Жуки, риби, собаки, курчата, миші, змії, коти, лиси й тигри. Ага, ще скорпіони, ігуани, динозаври й вовкулаки. Здогадайтеся – що об’єднує цих тварин? Виявляється, усі названі істоти, реальні й фантастичні, живі й вимерлі, можуть виступати в ролі детективів. «Animal mystery» є розвиненим субжанром у зарубіжній літературі, де існує сила-силенна історій на кшталт «Sherlock Chick» або «The Great Mouse Detective». Критики вирізняють навіть популярні формули: «cat mystery» і «dog mystery».
В Україні зоодетектив донедавна був маргінальним жанром, природнім хіба в царині дитячого письменства – згадаймо цикл про пригоди Мурро і Гавчика Валерія і Наталі Лапікур чи «36 і 6 котів-детективів» Галини Вдовиченко. Наша публіка звикла до більш класичних варіантів присутності тварини у світі криміналу: вона може бути знаряддям злочину, як орангутанг у «Вбивстві на вулиці Морг» Едгара По, болотяна гадюка в «Пістрявій стрічці» чи пекельний пес у «Собаці Баскервілів» Артура Конан Дойля. Ще один реалістичний варіант – Рекс або Мухтар, собака як відданий друг полісмена чи міліціонера. Звіряче начало, агресію й дикість автори детективів традиційно приписують злочинцям – за Чезаре Ломброзо, це «кримінальний атавізм». У слідчих теж трапляються виражені бестіарні риси: «нюх, как у собаки, а глаз, как у орла» допомагають вирахувати правопорушників.
У 2017 році видавництво «Темпора» на Книжковому Арсеналі здивувало читачів новинкою – першим сучасним анімалістичним детективом для дорослих. У романі Владислава Івченка «Детективна агенція «Буря і Натиск» злочини розслідують двоє мешканців української глибинки: сільський дивак Жорж Іринович Буряченко і його компаньйон – розумний кабан на ім’я Вепр Іванович. Погодьтеся, пара «штюрмерів» не менш екстравагантна, ніж тандем Понамки Хаос та Краснодара Горностаєва в одному з попередніх творів. Автор «Химер Дикого поля» та «Третього фронту» має цілком заслужене реноме параантрополога та співця монстрів: у нього на сторінках як не летючий змій, так Людина Борщу.
У новому творі чудасій вистачає з надлишком: тут і сонцеїди, й еліксир вічної молодості із крові незайманиць, і молоко з електоральними властивостями. А над ними, освітлений сонячним промінням, – Український Супермен у вигляді свині, точніше кабана. Мало не архетипний національний образ із давнім фольклорно-міфологічним корінням. На презентації роману Владислав Івченко розповів, що його надихнув кабан-авіатор з японського аніме 1992 року «Порко Россо» режисера Міядзакі Хаяо.
До антропоморфних тварин нам не звикати – з дитинства чули і про Пана Коцького, і про Лисичку-сестричку. Однак історія про Вепра і Жоржа нічим не нагадує милу дитячу казочку. І хотілося б мені сказати: «У цьому романі жодна тварина / людина не постраждала», та не можу кривити душею. Детектив неодмінно тягне за собою змалювання темних сторін буття: тут будуть убивства і крадіжки, ґвалт і розбій. Тому матеріал у романі набуває форми то гангстерської саги, то депресивного нуару, то трилера про маніяка, то античної трагедії помсти.
Проблема детективника Івченка в тому, що він намагається висловитися одразу про все, що його цікавить і тривожить на момент написання. А цікавить і тривожить його багато що: сучасний літпроцес і психологія творчості, ринок землі і загнивання вкраїнського села, чергові вибори і корупція у владі, генна інженерія і біоетика. Тому «Буря і Натиск» скидається на складну багатокомпонентну конструкцію, часом стійку, а часом хистку, коли автор сам не знає, куди рухатися далі, – поэта далеко заводит речь… Отож у романі я вирізнила для себе чотири поверхи:
1. Естетичний. Історія творчої кризи письменника Владислава Івченка (як персонажа свого роману), «збитого льотчика», який гарячково шукає нову тему і сенсаційний матеріал, щоб написати «енергійний, насичений кров’ю і м’ясом текст». Знаходить його під час вимушеного «інтермецо» в провінції, на Оклунківщині, на хуторі Буряченки в Очеретівському районі. Ні, не симфонія поля у виконанні жайворонка і не біла піна гречок відновлять його творчі потенції. Приятелювання з Вепром Івановичем і Жоржем Іриновичем та участь у їхніх справах дадуть надію тріумфально повернутися в літературу з книжкою про незвичайну сільську детективну агенцію.
