У 1882 році львівська газета «Зоря» оголосила премію за кращу повість. У повідомленні про конкурс зазначалося: «Темат до повістей належить брати з нашого народного життя, будь теперішнього, будь минувшого, з життя інтелігенції або з життя сільського люду; по можності переважати повинна сторона ідеальна, єсли тільки не віддаляється від правди. Світлі прояви нашого життя, яко взірці, достойні загального наслідування, будуть для нас найбільше пожаданим матеріалом».
Головним редактором видання на той час був гімназійний професор, «народовець» Омелян Партицький, чиї політичні та естетичні погляди суттєво різнились із Франковими. Однак 26-літній Франко, нещодавно завершивши вищу освіту, погодився взяти участь у влаштованому «Зорею» конкурсі. Перебуваючи у матеріальній скруті, переслідуваний австро-угорською поліцією, він жив на той час у рідних Нагуєвичах, як сам писав, «рубав січку і коні пас», позбавлений доступу до бібліотек і добірного літературного товариства: «Одежі нема, чобіт нема, довги стоять і гавкають».
1 жовтня Франко взявся за написання повісті про боротьбу карпатців проти монгольської навали, і за півтора місяці повість була готова. У листі до М. Павлика від 12 листопада він розповідав про свій витвір: «“Зоря” розписала премію на повість з обіцянкою платити за лист печаті по 20 – 25 з[олотих] р[инських] […]. Отже, я пишу повість історичну, з XIII віку (напад монголів), і ідеальну (по поніманню характерів), хоч реальну по методі писання, так, як і Флоберова «Salambo», в котрій стараюсь на підставі тих немногих актів історичних про давнє громадське життя показати життя самоуправне, безначальне і федеральне наших громад, боротьбу елементу вічево-федерального з деструктивним князівсько-боярським і вкінці з руйнуючою силою монголів.
Повість тота, хоч і містить у собі багато історичної і неісторичної декорації, все-таки, надіюсь, збудить живий інтерес і у сучасних людей […]. Яка буде її доля в руках Партицького – боги знають. Ми з Парт[ицьким] дуже у вражді […]. Тільки ж тепер я чув, що Пар[тицький] невдоволений собою і дотеперішньою «Зорею», рад би поставити її деяк на живий плац і спеціально рад би поєднатись зо мною. Що ж діяти – гнів сорочки не дасть; стрібую, не помітуючись своїх думок, зав’язатись із П[артицьким], а в теперішнім разі аж два гриби в борщ прибули мені: і повість би печаталась, щоб без зміни, се conditio sine qua non, і гроші б були, і надіюсь, що воно так буде…».
Врешті-решт, Франкова повість таки здобула першу премію на конкурсі «Зорі» і після тривалих ідеологічних суперечок з О. Партицьким надрукована 1883 року під назвою «Захаръ Беркутъ. Образъ громадского житя карпатскои Руси въ XIII вѣцѣ».
Твір викликав широке зацікавлення і 1902 року був перевиданий. У 1990-х роках з’явилося два переклади «Захара Беркута». Публіцист і критик Роман Сембратович переклав більшу частину повісті німецькою мовою і пропонував свій переклад кільком видавцям, однак отримав відмову: «Всюди відказано мені, що так руська література, як і ім’я писателя так мало ще звісні, що видання такого твору було би занадто ризиковане», – нарікає Р. Сембратович у листі до І. Франка від 10 квітня 1903 р. Приблизно в той самий час «Захара Беркута» переклав російською письменник, учасник революційного руху Василь Матвеєв, назвавши «Захар Беркут. Страничка из жизни народа Карпатской Руси в XIII веке. Перевод с галицийского В. В. Матвеева» (цьому перекладу також не судилося бути надрукованим).
Джерела: Літмісто, Енциклопедія життя і творчості Івана Франка
Улюблений сайт літературної критики
