Після того ми провели у Венеції ще два роки, обдумуючи, що нам робити.
Даніель Дефо
Винесена до епіграфу цитата з роману Дефо «Життя та піратські пригоди капітана Сінгльтона» чи не найкраще демонструє, чим ХVІІ століття відрізнялось від ХХІ. Як виявилося, зовсім не піратами, а здатністю до неспішних розмислів над життям. Тому що, прочитавши два запропоновані романи про піратів, точніше – згаданий роман і такий собі довідник із піратства, «Всезагальну історію піратів»,– читач зможе переконатися, що навіть райони розбійних нападів сучасних сомалійських нападників на супертанкери й контейнеровози – від Баб-ель-Мандебської протоки до Мадагаскару – вони успадкували від своїх європейських попередників ХVІІ- ХVІІІ століть. Це тільки в уяві голлівудських режисерів та сценаристів усі пірати заякорилися на Карибах, хоча, не сперечатимусь, і там теж. У книгах Дефо вони грабують іспанських, англійських, голландських, індійських, арабських, португальських і французьких купців по всьому глобусу. Точніше – в його «пляшкових горлечках» – ключових світових протоках та біля основних мисів, навіть географічна широта яких у певні часи була державною таємницею. І приз, що найбільше вразив уяву сучасників Дефо, – пограбування капітаном Евері корабля Великого Могола – було взято на шляху з Індії до Мекки. І хоча сучасні сомалійські послідовники Евері дещо засмагли й переслідують торговельні кораблі на швидкісних озброєних катерах, а не на фрегатах, галіотах та шнявах, як у книжках Дефо, – кораблі змінилися, географія й торгові шляхи залишилися все тими ж. Люди теж, схоже, не дуже змінилися. Досі із задоволенням читають «Робінзона Крузо».
Даніеля Дефо аргументовано можна вважати першим сучасним романістом. Не тільки тому, що історія про Робінзона та П’ятницю досі жива, її вивчають у школі, а з тисяч її наслідувань і переспівів в усіх європейських літературах навіть склався особливий жанр – «робінзонада». Книжка не тільки витримала сотні екранізацій, перекладів і пародій, але її й через триста років – просто читають. Правда, вже діти. А Даніель Дефо писав для дорослих. І навіть зашифрував справжнє місцезнаходження острова Робінзона, – архіпелагу Хуан-Фернандес у Тихому океані, – перенісши дію на острів в гирлі річки Оріноко в океані Атлантичному. Щоб не видати базу англійських навколосвітніх приватирів та каперів імовірним іспанським читачам. Прообраз Робінзона – боцман Олександр Селкірк – насправді не зазнавав кораблетрощі, а був висаджений капітаном на безлюдний острів за погану вдачу. А боцманював на кораблі англійської приватирської експедиції, що прямувала на грабунок тихоокеанського узбережжя Мексики, яка тоді належала іспанцям. Через сім років його зняла з острова така сама експедиція Вільяма Дампіра. Усі англійські кораблі, що оминали мис Горн, традиційно брали прісну воду й лагодили кораблі на Хуан-Фернандесі. Ні іспанцям із португальцями, ні тим паче голландцям знати про це було не обов’язково. А Дефо був не тільки автором першого британського роману й основоположником реалістичного роману у світовій літературі взагалі, але й засновником британської «інтеллідженс сервіс», її першим секретним агентом, ще не пронумерованим як Джеймс Бонд.
Багато речей нам здаються такими, що існували завжди, як ось англійські романи, які завоювали світ і (зокрема) зробили англійську мовою міжнародного спілкування номер один. Ми з дитинства так звикли до Дефо, що нам не видавалося нагоди усвідомити, що до нього англійських романів просто не було. А ще до нього в Англії не було журналів. Він заснував перший щотижневик The Review, присвячений так званій Війні за іспанську спадщину (1702-1714), який виходив десять років. Десять років, раз на тиждень у Дефо був дедлайн і верстка, при тому, що більшість статей він також писав сам.