2. Детективний. Кримінальні сюжети розгортаються в рустикальних декораціях. Викрадення дорогої сперми канадських биків із агрокомплексу й улюбленої корови ректора місцевого університету. Загадкові зникнення цнотливих дівчат і серійні вбивства. Напади місцевих бандитів на хутір. Романіст темпераментно розповідає, як Вепр і Жорж ці справи розслідують, а краще сказати – розрулюють. Асоціація з «Сільським детективом» про дільничного міліціонера Аніскіна буде логічною, але помилковою: сетінг подібний, та авторський задум геть інакший.
3. Антропологічний. Історія про Чужого – розумного чоловіка в тілі дикої тварини, якого кляте ксенофобське суспільство не приймає, демонізує й хоче знищити. Цей філософський сюжет чітко потрапляє в тренд сучасного письменства, що вивчає межі людського й людяного в час, коли кордони між людиною, звіром, біороботом розмиваються чи взагалі зникають.
4. Соціально-політичний. Тут жодних сюрпризів. Усе навіть гірше, ніж у лихі дев’яності. Олігархи, бандюки і продажні менти проти лошків. Корумповані партійні лідери, всевладні агрокорпорації й торгівля чорноземом. Цілковита деградація села: беззаконня – бездоріжжя – безробіття. Приплюсуйте тотальні алкоголізм і злодійство. У цьому пункті отримуємо агресивний політичний памфлет із ключовим мотивом «людина проти системи», однозначним меседжем «Як усе це дістало» і вкрай песимістичним фіналом.
Як усе щойнозгадане тримається купи?
«Написати хорошу книгу значно легше, якщо в тебе є хороший герой», – повідомляє нам оповідач на восьмій сторінці. Івченкові – як реальному, так і белетризованому – пощастило знайти перфектного протагоніста. Прошу любити й шанувати.
Вепр Іванович Апер. Герой АТО і зірка Фейсбуку. Стильно вдягається і пахне одеколоном. Ай-кью – 125. Розумний, із гарними манерами. Читає Йогансена, друкує на планшеті, вставивши стилуси в ратиці, а також знає шумерську мову. Тренований, влучно стріляє з гранатомета, врукопаш завдає філігранних ударів. Холоднокровний, мов Штірліц, і спритний, мов Джеймс Бонд. Вороги трусяться, жінки мліють від його слів. Вепр є центром ваги в романі, саме за його пригодами хочеться стежити й дізнаватися про перипетії його життя. Він втілює гіпермаскулінне начало, на його тлі оповідач виглядає блідо й жалюгідно. Владюша-персонаж потерпає від страху й сумнівів, мов П’єро з Мальвіною, він схильний рефлексувати замість рішучо діяти: «Я письменник. Я не воїн», «Я не хочу! Я боюсь!» Нікчема-інтелігент супроти бійця – контраст разючий.
Але ж герой – кабан! Справжнісінький кабан зі щетиною на рилі, іклами та ратицями.
Наскільки я зрозуміла, Владислава Івченка цей образ у першу чергу зацікавив не як тип ексцентричного детектива. Вепр Іванович узагалі мало розслідує в прямому смислі слова – здебільшого він розв’язує загадки за принципом «Прийшов. Рохнув. Переміг»: як притисне підозрюваного іклами – тому нічого не лишається, як швиденько зізнатися в гріхах. Відсунувши детективну інтригу набік, романіст натомість углибляється в проблеми біоетики – данина його захопленню актуальним наукпопом («…Я читаю про астрономію, антропологію, саме походження людини, генну інженерію», – розповів автор в інтерв’ю «Трибуні»). Його сищик-кабан утілює тип Іншого, тип «розумної негомінідної істоти» з «альтернативною тілобудовою», що мусить адаптуватися у «світі, заточеному під людей». На місці Вепра в романі міг би опинитися будь-який Інший – привид, вовкулака, дракон, марсіанин, кіборг. Якщо без фантастики, то жінка, єврей, інвалід.
