Я думаю про літературну критику майбутнього у двох площинах: спершу як читачка, потім — як авторка. Перша думка приводить до розмірковувань про те, чим є «ЛітАкцент» і яким би я хотіла його бачити, оскільки це сайт, який регулярно читаю, наповнюю і всіляко зацікавлена в його розвитку відповідно до свого бачення літературної критики; друга — до думки про те, на яку ж саме літературу я як авторка хотіла б писати критику — власне, це мріяння.
З мого кута бачення, літературній критиці в Україні бракує універсалізацій (а сама я, як видно, універсалізацій не боюсь). У нас є рецензії, огляди, навіть такі-сякі висловлювання, які можна категоризувати як «блоги». Втім, якщо провести аналогію, то це — лише камінчики, розкидані по воді. На них можна спиратися, ставити ноги, але вони не формують напрямів, куди рухатися, у який бік іти. Думка про те, що «нема, про яку літературну критику говорити, оскільки в нас небагато цікавої сучасної української літератури» достатньо безглузда, адже завжди можна говорити про літературу як симптом доби, конкретних реалій, обставин, контексту. Та, на жаль, літературознавчий світ в Україні лишається замкненим сам на собі. Література — це повільне мистецтво, тож їй, певно, складно давати швидкі (і вдумливі, якісні) відповіді на політичні, ідеологічні, культурні питання; втім, те, що літературна критика відрізає літературу, особливо прозу, від інших мистецтв, від діалогу з ними, заважає самій критиці глянути збоку як на себе, так і на свій інструментарій. Скажімо, є теми Майдану, АТО, переселенців — там багато запитань і значна потреба в людях і точках зору, з яких дивитися, але літкритика чомусь зовсім не враховує відповіді, крім тих, які дає власне література. Тож літкритика перетворюється на гетто, де теми обертаються навколо рецензій, оглядів, поглядів — але далі, на межу виявлення тенденцій, розуміння контексту, доби, гетто не рухається. Тут річ не в тому, що літературна критика чи — в ширшому значенні — текст комусь щось винні; йдеться радше про те, що думки людей, які постійно в цьому середовищі, не йдуть далі оціночних суджень щодо конкретної книжки, бо ж, зрозуміло, бачити симптоми і безповоротні зміни — це намагатися пізнати сьогодення і світ, що значно складніше, ніж швидкий відгук на певну книжку чи огляд кількох. Це більша кількість докладених інтелектуальних зусиль.
Що ж до мріяння про літературу, то я мрію про такий корпус текстів, які не претендуватимуть на розуміння того, чим є життя. Література чомусь досі пишеться так, наче вона може дати відповідь не на якесь одне конкретне запитання, а загалом на те, чим є життя певної людини (у ще гірших випадках — чим є життя загалом). Водночас, порівняно з музикою чи візуальним мистецтвом, література у 20-му столітті хоч і зазнала змін, та все ж основний корпус текстів, які пишуться (а особливо — в Україні), є наративним. Мені не подобається наративність не тому, що в мене профдеформація і я втомлена від оповідних технік ще після університету, а тому, що наратив — це страшенно зашкарубла форма, яка не поспіває за тим, що ми наразі вже знаємо про людський мозок і людський спосіб пізнання. Звісно, дослідження показують, що люди мислять своє життя як когерентний наратив: значну частину подій, які сталися з нами, ми просто не враховуємо і так складаємо певну картинку того, ким ми є. У цілому, таким чином працює людський мозок — індуктивно: щоб зробити висновок, ми маємо більшість даних відкинути, а врахувати — меншість. З іншого боку, цей підхід, хоч і є природним, досить часто може вести до різного роду помилок, бо світ складніший, ніж еволюціонували механізми нашого мозку. Тепер, якщо трошки знати про індукцію, можна у своєму повсякденному житті бути обережнішим із твердженнями, які виносиш щодо явищ навколо і свого життя зокрема. Так до чого ж тут література? До того, що її оповідні техніки, — це осердя наративності, яку й треба руйнувати, щоб краще розуміти себе і не впадати в хибні висновки щодо життя і явищ навколо.
Більшість і класичних, і нових творів літератури ґрунтуються на тому, що ми читаємо про певного персонажа, про його життя, про те, як одна подія змінила світогляд. Складається чітка картинка, де всі альтернативні шляхи розвитку неможливі, і подія в житті персонажа обертається на саме його життя, адже в літературі навіть в оповіданнях є претензія на те, що одна подія докорінно змінить існування людини. Візьмемо найочевидніше — конфлікт: цей літературний механізм уже так глибоко в історії цього мистецтва, що ніхто і не ставить його під сумнів. А якраз конфлікт і переводить зав’язку в стадію розвитку дії й розв’язки — тобто запускає наративність. Наразі ми приймаємо такий стан речей у літературі як даність, але ніхто насправді не вірить, що люди живуть так одновимірно чи що їхнє життя справді можна описати однією книжкою, де є зав’язка, розвиток дій і кульмінація; у повсякденному мовленні є навіть вираз недовіри — «як у романі». Та й шукати «правди жизні» в тексті — вкрай наївно.
Але чому ми так легко приймаємо умовність у літературі? Після багатьох пертурбацій, які відбувалися в історії літератури в 20-му столітті, після всієї гри з формою і бажання вщент зруйнувати старі техніки створення тексту, особливо роману, проза вижила і ще й сприймається як основа того всього, що ми називаємо «літературою». Якщо подивитися на тексти, написані в 19-му, 20-му і 21-му століттях (умовний Бальзак, Кундера і Забужко — це приклади), то змінюються проблеми і реалії, але за своєю наративною технікою і тим, як ця техніка презентує уявлення про життя й історію кожної конкретної людини, вони не надто різнитимуться. Втім, кожен знає, що форма — це не склянка, а зміст — це не вино, яким її наповнюють. Вибір форми так само дає відповідь на аналітичні запитання, а аналіз форми може часом розповісти більше, ніж аналіз змісту в тексті. Наративна техніка літератури заважає їй ставити питання інакше, ніж вона звикла, — а як можна зрозуміти щось нове, якщо постійно ставити питання у той же спосіб? Мені прикро, що література консервується сама в собі — в умовності, в техніці, — і те, що наразі вона добряче відстає від розуміння науки (іншого проекту пізнання світу) щодо того, як люди сприймають себе, своє життя, інших навколо.
Тому я мрію, що замість вислову «її душа заспівала» в тексті буде написано, викид якого гормону відбувся внаслідок певної події — поетику душі замінити поетикою гормону; і про те, що ми не будемо і далі тримати на пароплаві сучасності тексти, які дають лише когерентний наратив (що сприймається літературою як свій іманентний плюс, а когнітивною наукою — як велика помилка мислення), що не має до діла з усією непевністю, складністю, важковхопністю реальності. Тож якщо в літкритиці нам бракує універсалізай, то в літературі їх — стосовно життя — забагато.
Дарія Пугач,
редакторка «ЛітАкценту»
