21 січня, в неділю, померла Лідія Осталовська — одна з найвидатніших польських репортерок. Авторка трьох виданих книжок: «Циган – це циган», «Акварелі», «Боліло ще більше», а також дописувачка «Ґазети Виборчої» протягом 25 років.
Читайте також: Лідія Осталовська: «Нон-фікшн – це поглиблена розповідь про справжній світ»
Українською було перекладено книжку Осталовської «Акварелі» – розповідь про один із найменш досліджених ґеноцидів періоду Другої світової війни, жертвами якого були європейські роми. Водночас це історія дивовижного життя чеської єврейки Діни Ґотлібової, яка в Аушвіці на замовлення «ангела смерті» доктора Менґеле малювала портрети ромів, а після війни вийшла заміж за відомого діснеївського мультиплікатора Арта Бебіта і зробила успішну кар’єру, після чого спробувала відсудити в музею Аушвіц-Біркенау власні акварелі.
Вітольд Шабловський, польський журналіст і репортер, на своєму фб написав, що завдяки праці Лідії Осталовської сьогодні польські журналісти шукають не генералів, політиків чи бізнесменів для своїх матеріалів, а натомість відвідують табори біженців чи спальні квартали, де живуть упосліджені для цього суспільства люди.
Myślę dziś dużo o Lidii Ostałowskiej. O wypalonych wspólnie papierosach O jednej ważnej rozmowie w drodze z Siennicy R…
Posted by Witold Szablowski on Sunday, 21 January 2018
Перекладач і поет Остап Сливинський написав:
ніби негласно й солідарно її обрали своєю речницею всі польські суспільні ізгої, чужаки, вилучені, «мічені» й затавровані — всі, хто збурює своєю інакшістю суспільний спокій, хто своїми кроками на горищі чи в підвалі соціальної споруди порушує сон статечних обивателів. <… > Усі вони — представники різних меншин, неповносправні й узалежнені, мігранти й жертви насильства — відділені стіною не лише від суспільної більшості, але й одне від одного, а тому потребують репортера. Такої ж поодинокої людини, як і вони самі, — яка прийде, щоб мовчки послухати, а потім стати їхнім голосом.
Улюблений сайт літературної критики
