Більшість конкурсантів конкурсу імені Лисянського «Мателот» схвально відгукнулися на професійний склад журі, тобто на те, що тексти про море оцінюватимуть саме моряки. Але декого «довелося» гуглити, хто ж вони такі. Не треба гуглити. Наші члени журі написали CV саме для такого випадку.
Капітан Андрій Величко
Народився 23 квітня 1962 року в Запоріжжі. Батько й мама працювали на судноремонтному заводі. Жили ми в районі, який називали «Пристань», бо поруч був річковий вокзал і вантажні причали. В сусідніх квартирах і будинках також жили робітники судноремзаводу. Тому з самого дитинства не тільки бачив пароплави й пароплавчики, а й чув про стрингер, кільсон і «наповнення сварочного шва».
Особливих роздумів, куди поступати після 8-го класу, не було. Тільки з мого будинку двоє трохи старших хлопців навчалися в Київському річковому училищі. Та й батько свого часу закінчив тоді ще річковий технікум.
У 1977 поступив, а в 1981 році закінчив Київське річкове училище по спеціальності «Судноводіння на внутрішніх водних шляхах». Далі – строкова служба на Балтійському флоті в 1981-1984 рр.
З 1986-го по 2011-й працював на річкових, ріка-море, морських суднах компанії Укррічфлот, спочатку в Київській базі флоту, а з 1995 – в Херсонській. У 1993 році закінчив Ленінградський інститут водного транспорту по спеціальності «Судноводіння на морських шляхах». Капітан із 1997 року.
З 2011-го працював у грецьких, німецьких, а з 2014-го й досі в нідерландських компаніях
Капітан Олександр Береза
Я такий старий, що пам’ятаю міністра морського транспорту Гуженка Тимофія Борисовича, коли він очолював експедицію на Північний полюс. Тоді я вчився в школі, мріяв про подорожі не тільки на полюс, а й у тропічні моря та ревучі сорокові. Зачитувався книжками Жуля Верна, Майн Ріда, Стівенсона, Трублаїні, Джека Лондона… Звичайно, вони мало чим допомогли при вступі до Херсонського морехідного училища імені лейтенанта Шмідта, але… Як там у Висоцького: «Помнишь детские сны о походах Великой Армады? Абордажи, бои, паруса – и под ложечкой ком?..». Ці книжки й романтика далеких подорожей і відіграли вирішальну роль у виборі моєї професії.
Після навчання в Херсоні було багато чого, як писали в газетних передовицях – «пройшов нелегкий шлях від простого матроса до капітана океанського лайнера». Чорноморське Морське пароплавство, де починалась моя кар’єра, розсипалось спочатку на друзки, а потім і друзки ті зникли. Та ще до цього розвалу відкрились можливості піти «під прапор». І ось тут справді стало цікаво. Цікаво, що описуване Конрадом та Мелвілом більш ніж сотню років тому, актуально, сучасно досі. Лиш вітрила змінили дизелі, дерев’яна обшивка корпусів вітрильників – на стальні листи пароплавів, а мореплавська натура, характер лишились незмінними. Спостерігати і порівнювати ці паралелі теж цікаво. І отримувати від цього задоволення. Адже, як казав один старий грецький капітан: «Life is short – must enjoy!»
Викладач Херсонської морської академії Олександр Шумей
Народився в степовій Херсонщині, але вітри долі занесли до Херсонської державної морської академії. Загалом понад десять років працюю в найстарішому в Україні морському навчальному закладі, навчання в якому ще Тарас Шевченко вважав за добру справу. Досліджуючи тексти, від дитячих оповідань мариністів до архівних документів про моряків із Придніпров’я, намагаюсь збагнути Кобзареву формулу професійного, морехідного становлення – «з хлопців будуть люди».
(О.Шумей – автор кількох розлогих популярних і наукових статей із дослідження чорноморської термінології італійського походження, яка панувала в нас на цивільному флоті століттями, й історії українського комерційного мореплавства ХІХ століття (зокрема херсонських «дубків»), модератор ФБ-сторінки «Херсон Морехідний». – Антон Санченко).
Старший радіооператор Леонід Кирилаш
Народився й виріс у маленькому українському селі на 50 км північніше від Бердянська. Поряд були болгарські села, на сході – Донецька область, а на півночі – вже русифікований райцентр, тому з дитинства гостро відчував і визнавав своє походження. Морські простори вперше побачив із кузова колгоспної вантажівки, якою нас везли «на море». Відтоді «морська хвороба» поселилась у моїй душі довічно. Перечитав мариністику у всіх місцевих бібліотеках, які комплектувалися переважно книгами українською мовою і, на жаль, обмеженим асортиментом. Із авторів дитинства запам’яталися Микола Трублаїні, Олександр Іванченко, Новіков-Прибой (перекладена на українську «Цусима»), Леонід Соболєв («Капітальний ремонт»).
