Те, що він зробив для історії, я зроблю для географії!
Жуль Верн після знайомства з Олександром Дюма.
У середньовічній Європі морські порти розташовували переважно не на самому узбережжі, а на річках, неподалік гирла. Щоб вікінги нападали не так раптово. Ось і портове місто Нант розташоване за 56 кілометрів від гирла річки Луари. Для світової літератури це мало вирішальне значення, бо саме в Нанті народився основоположник науково-фантастичної та пригодницької літератури Жуль Верн, але бути письменником він спочатку зовсім не збирався. Готувався стати моряком. Ґрунтовно готувався. У старших класах утік із дому й винайнявся юнгою на шхуну, що йшла з Нанта до Індії. Моряками тоді ставали рано, років у 14.
Вітрильнику річкою йти незручно й нешвидко. За той час, за який корабель подолав відстань до виходу у Біскайську затоку, батьки виявили пропажу, пристраснодопитали молодшого брата і встигли домчати на пароплаві до лоцманської станції, щоб перехопити втікача. Вийшло незручно. Юний Жуль дав слово переляканій матінці та строгому батькові, що ніколи, ніколи-ніколи, чесне благородне слово, не піде в море. Хіба що пасажиром. Слова свого Жуль дотримувався все життя, навіть тоді, коли засмутити матінку вже було неможливо.
Довелося ставати юристом і продовжувати навчання в Парижі. А в Парижі – театр. А грошей батько надсилає мало, щоб утримати сина від столичних спокус. У Жуля з товаришем був один фрак на двох, і вони економили на сніданках, щоб дивитися вистави хоч би з галерки. Тому не дивно, що перші написані Жулем твори були п’єсами. Одна з них, історична, сподобалася Олександру Дюма і він навіть поставив її у своєму театрі. П’єса витримала 12 вистав. Жуль Верн написав батькові покаяного листа, що краще з часом стати гарним літератором, ніж, це вже зрозуміло, поганим адвокатом, і влаштувався секретарем до одного з паризьких театрів.
Олександр Дюма був фабрикантом. Його фабрика виробляла історичні романи. Сам уславлений Дюма вже тільки обирав епоху, намічав план, ставив технічне завдання й давав дорогу молодим. Багато хто з літераторів у нього підробляв, і він був відкритий для спілкування з молоддю. В Жуля Верна він повірив, але на фабрику свою на взяв. Занадто вже фантазер.
Жуль Верн став дописувати для сімейного часопису, розрахованого на батьків і на їхніх дітей, лозунгом якого було «Розважаючи, просвічуй». Під цим же гаслом можна розмістити усі три полиці романів Жуля Верна. Перше опубліковане в часописі оповідання було даниною його юнацькій любові до моря і називалося «Перші кораблі мексиканського флоту». Перший написаний ним роман називався «Подорож на повітряній кулі» і був даниною його захвату оповіданням американця Едгара Алана По.
Едгар По не обмежував свою фантазію науковими фактами. В його оповіданні на повітряній кулі літають на Місяць. Водночас обставини подорожі подані так докладно та драматично, що не повірити в неї просто неможливо. А може, й справді літав? Жуль Верн обожнював природничі науки і знав, що на Місяць так не потрапиш. Роздуми на тим, «а як можна потрапити?» через роки призвели до написання роману «З гармати на Місяць». Він, звичайно, зараз теж уже застарів, на снаряді до Місяця не долетиш, потрібна ракета. Але ось що дивно – американський космічний корабель «Аполлон» стартував до нашого природного супутника з мису Канаверал, неподалік місця старту героїв Жуля Верна. І це не єдиний подиву гідний збіг його романів.
Захоплення технікою та наукою зміцнилося в нього після подорожі до Англії для написання репортажу про будівництво істинного дива промислової цивілізації – пароплава «Грейт Істерн» кораблебудівника Бруннеля. Пароплав цей був розрахований на чотири тисячі пасажирів і був останнім компромісом суднобудівників у змаганні вітрила та вугілля. На ньому вже був багатолопатевий швидкісний гвинт, але ще залишалися величезні гребні колеса. А на випадок, якщо і гвинт, і колеса відмовлять – між димовими трубами стирчали цілих шість щогл для десятків вітрил. Торжество сталі, пари, електрики, промислового виробництва та побоювань неперевірених новацій в техніці. Втім, доля не була дуже доброю до цього клепаного левіафана. З ним весь час траплялися якісь поломки й аварії. Втім вітрилами не скористалися жодного разу. Після цієї поїздки Жуль Верн завів спеціальну картотеку, присвячену винаходам та патентам, і всі його передбачення насправді – результат аналізу й прогнозів розвитку сучасної йому науки й техніки.
