Я зібрав достатньо грошей, щоб не бідувати три роки, поки закінчу середню школу.
Джек Лондон «Байки рибальської варти»
Варто сказати про мариністику як жанр. Того, хто пише про море, називають письменником-мариністом. Микола Трублаїні і Леонід Тендюк, скажімо, – українські мариністи. Станюкович, Новіков-Прибой та Конецький – російські. Що тут незрозумілого? Принаймні – для російських критиків. Між тим, в англійській літературі, скажімо, такого жанру, як мариністика, нема. Тому що моря так чи інакше стосуються більшість англійських книжок. Морська нація. Вони на морі живуть, а не засмагають.
Ось і американця Джека Лондона назвати мариністом було б нечесним перед ним, бо його письменницька зоря зійшла завдяки його північним, старательським оповіданням. А взагалі – чого він тільки не написав за своє життя! І соціальні антиутопії, і містичні романи, і пригодницькі сценарії для щойнонародженого кіно, і романи, покликані ілюструвати якісь модні філософські теорії, і «романи-романи» – велику літературу, якій затісні будь-які жанри. І все ж таки, його перший нарис, написаний на конкурс для сан-франциської газети, називався «Тайфун біля берегів Японії». Він повернувся з тривалого рейсу на промислі морських котиків під Камчаткою і за пропозицією сестри спробував себе в красному письменстві. І несподівано виграв перший приз.
Розміри винагороди настільки приємно його здивували, що Джек одразу підрахував, що письменником бути пожитніше, ніж матросом, кочегаром, бродягою, ломовим візником, фермером, продавцем газет, студентом, соціалістом, рибінспектором, військовим кореспондентом, домовласником, голлівудським сценаристом, яхтсменом і навіть – ніж золотошукачем. Так, такі чудові часи для літератури ще стояли на вулицях Сан-Франциско. Пірати були ще устричні, а не інтернетні. Журнали ще товсті, літературні, а не глянцеві. Гонорари платили ще авторам, а не моделям. Утім, це на заважало американським видавцям наводнювати всі англійські колонії Тихого океану піратськими виданнями британських же авторів, і (так!) дешевими нотами європейських композиторів. Технології змінилися, люди – не так щоб дуже.
У сучасній Джеку Лондону вікторіанській Британії були можливими повчальні пісеньки з мораллю. Пригадується одна про нетямущого й бравого матросів. Перший спав на вахті, грубив боцману, пропивав платню й бився в портових шинках, і завершував, як і належить, – на каторзі. На бравого ж матроса, який свято дотримується Статуту служби на суднах морського флоту, боцман не міг нарадуватися, а капітан за якісь видатні заслуги віддавав за нього заміж хазяйську дочку. (Англійською каптан та хазяїн – одне слово. Master.) Забобони щодо жінок на борту англійці чомусь не підтримують. Але бравий матрос не спочиває на лаврах, а вступає до штурманських класів. «Вправляється з секстантом і буде капітаном!» – обіцяв хор матросів, що виспівував це шанті на палубі, поки «виходжували» якір на шпилі.
У тому, що Джек Лондон теж колись виспівував цю повчальну пісеньку, зможе переконатися кожен, хто до кінця прочитає його «Байки рибальської варти». Фінал цієї збірки відтворює її просто буквально. Це примушує задуматися про співвідношення автобіографії та моряцького фольклору в цих оповіданнях. Критики в море не ходять і погано відрізняють «випадок із життя автора» від моряцької байки та іншої народної творчості ловців устриць, креветок, осетрів та лосося затоки Золотий Ріг. Їм не йдеться про те, що підстав вірити рибінспектору нітрохи не більше, ніж вірити рибалці, що повернувся риболовлі, чия «правдивість» давно вже стала притчею во язицех. Однак усе одно просто подих забиває, коли через століття підглядаєш, як саме Джек Лондон розпоряджається цим фольклором. Як від оповідання до оповідання цієї збірки молодий та нетерплячий автор «виписується», пробує різні сюжетні ходи, дедалі впевненіше вибудовує композицію й підводить читача до кульмінації. І вже вгадуються в цих оповіданнях деякі інтонації й мотиви його майбутніх «Смока та Малюка» та інших вершинних оповідань північного циклу. І розумієш, що варто було Джеку Лондону записати ці реальні та вигадані оповідання рибоохоронної варти, вони, як у греків після Гомера, одразу стали епосом бухти Золотий Ріг.
Але мені не зрозуміло, чому ніхто з критиків досі не обмовився, що сам Джек Лондон, власне, виявився нетямущим матросом із тієї пісеньки, якого вистачило лише на один океанський рейс. На щастя для читачів усього світу. Бо якби став капітаном – не був би письменником. Те, що він виявився також нещасливим старателем (і далі по розлогому списку професій, наведеному вище) – теж зіграло на руку читачам. Я більш ніж переконаний, що якби він розбагатів на золотоносному Клондайку, йому стало б непотрібним писати романи. Тому що письменництво своє він усе життя розглядав як спосіб заробітку грошей розумом, а не м’язами. І завжди скрупульозно перераховував тисячі слів у своїх рукописах та перемножував подумки на центи за слово. Ображався, коли редактори багато скорочували. Бідкався, що для публікації порізали його «Морського Вовка», який тепер здається нам утіленням досконалої морської прози.
Скажу лише, що в нашій колись найначитанішій країні кожного курсанта мореходного училища можна було підозрювати в тому, що він утік на моря, начитавшись цієї повісті про жорсткого й незламного шкіпера Вовка Ларсена. Принаймні, чув це вже від кількох «сивих бойових капітанів» та українського мариніста Леоніда Тендюка, який навіть написав повість про молоді роки Джека Лондона.
Леонід Михайлович признавався в тому, що коли його науково-дослідне судно «Витязь» зайшло до Окленда, він безсоромно скористався своїм службовим становищем «старшого групи» (а радянських моряків відпускали на берег тільки «російськими трійками») і півдня тагяв за собою вулицями Окленда двох невдоволених підлеглих матросів. Шукав знаменитий портовий шинок «Перший і останній шанс», у якому, за легендою, полюбляв посидіти шкіпер «Привида» Вовк Ларсен. І це було йому тоді куди як важливіше, ніж законні наміри товаришів напасти на жуйки, джинси, жіночі перуки й люрексові хустки – законну здобич радянських моряків у колоніальній торгівлі. Корчму вони таки знайшли. Шинкар вказав їм місце Вовка Ларсена за масивним столом. Не зайняте. Здавалося, увічнений Джеком Лондоном капітан звіробійної шхуни щойно відійшов на хвилинку.
Пиво коштувало 8$. Як сотня фломастерів, два калькулятори на сонячних батарейках чи окуляри-поляроїди на блошиному ринку. Матроси сіли навпроти портрета Ларсена і їхні сльози капали в келихи, розбавляючи пиво. Але що вдієш – старший наказав. На флоті з цим строго.