Романи взагалі не були головною точкою прикладення зусиль першого англійського романіста. Він написав та видав масу трактатів, статей, памфлетів тощо. Більшість під псевдонімами. Десятками псевдо. Власне, і Дефо – також псевдонім, що як горець, переміг усі інші. Бували ситуації, коли памфлети були особливо дошкульними, а псевдо недостатньо загадковими, і тричі йому довелося за рішенням суду стояти біля ганебного стовпа завдяки своєму бадьорому перу публіциста. Тематика його трактатів неначе повторює сучасну газетну розкладку на станції електрички – політика, економіка, фінанси, релігія, шлюб, непізнане. Не вистачає тільки порад городникам та господиням. Ось, власне, і все, що сучасні жовті газетярі змогли додати до запропонованого ним триста років тому тематичного спектру видань. Але й журналістика не була основною його справою. Хоча свою роль у тому, що британський уряд зацікавився ним у його скрутних обставинах, про які нижче, журналістика безумовно відіграла. Отже, його можна також і батьком замовних політичних статей – сучасної «джинси». Втім, коли віги змінили торі, вони просто продовжили користуватися його послугами. Джинса потрібна всім.
Він був комерсантом, власником панчішної фабрики, морським торговцем сукном та винами, який плавав у справах фірми принаймні до Кадіса, Порто та Лісабона. Страхувальником кораблів та вантажів. І навіть парфумером, який винайшов рецепт стійких запахів із додаванням у парфуми мускусу від привезених йому з острова Ява цивет. Ви, звісно, чули про найдорожчий у світі сорт кави, яку отримують, збираючи в джунглях спожиті дикими котами, перетравлені та виведені з організму природнім чином кавові зерна. Оце і є ті мускусні коти, інакше – цивети. Коли Дефо збанкрутував унаслідок чергової англо-голландської війни (вочевидь, голландці потопили всі застраховані ним судна й пограбували всі відправлені ним вантажі), судовому виконавцеві не залишалось нічого іншого, як конфіскувати в нього вікопомних котів. Що навряд чи покрило претензії кредиторів, оскільки боргів цей дієвий підприємець наробив на 17 тисяч фунтів стерлінгів – на неймовірну на ті часи суму. Ну як би вам це пояснити? Це якби зараз хтось програв у карти Троєщину.
Однак, настільки поінформованою у стількох галузях особою зацікавився британський уряд (тоді Англією правили торі). Вони й покрили казковий борг означеного комерсанта й памфлетиста, запропонувавши йому співпрацю в іншій якості. Так Дефо став таємним королівським дознавачем, або, якщо хочете, – політичним та економічним шпигуном. А якщо ще хочете – то й географічним розвідником. У це теж важко повірити, але Дефо жив у часи секретних морських мап, що рясніли білими плямами й таємними фарватерами, і навіть секретних глобусів – відкриті були ще не всі континенти. Вивідування в моряків, що повернулися до Англії, своїх і чужих, важливих відомостей про нові краї становило значну і, як на мене, найприємнішу частину таємної служби Дефо. Так і бачу його в портовому шинку серед засмаглих під тропічним сонцем мореплавців за чашею пуншу чи склянкою рому. Писав печінкою, як Прометей. Виявилося, що отримані так свідчення придатні не тільки для урядових звітів, а й для романів.
Саме під таким кутом зору читачеві слід розглядати роман «Життя й піратські пригоди капітана Сингльтона». Жодних пригод – звіт про трансафриканську пішу експедицію за слоновою кісткою та золотом, яку наш герой здійснив не від гарного життя, але ретельно запам’ятав маршрут від Мозамбіку до Анголи. Уявляю, яке враження справляли на вразливих англійських ділків описи слонових кладовищ у саванні, слово в слово передані Дефо зі слів оповідача – єдиного англійця у ватазі португальських моряків. Слонова кістка. Тонни, десятки, сотні тонн дорогоцінних у Європі бивнів. Жодних негрів-носіїв не напасешся, щоб винести все це на узбережжя, до європейських факторій у Гвінеї. І як посеред цих «пригодницьких» сторінок під черепами читачів починали шалено клацати ще не винайдені Паскалем Блезом арифмометри. Три пишемо, сім на ум пішло. Перепрошую, джентльмени, але це ж… Джек пот! Мене не дивує, що, зрештою, саме англійці витіснили бурів (нащадків тих ворожих голландців) із Капської колонії й воювали з ними до ХІХ століття. Навіть молодий Черчилль ще встиг узяти участь і написати про це книжку.