Перші романи Жуля Верна публіка сприйняла гарно, і натхненний видавець Етцель уклав із ним угоду на всі наступні романи, які ще тільки будуть написані. Жуль Верн споважнів. Він вже не ділив фрак на двох із сусідою. Одружився, переїхав до заміського будинку, завів яхту. Тільки ось був у тій угоді пункт, за яким він зобов’язувався писати не менш ніж один роман на рік. Тоненьку книжечку на 100 сторінок романом тоді ще не називали. Потрібно було сторінок на 500. А в році всього 365 днів. Доводилося попотіти над письмовим столом. Щодня – кількадесят сторінок тексту. І не до яхти вже. Він став заручником свого письмового столу.
Жуль Верн іронізував над ситуацією, в якій опинився. В багатьох його романах є «кабінетний мандрівник». Скажімо, Паганель у «Дітях капітана Гранта». Він знає з розумних книжок усе, що розташоване на 37 паралелі південної широти. Але не здатний без плутанини сісти на паром, що йде з Англії до Франції, і замість переїхати Ла Манш відправляється довкола світу. Це – автошарж Жуля Верна, сміх на д собою, вимушеним мандрувати довкола світу за 80 днів лише за мапами й довідниками. Втім, у ситуації, що склалася, Жуль Верн знаходив і як трохи пофілонити. В «Дітях капітана Гранта», в описах кенгуру, крокодилів, собак дінго та іншої австралійської худоби, він цілими сторінками цитує Брема, користуючись тим, що видавець не читав німецького оригінала. Переписав сторінок 30 з «Життя тварин», розбавив їх діалогами Роберта з Паганелем – і на яхту сьогодні час знайшовся. Але герой-науковець, всезнайко, ходячий довідник і ексцентричний дивак – дійсно є в кожному романі Жуля Верна. В «Капітані Гаттерасі…» – це доктор Клоубонні. Безжурний сангвінік, живчик, винахідник, енциклопедія знань про полярні експедиції та природні явища. Людина, що примирює всі суперечки і згладжує конфлікти колег. Жуль Верн дуже точно описав так звану «експедиційну хворобу» – сварки, а іноді й бійки полярників, вимушених день за днем бачити ті самі обличчя, і так довгі місяці зимівлі.
Прискіпливі літературознавці підрахували, що в романах Жуля Верна передбачено понад 80 важливих винаходів та відкриттів. І вже нікого не дивує, що американці свого першого підводного човна з ядерним реактором, який дійсно міг обійти довкола світу під водою, назвали «Наутілусом» на честь фантастичного дітища капітана Немо. Якщо вплив наукової фантастики Жуля Верна на подальший поступ науки й техніки безсумнівний, його «географічні» романи багато хто вважає застарілими.
І дійсно, з часів Жуля Верна білих плям на глобусі не залишилося. І багато з географічних уявлень тієї епохи здаються зараз застарілими, а іноді й хибними. Не варто вивчати за ними географію. Хіба що – історію географії. Що не кажи, а історія невдалої експедиції адмірала Франкліна, яка шукала Північно-Західний прохід, – шлях з Європи до Китаю вздовж північних берегів Канади, – викладено Жулем Верном вичерпно. Як і хроніку п’ятнадцятилітніх пошуків цієї зниклої експедиції, в яких брали участь десятки кораблів і тисячі моряків, і в результаті англійці повністю відкрили та описали Канадський Арктичний архіпелаг та весь лабіринт численних проток проміж ними. Саме від цього архіпелагу стартують до полюсу і вигаданий капітан Гаттерас, і реальний полярник доктор Кук через тридцять років опісля.
Хоча і в географії у Жуля Верна траплялися певні пророчі успіхи. Наприклад, у романі про політ на повітряній кулі він правильно вгадав, як виглядають невідомі тоді європейцям витоки Нілу, що вже пізніше підтвердила експедиція англійського журналіста Стенлі. В інших випадках він помилявся. Наприклад, дозволяв своєму капітанові Немо випливти серед крижин на Південному полюсі, що зараз може викликати тільки посмішку, тому що купол криги у вказаному районі здіймається на кілька кілометрів.
Ось і роман «Подорож і пригоди капітана Гаттераса», здавалось би, давно застарів і переповнений марних сподівань. Наприклад, щодо вільного від криги моря в центральній частині Арктичного басейну і острова на Північному полюсі. Та ще й – із діючим вулканом. Здавалось би, реальна історія полярних відкриттів з часів написання роману (1866) не залишила каменя на камені від цих модних в часи Жуля Верна географічних теорій.
