Є речі, про які краще промовчати, коли наймаєшся матросом. На військовому фрегаті в Гонолулу краще приховати, що ти китобій. Чомусь військові моряки не люблять китобоїв. На китобійних суднах янкі не можна проговоритися, що ти з Сіднея, навіть якщо ти мирний судновий лікар, а не каторжанин у бігах. Американські капітани небезпідставно вважають австралійських матросів призводителями 9 із 10 заколотів на борту. А про те, що ти освічена людина, і можеш якщо доведеться грамотно скласти претензію британському консулу на Таїті, треба приховувати скрізь. Усе зло від грамотіїв. Це навігаційний факт. Особливо – від шкільних вчителів, як ось Мелвілл, яких дідько поніс у Південні Моря.
Герман Мелвілл щедро роздавав подібні корисні поради молодим романтикам на сторінках своїх романів не заради традиційного флотського звичаю трохи полякати молодь, але на власному правдивому прикладі поневірянь у Південних Морях – так американці традиційно називають Полінезію, Мікронезію та інші острови й архіпелаги Тихого океану. З книг Мелвілла романтик-початківець також мусив затямити, що справжні хазяї кубрика не матроси, а таргани.
Читайте також. Антон Санченко. Чесні контрабандисти: мариністика від Фенімора Купера
Деякі американську критики називали 1840-і роки «ревучими сороковими» – тому що все десятиліття в літературі домінувала мариністика. Вони почалися з книги Р.Г.Дани «Два роки простим матросом», яка задала для до того романтичної й «піднесеної» морської прози зовсім інший кут зору на зорі та вітрила – з матроського кубрика на баку, а не з офіцерської каюти на шканцях. Ніяких Гумільвоських «брабанстських манжет» (мереживних) – грубі суконні матроські куртки. Традиційно сині в англійців і червоні в американців, якщо вірити Мелвіллу, а він знався на куртках та бушлатах. Принаймні один із його романів називається «Білий бушлат».
Продовжилося десятиріччя десятками романів послідовників Дани, до яких чесно зараховував себе й молодий Мелвілл, і зізнавався в цьому в тому розділі «Білого бушлату», який присвячено проходженню мису Горн. В Америці тоді ще не проклали залізниць зі Східного узбережжя на Західне, не прокопали Панамський канал, і об’єднували США тільки вітрильники, які йшли вздовж всього континенту довгі місяці, огинаючи штормовий мис Горн. Та що там, у них іще не відмінили рабство на плантації й тілесні покарання флоті. Рабство відмінять після громадянської війни з конфедератами. Покарання моряків відмінять постановою конгресу якраз після роману Мелвілла «Білий бушлат». До речі, автор мотивував свій полум’яний протест проти екзекуцій на американських кораблях тим, що коли на російських кліперах паничі-офіцери шмагають своїх кріпаків-матросів, то чому так само має бути у країні вільних людей? Дійсно, приходиш потім на прийом до губернатора і зустрічаєш свого колишнього командира, який відшмагав тебе семихвостим канчуком біля щогли. Незручно виходить.
І завершилися 1840-і вершиною морських романів усіх часів та народів – «Мобі Діком, або Білим китом». Усі наступні автори-мариністи мають змиритися з тим, що написати величніший роман про людину в морі і світі, очевидно, вже неможливо, і мабуть, уже не треба. Це вже зробив згаданий матрос Мелвілл у 1851 році.
Читайте також. Антон Санченко: Повелитель мускусних котів: про Даніеля Дефо
У тому, що Герман Мелвілл доволі нерозважливо спробував стати професійним літератором в країні, яка не шанувала (тоді) авторського права, винні американські критики, як із захватом зустріли перші два із серії чотирьох його автобіографічних романів. А саме «Тайпі» (1846) й «Ому» (1847).
