Серед десятків захоплених відгуків, що з’явились у західній пресі на книжку Сергія Плохія «Брама Європи. Історія України», чи не найбільш несподіваним і, можливо, найбільш утішним для автора стало її окреслення, вжите британською «Sunday Telegraph»: «чітко й елегантно». Тим більше, що й авторитетний американський часопис «New York Review of Books» висловився про книжку подібним чином: «елегантно написана».
Для автора з України, котрий опановував англійську вже в дорослому віці, це справді неабиякий комплімент. Не йдеться тут, вочевидь, про якесь надзвичайне мовне багатство чи стильову вибагливість. Елегантність Плохієвої книжки виявляється головно і насамперед у способі оповіді – в організації і представленні величезного за обсягом і складного за змістом матеріалу. Причому представляти цей матеріал доводиться не студентам-славістам і не дослідникам регіону, а широкій читацькій публіці, котра знає про Україну вкрай мало або й, частіше, не знає нічого. Щоб зрозуміти складність такого завдання, варт уявити – для порівняння – спробу представити українському читачеві тисячолітню історію Бірми, Таїланду чи Індонезії. З безліччю невідомих подій, незнайомих реалій та невимовних імен. Представити так, щоб трьохсотсторінкову книгу хотілося і моглося прочитати від початку і до кінця, як захопливий детектив.
«Брама Європи» має наскрізний сюжет – історію території, на якій в останнє тисячоліття сформувалася українська нація, а відтак і українська держава. І має наскрізну інтригу – взаємодію двох погранич, землеробсько-кочівницького та, згодом, католицько-православного, що по-різному визначали процес формування тієї нації, її «особливу прикордонну ідентичність та етос», – аж до сьогоднішньої конфронтації «європейського» та «євразійського» проектів у геополітичних та цивілізаційних категоріях.
Сама назва книжки безпосередньо вказує на пограничний характер описуваної країни й опосередковано – на її європейськість, на приналежність до європейського цивілізаційного обширу принаймні у ролі «брами». Ця підказка ненастирливим лейтмотивом проходить через усю Плохієву книжку – від окреслення політичного устрою давньоруських племен (а згодом козаччини) як «військової демократії» до визнання конституції Пилипа Орлика цілком європейською за своїм духом спробою обмежити владу гетьмана певними правовими рамками і до наголошування ліберального характеру українського націоналізму як за першої (УНР) так і другої (теперішньої) республіки.
Ще один істотний лейтмотив книжки – це, знову ж таки, не лобове, проте наполегливе унаочнення численних відмінностей між Україною і Росією (з якою не лише Путін, а й чимало іноземців досі нас ототожнюють), і водночас – показ тієї важливої (й часто амбівалентної) ролі, яку українці відігравали в Російській, а згодом Совєтській імперії. В цій галереї найдемо не лише українських кліриків, які творили імперію, зокрема її ідеологію, за часів Петра Першого, та випускників Могилянської Академії, нащадків козацької старшини, що продовжували цю справу за Катерини Другої. Автор не забуває згадати, що виходцями з України були і Лев Троцький та Леонід Брежнєв, Ілья Ільф і Васілій Ґросман, напівукраїнцем з походження був Міхаїл Горбачов, котрий знав навіть українські пісні, проте, як і більшість людей цього типу, був «передусім радянським патріотом, який не мав особливої прихильності до жодної з радянських республік, за винятком Росії».
Пишучи книжку для іноземного читача, необізнаного з предметом розповіді, неминуче доводиться пояснювати невідоме через більш-менш знане чи принаймні таке, що викликає у свідомості читача хоча якісь історичні чи символічні асоціації. Тож говорячи про появу вікінгів на Русі, автор згадує спершу про їхню появу в Англії – грабіжницький напад віінгів-норманів на християнський монастир на острові Ліндісфарн біля англійського узбережжя 793 року, а згодом і про опанування Нормадії, звідки, власне, й пішла назва цієї провінції. Говорячи про поділи Польщі та спровоковане ними повстання під проводом Тадеуша Костюшка, автор нагадує, що той був не лише уродженцем Білорусі, а й «учасником американської війни за незалежність, під час якої побудував укріплення у Вест-Пойнті й був підвищений Континентальним конгресом до рангу генерал-бригадира». Розповідаючи про визначну культурно-освітню роль, яку відігравав Остріг наприкінці XVI століття за князя Костянтина Острозького, та про опублікований там 1581 року перший у православному світі ґрунтовний переклад Біблії церковнослов’янською мовою, автор зазначає, що один із небагатьох зацілілих примірників Острозької Біблії зберігається у Г’ютонській бібліотеці Гарвардського університету. Зрозуміло, що ця вказівка стосується радше американського читача, ніж українського, тож не диво, що й український перекладач опустив назву бібліотеки як неістотну, обмежившися самою лише вказівкою на Гарвард.
Сергій Плохій досконало поєднує ерудуцію фахового історика з легкістю й навіть дотепністю оповіді, раз-у-раз звертаючи нашу увагу на веселі й сумні парадокси, якими сповнена історія. Це може бути, до прикладу, курйозна ситуація, в якій опинилася імперська влада наприкінці 1840 років, коли з’ясувалося раптом, що і новостворений Київський університет, і археографічна комісія, «задумані як бастіони боротьби з поляками за російську самосвідомість, стали розсадниками нової [української] самосвідомості й нового націоналізму». Не менш іронічним вважає автор і появу пам’ятника Шевченку перед Київським університетом – на тому самому місці, де стояв колись пам’ятник Ніколаю І, фундатору університету і головному гонителю опального українського поета. Імпетратор, звичайно ж, і в страшному сні не міг собі уявити, що заснований ним університет св. Володимира носитиме коли-небудь ім’я засланого на Сибір віршомаза, а сам Володимир, тобто його пам’ятник, символізуватиме хрещення не Росії, а чогось зовсім небувалого й неможливого – України.
«Питання, що я їх порушую, – пише Сергій Плохій у передмові до книжки, – сформовані сучасністю («unapologetically presentist»). Але я намагався зробити все, щоб не проектувати сучасних особистостей, симпатій, ідей, мотивів та почуттів на минуле». Можемо лиш додати, що, властиво, в такому проектуванні немає й потреби. Добре написана книжка робить таке проектування і без намірів автора – вона volens-nolens резонує з сьогоднішніми проблемами, ситуаціями та емоціями. І коли ми читаємо, наприклад, про створення більшовиками «віртуальних», як пише Плохій, республік – Одеської народної, Донецько-Криворізької чи Таврійської, – ми не можемо не згадати й сьогоднішніх ЛНР-ДНР, створених спадкоємцями тих самих московсько-імперських більшовиків з тою ж таки метою – знищення глибоко їм ненависної незалежної України.
«Щоб зрозуміти тенденції, що лежать в основі поточних подій в Україні, та їхній вплив на світ, потрібно зрозуміти їхні витоки, – вважає Сергій Плохій. – Незважаючи на те що зараз важко (якщо взагалі можливо) передбачити результат та довготермінові наслідки нинішньої української кризи або майбутнє України як держави, подорож у минуле допоможе нам розібратися в потоці щоденних новин і дозволить нам вдумливіше реагувати на події й таким чином формувати їхні результати».
Це справді чудова і, головне, своєчасна книга, яка стане тепер у пригоді й багатьом українцям, допомагаючи одним із них набути нові знання про історію своєї країни, іншим – переглянути вже наявні знання, переосмислити й оптимально структуризувати.
