів, базувалася на книжках минулої епохи. Ми запропонували нові книжки з різних сфер – британської й німецької історичних шкіл, медіазнавства, історії мистецтва. І тоді університети змінили програму, включивши туди нові книжки, видані «Кліо». Наші видання стали в пригоді і професіоналам, зокрема журналістам, що переживали непростий період політичного тиску. Нарешті ми почали розвивати новий для Сербії того періоду напрям – маркетинг у сфері культури. Звичайно, у соціалістичній країні «маркетинг» був забороненим словом, тож наші видавці раптом опинилися у невідомому світі, де замало просто видати книжку, треба ще й просувати її. «Ми продаємо не книжку, а знання» – ось наша головна ідея.
– Чи можна назвати книговидання бізнесом?
– Можна отримати прибуток, продаючи бестселери, дитячі книжки, книжки про акторів та інших відомих людей. Однак завжди йдеться про короткий період часу, та це й не наш шлях.
– У вашому видавництві вийшла чотиритомна «Історія приватного життя сербів». Розкажіть про стратегію просування такого об’ємного проекту.
– Усе почалося задовго до видання самої «Історії сербів». Спочатку ми видали п’ятитомну «Історію приватного життя» французького історика Філіппа Ар’єса. Щороку ми друкували один том, паралельно шукаючи власних істориків, соціологів та антропологів, які зможуть написати про Сербію, використовуючи методологію Ар’єса. Ми знайшли людей різних поколінь та з різними сферами зацікавлення, однак усі вони дуже високого рівня. Потім ми впродовж чотирьох років друкували чотири томи «Історії приватного життя сербів». Видання ми супроводжували публічними лекціями та обговореннями – і для того, щоб презентувати роботу публіці, і щоб «протестувати» книжку. Щоразу ми мали фідбек від 200-300 людей, і це допомогло суттєво покращити видання. Потім найцікавіші уривки ми запропонували журналам і телеканалам. Так ми просунули ідею та підготували аудиторію, яка добре сприйняла проект, хоча «Історія» не стала бестселером. Згодом Академія Наук спробувала видати щось на тому самому рівні, однак нічого не вийшло, хоча вони мають інфраструктуру, людей, гроші.
– Ви сказали, що «Історія приватного життя сербів» не стала бестселером. А що таке «бестселер» для Сербії?
– Загалом, як ви знаєте, бестселер – це 100 000 проданих копій. Для сербського ринку бестселер – це 5000-40 000 копій. Втім, наші видавці часто брешуть про рівень продажів, щоб привабити цим довірливу публіку.
– Який початковий тираж у «Кліо»?
– 1000 примірників. А для деяких видань – 500.
– А поезія в Сербії продається?
– О ні, майже не продається. Поки що це безперспективно з точки зору продажів.
– Наскільки національні премії підвищують рівень продажів певного автора?
– Суттєво, особливо премія «NIN» («Ninova nagrada») за найкращий роман року. Якщо ви продали 1000 копій, то після отримання «NIN» зможете продати 20 000.
«Я назву дуже сильних авторів, яких варто перекласти: Радослав Петкович, Драган Велікіч, Светислав Басара, Владімір Піштало», – Зоран Хамович.
– Кого ви назвали б серед сербських авторів, потенційно цікавих українським читачам? Права на кого нам варто купувати вже зараз?
– Я назву дуже сильних авторів, яких варто перекласти: Радослав Петкович, Драган Велікіч, Светислав Басара, Владімір Піштало (сербською: Радослав Петковић, Драган Великић, Светислав Басара, Владимир Пиштало – Б. Р.). Також є молоде талановите покоління, але тут я не готовий називати прізвища, оскільки боюся помилитись.
– А яка інституція займається промоцією сербської літератури за кордоном?
– У нашому міністерстві культури є окремий відділ, який займається просуванням нашої літератури за межами Сербії. Це також робить наш культурний центр в Парижі. Однак досі найкращий спосіб промоції – особисті зв’язки.
Розмовляла Богдана Романцова