Читачі ж Америки вподобали твори пана Мелвілла, як не позбавлені спостережливості, екзотичності, гумору, багаточисельних культурних алюзій, і польових досліджень з повернення у втрачений цивілізованою публікою первісний рай земний. І «Тайпі», й «Ому» присвячені бурлакуванню матроса-волоцюги по островах. Він тікає з нантакетського китобійного судна від недруга-боцмана, живе в дружньому племені канібалів на Маркізьких островах, знову наймається на судно, вже австралійське, щоб стати заводієм заворушень і потрапити в «тюрму для англійців» на Таїті а потім знову блукати островами.
Це дійсно відповідало уявленням тогочасних урбаністів про втрачений рай. Навіть в’язниця в цьому раю – дуже гуманна, й тубільці-наглядачі заковують у кайдани матросів-заколотників тільки при наближенні до тюрми білих панів. Для звітності.
А на Маркізьких островах утікачів узагалі приймають в плем’я, оточують німфами, дикими танцями, екзотичними плодами і вічною сієстою. Дійсно – рай земний, який псують тільки підозри про те, що плем’я людожерів відгодовує білих гостей на тільки з гостинності, але й з гастрономічною метою.
Спроби містичних пошуків в наступному «Марді» (1849) американська публіка зустріла прохолодно, вона вже встигла зарахувати автора в мариністи. Роман визнали невдалим, продажі були нікчемні. Мелвілл намагався поправити фінансовий стан, швидко написавши одразу два романи – «Редберн» та «Білий бушлат». Літературознавці, а мелвіллознавців у Гарварді вже аж ніяк не менше, ніж шевченкознавців у Каневі, досі смакують сліди цієї поспішності на сторінках своїх статей. І порівнюють щоденникові записи якогось адмірала, який командував фрегатом «Юнайтед Стейтс» саме в тому рейсі з Тихого океану на Атлантичне узбережжя, який описує Мелвілл, зі сторінками «Білого бушлату». І дивуються, що не сходиться. Це примушує нас зовсім інакше поглянути на співвідношення автобіографічності й художнього осмислення дійсності в усіх романах Мелвілла, які можна розглядати як низку послідовних спроб підступитися до теми всього життя – «Мобі Діка». Багато мотивів, тем і прийомів, складних філософських питань, які так збентежили публіку в «Марді» і «Білому бушлаті», повнстю розкрилися і стали на своє місце, як влиті, тільки в романі про білого кита.
Після «Білого бушлата», як ми вже казали, скасували тілесні покарання матросів на американському флоті. На фінансовому становищі автора це на позначилося. Не покращилося воно й після шедеврального «Мобі Діка». Роман залишився майже непоміченим сучасниками. Від року публікації (1851) до смерті автора в 1891 – за 40 років! – продалося тільки шість тисяч примірників.
Мелвілл, як людина вже сімейна, остаточно полишив спроби звести кінці з кінцями на письменницькі гонорари і влаштувався на місце митного інспектора в нью-йоркському порту. Деякий час ще друкувався в часописах. Анонімно. Очевидно, респектабельному чиновнику вже було не з руки продовжувати літературні спроби. На митниці засміють. Смерті його американська преса не помітила. І тільки через кілька десятиліть знайшлися критики, здатні усвідомити з напівзабутого роману про китобоїв, що його написано геніальним автором, що як у воду дивився на десятиліття вперед – в майбутнє Америки. Роман, що випередив свій час, дочекався справжніх своїх сучасників.
Але повернімося до перших двох романів Мелвілла, схвалених американською публікою ще за життя автора. Ось у критиків заведено докоряти публіці за низькі смаки, а вона, як ніхто інший, відчуває, коли автор молодий, бездомний і щасливий, і поспішає поділитися цим своїм щастям із читачами. Тільки такі автори, врешті, й здатні додуматися до того, що планета Земля – наш, і янкі, і папуасів, спільний корабель у безстроковому плаванні. Публіку, любі друзі, не ошукаєш. Цим двом романам радієш, як сам Мелвілл із братчиком-лікарем раділи трьом книжкам англійського романіста Смрлетта зі скриньки якогось невідомого матроса, яку вони виявили в туземців на одному з райських, але без звички до читання, островів.