Розмаїтими «Чужими» повняться сучасна література й кіно, які змушують суспільство пройти іспит на толерантність (а воно його вперто провалює). Хоча унікальна істота народилася не внаслідок випадкової мутації, а в результаті експерименту, прозаїк практично не розмірковує про відповідальність учених та соціальні наслідки дослідів in vivo (як, приміром, Андрій Кокотюха в «Повному місяці»). Владислав Івченко захоплений самим процесом «іншування», його переймають моральні, психологічні та філософські виміри порушеної проблеми: як воно – бути Чужим у ксенофобському світі?
Тому романіст педалює епізоди першої шокової реакції людей на Вепра й поринає в довжелезні усні інтерв’ю зі своїм героєм. Не дивно, що його інтригує геть усе: повсякденне – як він харчується? чи відчуває потяг до жінок? як спілкується з дикими кабанами? – та філософське: яка його природа (вид)? звідки він узявся і як співвідноситься з гомо сапієнсами? У голосі самого героя ближче до фіналу звучать драматичні ноти: «Я значно більше людина, ніж свиня, хоча добре розумію, що більшість людей ніколи не визнає мене своїм чи хоча б рівним собі… Я… чужий і для свиней, і для людей». Люди не тільки бояться розумного кабана, але й прагнуть перетворити його на об’єкт, одним словом – зарізати і спожити. Чи обернеться драма трагедією і яку роль у цьому зіграє Івченко-персонаж – про це ви дізнаєтеся самі, коли дочитаєте роман до останнього розділу «Фініта ля».
Наскільки оригінальна історія Вепра як Іншого, настільки ж банальним є «естетичний» сюжет роману. Гм-гм, хіба цікавлять читача масової / жанрової літератури творчі кризи письменників та спроби їх подолати? Оповідач прогнозовано нарікає на крихітні гонорари, скаржиться на вимогливого редактора і неврозумливих критиків, ревнує до авторів-суперників і навіть до своїх персонажів, мріє про екранізації і продаж прав за кордон. Причому власні погляди на мистецтво слова Івченко вже не загортає в барвисті ретро-фантики, як у циклі про «найкращого сищика імперії». У «Бурі і Натиску» автор може говорити вільно і прямолінійно, апелюючи до болючого і злободенного, мов блогер чи колумніст. Більшість подібних ремарок про літпроцес і творчі пошуки є тривіальними, і оживляють їх хіба (само)іронічні рукописні коментарі автора та редактора, вміщені на берегах тексту – обоє нічим особливо не ризикували, коли винесли внутрішню видавничу кухню на людські очі.
Імовірно, читача впродовж кількох хвилин розважать трагікомічні ситуації, в які потрапляє по-фройдистськи невротичний літератор. Ось він мріє про тріумф – а його ставлять на коліна серед степу чи запихають у багажник. Він хоче слави і тиражів аж у 100 тисяч примірників – а опиняється на грані суїциду чи істерить, нажаханий перспективою тюрми. З художньої тканини мусять стирчати нитки і булавки, а шви лишаються необробленими. Владислав Івченко, мабуть, задумав використати ефект «очуження» – написати книгу про те, як твориться книга, як дійсність белетризується на очах у читачів і набуває щоразу нового смислу залежно від обраного формату. На жаль, жодних відкриттів на цьому полі письменник не зробив. Гірка постмодерністська правда полягає в тому, що все вже було сказано до нього. Справді, масова література місцями нагадує велетенський заповідник із відпрацьованих прийомів.
Попри це, «Буря і Натиск» варта й похвали – за відкриття жанру зоодетективу для нашого письменства, за вдалий вибір головного героя, за актуальні проблеми толерантності та ксенофобії, за критичний реалізм у змалюванні сучасного села, що постає таким собі Диким Заходом («Українське село зі своїми земельними конфліктами ставало вартим великого роману», – припускає автор). Як усяка добра книга, роман промовляє і до серця, і до розуму, містить безліч психологічно зрозумілих сюжетів із життя людей – не тільки кримінальних, але й сатиричних, пригодницьких та мелодраматичних. Авантюрна інтонація Владислава Івченка не зраджує, а фінал обов’язково вас приголомшить. Історія про двох дивакуватих детективів, один із яких є твариною, вийшла назагал захопливою та читабельною. Як кажуть британці, «unputdownable book» – книжка, від якої не відірвешся, поки не дочитаєш.
