Коли в 1815 році, після поразки Наполеона, молодий польський шляхтич Александер Фредро написав: «Виїхали разом, але по різним мотивам: Наполеон на Ельбу, а я до себе в Рудки», ніхто не міг навіть уявити, що наслідком такого рішення стане народження однієї з найвеличніших постатей ХХ століття. Адже саме там, у Рудках, Александер одружився з коханням свого життя – Софією, до якої сватався 11 років, попри те, що весь цей час пані ще була одружена. І там-таки світ побачила маленька Софія-Людвіга, якій судилося народити сімох синів. Один із них стане Блаженним Священномучеником, двох розстріляють «совіти», ще двоє помруть у дитинстві, а її маленький Роман відречеться від мирського життя, аби увійти в історію як Андрей Шептицький.
Читайте також: Конкурс історичного оповідання «ProМинуле»
Звісно, можна так глибоко не занурюватися в родинні справи Митрополита, коли далі йтиметься про книжку, в якій він не просто другорядний герой, а фактично й не герой зовсім. Але це потрібно для того, щоб налаштуватися на хвилю сприйняття роману Владислава Івченка і зрозуміти, що вчасно прийняте рішення однієї людини здатне вплинути на долі цілих народів. Адже «Два пасинки Митрополита» – не лише історичний роман про події часів Другої світової війни, а й українська версія Мартінівської «Гри престолів» та індійської мелодрами «Зіта та Ґіта».
«Два пасинки Митрополита» – така собі вибухова суміш з історичної хроніки, воєнного детективу, любовної мелодрами та голлівудського блокбастера в дусі «Місія нездійсненна». Загалом книжка Івченка просто приголомшує кінематографічністю сюжету. В ній немає розлогих описів, зате кожна сторінка перенасичена подіями та персонажами, які наскільки пов’язані між собою, що мимоволі виникає порівняння з усім відомим твором Мартіна.
Автору вдалося виткати абсолютно реальний світ, де, може, й небагато історичних особистостей і подій, та це з лихвою компенсується цікавими персонажами та їхніми діаметрально протилежними поглядами на одне й те саме. Читач має бути готовим зіткнутися з тим рідкісним явищем в історичному романі, коли однаково глибоко та, що найголовніше, цілком неупереджено автор показує думку не одного чи двох учасників конфлікту, а відразу шести.
Однією зі сторін – найменш конфліктною – є тогочасна греко-католицька церква. У книжці розглядається життя Західної України з 1938 по 1945 роки, тобто одна з найбільш кривавих сторінок історії не лише для звичайних мешканців тих міст, а й для церкви. Це був період гонінь, руйнації та занепаду, період великомучеників і зрадників. Радянська влада вважала тогочасного Римського Папу Пія ХІІ одним із найголовніших ворогів Союзу, що автоматично поширювалося й на греко-католицьку церкву. Наприклад, лише за відмову Митрополита Шептицького співпрацювати з НКВС радянські солдати розстріляли його молодшого брата з усією родиною, включаючи дітей та прислугу. Тут би мало йтися про постать Кир Андрея, але, як зазначалося вище, самого Митрополита ви в книжці майже не побачите. Ні, звісно, він буде, але не в ролі повноцінного героя твору, а радше як символічно-абстрактний образ. На думку спадає порівняння зі Священним Ґраалем, таким собі заповідним супер-призом, володіння яким ставало запорукою дострокової перемоги однієї із ворожих сторін.
Тому обов’язок представляти церкву в романі ліг на плечі Івана Великоднього, одного з тих «двох пасинків Митрополита». Іван – такий собі канонічний протагоніст (до речі, єдиний у книжці). Він пережив голод 30-х років, хвороби, тілесне каліцтво, гоніння та насмішки, при цьому зумівши залишитися абсолютно чистим душею. Саме тому це ще й один із «найлітературніших» персонажів. Важко уявити, щоб хтось подібний міг існувати в реальному світі.
Сюжетна лінія Івана тісно переплетена з Організацією українських націоналістів, яку в книжці представляє його «брат» – Теофіл Володимирський. Якби ми говорили про твір трохи простіший, ніж «Два пасинки Митрополита», то цілком можна було би провести аналогію з біблійною історію про Каїна й Авеля, адже всі передумови для цього є. Але, по-перше, Івченко ніколи не пише просто, а по-друге, Теофіл дуже швидко виходить за рамки «каїнівського гріха». Тео – той тип літературного персонажа, що змушує читачів спочатку закохатися в героя, потім йому співпереживати, далі відверто не розуміти, а десь наприкінці вже подумки просити автора скоріше його вбити. Але в контексті цього роману відчувається, що на образ Теофіла Івченко витратив найбільше часу і творчих сил. Персонаж постійно прогресує, розвивається та набуває дедалі реалістичніших рис. Саме Теофілу належить одна з ключових фраз книжки: «Немає більших безбожників, аніж колишні священики».
Назагал, тема віри є лейтмотивом роману. І тут вона розглядається не лише з погляду віри в Бога, а й віри у власні переконання, пропаганду, кохання, державу, людей тощо. На цьому ґрунті автор постійно грається з персонажами, змушуючи їх то переживати катарсис, то розчаровуватися, а то й зовсім утрачати віру чи змінювати її на діаметрально протилежну. Особливо це помітно на сюжетній лінії Адольфа Крохмаля, єврейського лікаря, якого під час усіх описаних у книжці подій кидає з однієї крайності в іншу.
Пан Крохмаль – такий собі середньостатистичний персонаж без виразних національних переконань та внутрішнього стержня. Типовий пристосуванець, яким керує відчуття страху і власної меншовартості. На відміну від Леонарда Ньюттера, ще одного представника єврейської сторони в цій історії, Адольфу Крохмалю не хочеться співпереживати, і десь із середини роману вже зрозуміло, що його доля добре завершитись не може. Наскільки взагалі можна використовувати поняття «добре» в контексті книжок про Другу світову.
Окремо варто відзначити холоднокровність Владислава Івченка. Він з однаковою неупередженістю показує мотиви та відчуття німецьких, польських та радянських солдатів і офіцерів. І якщо пересічного читача спочатку може обурити такий підхід українського автора до українських-таки персонажів (чого лише вартий образ полковника Скорика з НКВС), то потім неодмінно прийде розуміння, що без цієї неприємної відвертості книжці відчутно бракувало б правдивості та реалістичності.
Підсумовуючи, можна сказати, що «Два пасинки Митрополита» не перевернуть вашу свідомість, але й байдужими теж не залишать. Час уже визнати, що абсолютно позитивних, як і негативних, персонажів на війні бути не може. І в цьому – одна з найбільших переваг роману. Книжка не чорно-біла, як багато літератури такого типу. У ній немає переможців і немає переможених, автор не стає на будь-чию сторону, описуючи події так, як вони цілком могли б відбуватися. Вона майже реальна, і саме через це її читатимуть.