Хоча, якщо тримати на думці обидві полярні області, і Північну і Південну, – вулкани в Антарктиді справді є. А пояс згуртованої дрейфуючої криги довкола південного континенту змінюється більш вільними для плавання водами поблизу самих берегів. Та й на Півночі, біля берегів Арктичного архіпелагу, від якого стартує до полюсу Гаттерас, після оброблення даних багаторічних спостережень гідрологів та гляціологів, заговорили про так звану Велику ополонку – вільну від багаторічного льоду величезну пляму води, яка якщо і зменшується в сурові зими, остаточно ніколи не замерзає. Глобальне ж потепління обіцяє остаточно перетворити фантазії Верна в реальність.
Але найбільші відкриття очікують на читача, якщо він почне порівнювати пригодницьку книжку про капітана Гаттераса, написану у 1866 році, з реальною історією полярних відкриттів років через 30. Герої-першопроходці високих широт із різних країн – американці, англійці, французи, росіяни і, звичайно ж, норвежці – сплели настільки заплутаний клубок особистих знайомств, стосунків, дружби і неприязні, якого побоявся б будь-який романіст. Бо так не буває. Читач не повірить у такі збіги.
Ось згаданий вище доктор Кук, за всіма параметрами – типовий жульвернівський герой, зимував у Гренландії з Робертом Пірі. Вони хотіли перетнути Гренландію по крижаному панциру, але, вже прибувши на місце, довідалися, що цей подвиг щойно здійснив молодий Фритьоф Нансен. А Пірі ще й недоречно зламав ногу, й доктору довелося лікувати товариша. Побудували хижу, зимували й учились науці виживання в довколишніх ескімосів.
Подальші взаємини цих двох дуже нагадують конфлікт двох капітанів на одному зимівнику, описаний Жулем Верном. Пізніше вони судитимуться за честь відкриття Північного полюсу. Кук стверджував, що здійснив це роком раніше за Пірі. Але не встиг повернутися того ж року, зимував на островах із двома ескімосами, в результаті звістка про відкриття досягла цивілізованого світу лише на два тижні раніше за Пірі. Куку наукова спільнота не повірила, а Пірі зарахувала спробу, попри те, що вже було зрозуміло, що він дійшов до полюсу кілька кілометрів. Він залишався там понад добу задля астрономічних спостережень і, звісно, легко надолужив би необхідну відстань. Суд своє рішення прийняв, але крапка в суперечці поставлена досі. Деякі відомості Кука, яким не повірили, як ось та Велика ополонка чи Крижані острови, підтвердилися пізніше.
Але повернімося до доктора Кука. Він також брав участь у першій зимівлі в Антарктиді. На бельгійському експедиційному судні «Бельжика» з інтернаціональним екіпажем. Штурманом цього барка був норвежець Руал Амундсен. Який до того часу вже вперше подолав жаданий Північно-Західний прохід з Атлантики до Тихого океану на невеличкій яхті. А через 12 років досягне Південного полюсу. Взагалі-то він збирався на Північний, вищезгаданий Нансен позичив йому для цього своє вже випробуване в дрейфі через Арктику судно «Фрам», але поки експедиція споряджалася, прийшла звістка, що Роберт Пірі його випередив. Незворушний Амундсен просто розвернув корабель на південь.
Нансена ж під час його дрейфу через арктичний басейн на кілька років раніше, просто невдало пронесло крижинами повз полюс. І він намагався дістатися до нього пішки разом із матросом Йогансеном, пересуваючись саме так, як радив Жуль Верн. Із човном на нартах. Із нартами на човні. Хіба що замість дерев’яної шлюпки, як у книжці, використав ескімоський каяк.
Паралелі ж між характером Гаттераса, для якого не існує нічого, крім першості англійців на полюсі, і характером нещасного суперника Амундсена на шляху до полюсу Південного – Робертом Скоттом – просто лякають.
Це дійсно нагадувало роман. Останні білі плями на мапі – полярні області – людство відкрило й дослідило якось підозріло швидко, протягом якихось 20 років. З 1890-х по 1910-і. А все просто. Виросло покоління хлопчиків, яким в дитинстві читали жульвернівського «Капітана Гаттераса…». Досить сказати, що навіть уславлене експедиційне судно Нансена й Амундсена «Фрам» – це той самий «Форвард» Гаттераса, тільки норвезькою. Українською це перекладається однаково – «Вперед!»
До речі, тим, що приблизно в той самий час прочитали цю книжку й маріупольські хлопці Сєдов, Русанов та Брусилов, майбутні полярні капітани, ми маємо дякувати українській письменниці Марко Вовчок (Марії Вілінській). Жуль Верн подарував їй виключне право на переклад усіх своїх романів російською.