Ту саму частину роману, в якій Дефо з усією навігаційною прискіпливістю описує океанські шляхи та безпечні методи наїзду на Острови Прянощів посеред Індонезії, я взагалі пропоную розглядати як вишукану помсту голландцям, що пустили самого Дефо з торбою по світу. Це готовий бізнес-план експедиції по грабунку голландських колоній. Слово підприємство в ті часи мало, насамперед, саме такий смисл.
Але пригоди теж, звичайно, є. В такому не передбачуваному бізнесі, як піратство та каперство, без них ніяк. Однак показово, що Дефо доточив також і необхідну ще з римських часів весільну лінію. Романи мають закінчуватися одруженням, інакше це не роман. Бо власне – саме тому це роман, не тільки лицарський чи крутійський, а й піратський. Хоча деякі ознаки крутійського роману Дефо примудрився вставити навіть до своєї «Всезагальної історії піратів», яка претендує на енциклопедичність. А саме в тих статтях, які присвячено жінкам-піратам. Були, виявляється, й такі дами.
Але в цій же «Всезагальній історії…» він уперше вводить до роману цілі документи, як ось звинувачувальна промова судді, що засуджує на горло екіпаж пірата Чорна Борода, або докладний опис португальських островів Сан-Томе і Принципі біля узбережжя Африки, складений якимось англійським капітаном, що вступив у ролі секретного агента заснованої паном Дефо розвідслужби. І тільки те, що цей роман написано під псевдо Чарльз Джонсон, й авторство Дефо було підтверджено текстологічною експертизою порівняно нещодавно, не дозволяло нам називати його ще й основоположником документального роману.
Але повернімося до безсмертного Робінзона Крузо. Усі кінорежисери, як правило, скорочують його «нецікаву» першу частину, вважаючи занадто дидактичною. Досвідчені школярі також прогортають багатосторінкові повчання Крузо-батька про те, що вартість і стабільність мають тільки капітали, надбані кропіткою щоденною працею, і краще не бути ані жебраком, ані олігархом. Тому що без праці навіть неймовірні статки, нажиті зненацька внаслідок щасливого випадку, так само легко транжиряться, протікають між пальців, або людина всю решту життя переймається тільки тим, як же їх тепер захистити від таких самих спритників. Недарма грізні пірати Дефо, потрапивши знову до Англії навіть із неймовірними скарбами Великого Могола у скрині, виявляються пограбованими вже «порядними» ювелірами, що погрожують видати їх поліції, і зрештою, закінчують свої дні ледь не жебраками на паперті. Ні, тільки щоденний кропіткий труд. Англійською, до речі, труд і торгівля та підприємництво – одне слово trade. Ось чому ми з ними різні.
Мало хто звернув увагу, що вустами батька-Крузо, власне кажучи, Дефо вперше сформулював маніфест середнього классу, який забезпечив процвітання батьківщині демократії вже і в наш час, навіть після втрати всіх колоній. Бо річ не в колоніях, а в англійських газонах. Тільки поливати й стригти. Поливати й стригти. І так триста років. Сам Дефо дотримувався своїх настанов усе довге життя (1660-1731). І справді іноді нагадував Робінзона на острові. Бо коли виявлялося, що на острові Британія, хоча і густонаселенному, чогось не вистачає, саме він просто брався і робив. І залишив свій острів перетвореним.
«Послухайте, якийсь він у вас батько всього виходить», заперечить уважний читач.
«Саме так, Але він сам зауважив на сторінках своєї книжки про піратів, що принаймні порох та книгодрук завіз із Китаю Марко Поло.»
