Роман Юрія Косача «Сузір’я Лебедя» (рік написання – 1983, а у нас з’явився щойно у 2017 році у видавництві «А-ба-ба-га-ла-ма-га») відрізняється від двох романів майстра, які з’явилися раніше в тому самому видавництві за палкого сприяння доктора Марка Р. Стеха, а саме: «Володарки Понтиди» (1987) – авантюрного роману-щоденника про карколомні пригоди українського шляхтича Юрія Рославця во ім’я «дами серця» ХVIII століття – княжни Дараган, і «Дня гніву» (1947-1948) – історичного роману із заглибленням у психологію й мотивацію вчинків провідників козацько-української революції 1648 року, зокрема Богдана Хмельницького.
У «Сузір’ї Лебедя» на вістрі пера Юрія Косача, на шаховій дошці «гросмейстера слова» – звичайні будні нехай і незвичайної шляхетської родини Рославців, які писані, за свідченням самого автора, зі спогадів про його рід Косачів-Драгоманових. Будень, із його розміреним ритмом (такий і тепм оповіді); заздалегідь, за надобою дня, визначеними справами; статечним трибом життя шляхти на родинному хуторі Рославичах (уявна географічна локація). Щоденність – замість захопливих мандрів та героїчної самопожертви заради кохання; побут, а не доленосні рішення полководця. Ці будні ми бачимо очима Олелька – юнака, що перед вступом до університету завітав до рідного гнізда на літні вакації 1914 року, року неспокою, тектонічних зсувів у суспільстві, року вибору (як і сто років потому). Олелько мріє бути письменником, прагне – цілком у дусі модерністської доби, в яку йому випало жити, – знайти слова для «невиявленого», для «ще не названого». І саме Олелько внутрішнім зором вбачає, як ознаменоване соціяльним станом повсякдення його родини – правдивої, освіченої, духової шляхти, котра пам’ятає, якого вона роду-племені, – загаптовується ще невідомими, проте вже прочутими серцем шляхами «на розстаях велелюдних», на перехрестях історії. Це будні, котрі у висліді вибору персонажів: тітки Лари, тітки Фламінго, Богдана Немирича, Тріадо, дядька Сашка, Оксани Олексіївни, дядька Сили – здіймаються до епосу.
Непростий роман: принагідно згадаєте курс історії України, мистецтвознавства, філософії, права, етики; а на додачу матимете універсальний підручник із вивчення майстерного стилю та лексики української мови. Роман, який яскраво ілюструє одне з основних понять діалектики Геґеля: боротьба та єдність протилежностей. Шляхта і народ. Народ і шляхта.
Як бачимо, в романі родина Рославичів, а в житті Косачів-Драгоманових – це високоосвічені аристократи, мислителі, інтелектуали, які формують про все власне судження й мають час і можливості на матеріялізацію поглядів серед рівних. Попри свою привілейованість, вони не втратили сумління та чуйного серця. Проте чи могла б шляхта з покоління в покоління отримувати блискучу освіту в найкращих европейських університетах, чи могла б вільно розвивати свої таланти, коли б їй довелося самій щодня, зранку до смерканку, як простому народові, заробляти на хліб насущний? І тут Юрій Косач оприявнює першу вісь, довкола якої обертаються суперечки в романі: ієрархія в суспільстві – це об’єктивний закон розвитку громади чи хитра, під серпанком прихована «мораль вовків»? Як улагодити рівновагу та справедливість між різними щаблями суспільства?
А чи можуть і чи мають право «сини Ґонти», «визискувані» віками владною верхівкою, прагнучи збудувати «наш український чабанський вік», досягти мети «найбруднішими засобами»? Чи можна побудувати світле майбутнє брудними руками? Чи існує у світі «абсолютна мораль, що начебто є категоричним імперативом кожної людини»? Це – друга вісь у романі, довкола якої розвиваються події. Друга, проте не остання. Косач нікого не ідеалізує, ні простолюд, ні шляхту. Хіба що трохи романтизує зображуване жіноцтво: «візантійські» стріли очей тітки Лари, Мотря з очима – «зоренистими криницями», Лала-Аталанта «з калиновим мерехтом рудавого волосся». Проте, либонь, так і належиться нащадкові старовинного ґречного роду…
Надзвичайно складним та контроверсійним є образ революціонера Тріадо. Він – багатоликий, містичний. Спершу Тріадо постає в образі людини з народу, «юродивого», згодом у ньому вбачають щось від «святого Григорія Сковороди чи святого Серафима» й «філософа Хоми Брута». Аж раптом – ні: це «син Ґонти», що прийшов захищати «визискуваний віками владною верхівкою» народ. Та що це: інколи з Тріадових очей визирав «біс-куситель», а «губи його вбиралися кров’ю жаги». Й обличчя «могло бути водночас і ликом святого, і образом диявола». То хто ж такий Тріадо? Письменник до часу дає можливість вільно обирати той образ, який читач уважає за правильний. Ніби тестує своїх читальників на шосте чуття, інтуїцію. Та вже в кульмінаційній точці роману Тріадо «розкриває всі карти» перед Олельком: «Терор для терору, й це головне, але не те, чому і проти кого він спрямований». Не помилився той читач, котрий таки розпізнав у Тріадо «міщанчука Нечипора Кулика» (це справжнє ім’я революціонера), що перегукується з образом Нечипора Варениченка в Панаса Мирного. Ні, це не гайдамаччина, не стихійний бунт народу, не анархія, як може видатись на позір. Це деструктивне, «демонічне, надлюдське, ірраціональне в людині» (Юрій Шевельов). Це те, що спровокує у ХХ столітті «червоний терор», Голодомор 33-го, розстріл у Сандармосі. Проте Тріадо – неодинокий у своєму безцільному «активізмі», у нього в романі є брат-близнюк, дарма що у шляхетських шатах та з блакитною кров’ю, це – Богдан Немирич. Він – не правдивий аристократ, а феодал, готовий запровадити опричнину для захисту панівної меншості. Якщо таких, як Тріадо, сьогодень уже архівував у сховки, то Немиричі щойно підіймають голови.
Не погоджуюсь із поширеною думкою, що «Сузір’я Лебедя» – роман про запропалий світ старої, правдивої шляхти (лебідь, котрий пливе на блакитному тлі, – родовий герб Рославців). Ми пожили вже без еліт, знаємо, як це, коли «кухарка» править державою. Отож, роман Юрія Косача – це прекрасна нагода переосмислити «наш український чабанський вік» і варіянтизувати Косачеве звертання, яким він закінчує роман: «Плавай, плавай, лебедоньку…» – на «Припливай, повертайся, лебедоньку…».