Після закінчення у 1972 р. середньої школи вступав до ОВІМУ, однак не пройшов медкомісію через підвищений артеріальний тиск. З Одеси перебрався до Херсону, де на «відмінно» склав вступні іспити до Морехідного училища ім. лейтенанта Шмідта, а тиск замість мене пішов міряти інший (на моє прохання), тому проблем із медкомісією не було. Хоча все свідоме життя намагався жити чесно, ні разу не соромився того обману при проходженні училищної медкомісії, адже завдяки йому зміг досягти поставленої мети – стати моряком, тобто долати перешкоди і творити свій життєвий шлях самостійно.
Після закінчення у 1975 р. радіотехнічного відділення ХМУ був розподілений на роботу в Далекосхідне морське пароплавство у м. Владивосток. За 5 років побував у майже сотні портів десятків країн, здійснив одне навколосвітнє плавання та ще три з додатком авіаперельотів із України до Владивостока. Кар’єру не зробив і доріс лише до старшого радиста, оскільки моєю метою були морські мандри і знайомство з далекими краями. В ті роки «володарем душ» моряків став моряк-письменник Віктор Конецький, усі книги якого я маю у власній бібліотеці та перечитую досі.
Після введення радянських військ до Афганістану проти СРСР було введено санкції, які добре відчули вітчизняні моряки. Крім того, я хотів повернутись в Україну й мав намір здобути вищу освіту. Тому в 1980 р. покинув флот, але море завжди залишається зі мною.
Потім був юридичний факультет університету і майже чверть віку служби в органах прокуратури.
Уже в роки «перебудови» почав писати і публікуватись у запорізькій пресі. Тематика – долі моряків, повернена історія і прокурорська робота. Свою «нішу» знайшов у дослідженні життєписів моряків-українців, у чому допомагали професійні навики, а згодом ще й інтернет. Попереднє десятиліття займаюсь розшуком наших співвітчизників у флоті Австро-Угорщини та вивченням їхніх життєвих шляхів.
Член Національних спілок журналістів та краєзнавців. Зібрав велику морську бібліотеку. Пишу книгу про лікаря, моряка й письменника доктора Ярослава Окуневського.
Начальник радіостанції Антон Санченко
Народився в Херсоні в 1966 році проїздом. Тобто киянин, але в паспорті як місце народження вказано Херсон, чим я все життя безсоромно користувався, бо херсонців у морі цінують більше.
В 1986 закінчив Херсонське Морехідне Училище Рибної Промисловості (ХМУ РП), про що пізніше написав книжку «Нариси бурси» (2010, 2011)
Працював у Керчі в «Югрибпромрозвідці», про що теж написав кілька книжок. Зокрема про те, що найкращий пароплав всіх часів і народів – РС-300 (риболовецький сейнер Астраханської побудови). Готовий відстоювати свої переконання в аргументованій дискусії за чашкою кави. Працював на Чорному морі й у Індійському океані на науково-пошукових суднах рибної розвідки.
Три роки провів у Перській затоці та околицях у складі 8 Тихоокеанської ескадри ВМФ. Залишався при цьому нестриженим цивільним моряком. Був у Ефіопії та Ємені.
А потім ходив по Чорному й Середземному морях та річках Дніпро й Дунай, а також Атлантиці в різних українських та закордонних судноплавних компаніях зі штаб-квартирами в Києві, Одесі, Стамбулі й Піреї на рибальських, суховантажних, пасажирських тощо суднах.
Коли востаннє намагався порахувати відвідані країни, виходило 19, після цього кордони кілька раз змінювалися.
Після того, як азбуку Морзе й радистів відмінили, закінчив філологічний факультет Київського Національного Університету. Українська філологія, комп’ютерна лінгвістика.
Кілька років працював перекладачем з англійської в Держстандарті України й зрозумів, що українською можна написати все, включно зі стандартами з аерокосмічної галузі й біотехнологій. Тож твердження, що українською неможливо писати професійну морську прозу, бо не вистачає професійної термінології, – явне перебільшення.
Особисто познайомився з українськими мариністами Віктором Сильченком та Леонідом Тендюком. Насамперед подивився, як вони переклали «переборку». (Один – переділка, інший – перетинка). Вирішив, що залишатиму її «переборкою», а «сухогруз» – сухогрузом, а не «суховантажем», як пропонував телеканал СТБ, чого дотримувався в усіх своїх книжках. Написав їх звідтоді щось із 13, зокрема кілька перекладних з англійської. (Зокрема спогади Джошуа Слокама й «Фортуну капітана Блада» Рафаеля Сабатіні). В 2011 році акцію з «сухогрузом» підтримала Ліна Василівна Костенко в «Записках українського самашедшего». Звідтоді я спокійний за майбутнє української морської прози.
Укладав серії морських пригод для кількох українських видавництв. Перечитав усіх мариністів, яких не дочитав у дитинстві. Написав кілька статей про їхню творчість.
Створив кілька довколалітературних сайтів. Дописував до кількох українських часописів літературні огляди й колонки. «Журив» у кількох літературних конкурсах. Був суворим, але справедливим. В результаті став пародійним персонажем у книжках кількох українських письменників, коли їм треба було ввести персонажа-моряка, й однієї дитячої письменниці, коли їй знадобився хлопчик-акордеоніст. Однак на акордеоні давно не граю, бо трохи невдало засунув руку під двотонну кришку трюму в Одесі в 1997 році, про що написав книжку.
