Сьогодні, 5 жовтня, о 14.00, Шведська академія оголосила лауреата цьогорічної (2017) Нобелівської премії з літератури — ним став Кадзуо Ішіґуро, «який у романах величної емоційної сили розкрив прірву нашого ілюзорного відчуття зв’язку зі світом». Ця новина безперечно здійме як медійну хвилю, так і хвилю зацікавлення у творчості англійського прозаїка. Тож зараз чудовий час, щоб, балансуючи між хвилями, порозмірковувати, що ж саме дає Нобелівська премія з літератури.
Альфред Нобель заклав Нобелівську премію з літератури з формулюванням, що вона має присуджуватися «людині, яка створила в полі літератури найбільш визначні твори ідеалістичного напрямку». За своє більш ніж столітнє існування (першу премію А. Прюдону було вручено в 1901 р.) Нобелівська премія зазнавала безперервної критики, при чому одразу з багатьох приводів — через те, що нагороджувала невідомих і забутих згодом історією письменників, лишивши в тіні такі величні фігури, як-от Борхеса, Пруста чи Толстого. Через те, що, бувши премією з літератури, насправді була політичною й кон’юктурною. Через те, що була не просто європоцентричною, а навіть шведоцентричною — адже претендентів нагороджує Шведська академія, тому серед лауреатів — непропорційно велика кількість шведськомовних текстів. Через те, що, претендуючи на якусь універсальність, насправді була досить провінційною. Через те, що віддавала перевагу чоловікам, забуваючи про жінок.
Щороку лауреатів премії намагаються передбачити, граючи у своєрідне бінго: як давно вручали премію чорному письменнику, як давно — жінці, як давно — громадянину країни «третього світу», адже не літературність текстів важить, а кон’юктурність: те, наскільки лауреати пасують до поточної політичної ситуації, як добре резонують із ліберальними, європоцентричними цінностями. Премію вручають уже відомим письменникам (і не тільки письменникам, наприклад, політикам, як-от Вінстону Черчиллю в 1953 р.), які мають досить багато нагород у царині літератури. Відповідно, ці кошти — 8 млн шведських крон — у більшості випадків ведуть лише до збагачення вже й так відомих авторів, а не на розвиток чи підтримку їхнього життя (хоча, скажімо, Альбер Камю — 1957 р. — купив своїм батькам будинок на гроші від премії).
Крім того, саме формулювання Нобеля — «твори ідеалістичного напряму» — дуже часто не працювало, адже письменники, які отримували премію, могли підтримувати тоталітарні режими (як-от той же Жан-Поль Сартр, лауреат премії 1964 р., який, щоправда, відмовився від неї, але на момент присудження підтримував комуністичний режим у СРСР), або ж узагалі не мати гуманістичних ілюзій щодо людини, як-от Вільям Голдінг, лауреат 1983 р. (якому належить вислів «Моя тема — це гріх і зло. Людина — це вбивця»), чи бути такими такими глибокими песимістами, як Кнут Гамсун (1920), Луїджі Піранделло (1934) чи Семюел Беккет (1969).
Формулювання про «ідеалістичний напрям» передбачає начебто якісь моральні чи гуманістичні теми, які має зачіпати твір, але ці наміри працюють у виняткових випадках. Можна згадати лише кілька таких випадків, наприклад, присудження премії А. Солженіцину в 1970 р., який був дисидентом, тож в умовах тоталітарного режиму премія для нього була справді важливою — а не просто грішми, на які можна було купити будинок для себе чи своїх батьків; вона визнавала його тексти як суспільно, естетично й історично значущі.
Нобелівська премія примудряється в собі поєднувати досить суперечливі цілі. З одного боку, заслугою премії є її інтернаціоналізм й увага до всієї світової літератури в цілому: на думку Нобелівського комітету, існує якась спільна цивілізація, де проблеми, пов’язані з людською свідомістю й духом, можуть бути поставлені та розглянуті й де письменники мають свободу говорити про це крізь будь-які кордони. З іншого боку, часто Нобелівська премія намагається відзначити щось важливе лише для конкретної культури чи країни: премію можуть присудити за відродження певного там жанру в національних координатах або ж за підйом важливих питань меншин (скажімо, історії індіанців у Латинській Америці).
Через розголос, який має ця літературна нагорода, — через увагу до неї видавців по всьому світу, висунення певного кандидата на премію, — її вручення може бути певною зміною, яку пропонує премія, скажімо, щодо літературного канону; або ж це є певним політичним кроком на захист певної мови чи меншини. Наприклад, політичним кроком було присудження премії Ісааку Башевісу Зінґеру, адже він — письменик, який пише винятково на їдиші. Відповідно, в цьому випадку Нобелівська премія легітимізує їдиш, який зазвичай вважався неповноцінною мовою в порівнянні з івритом, і визнає його повноцінною мовою. З іншого боку, присудження 2015 року премії Світлані Алєксієвіч, без сумніву, було політичним кроком — але водночас легітимізувало її нон-фікшн тексти як «літературу», так само як присудження премії Бобу Ділану 2016 р. — розширенням того, що ж саме ми називаємо літературою.
Таким чином, Нобелівська премія є водночас і політичною, і літературною, хоча й критерії оцінювання авторів лишаються туманними з точки зору саме літератури. У більшості ж випадків Нобелівська премія є конвенційною, адже її критерії — це зміст, а не форма. Складно дати премію корейському поетові, коли жоден із членів комітету не знає корейської, а тим паче — контексту, в якому потрібно цю поезію сприймати. Тому коли такий автор стає лауреатом премії, то лише тому, що він — громадянин певної країни, відзначений літературними преміями й рекомендованим якимось літературним експертом до розгляду Шведською академією.
Враховуючи все це, було б надто наївно ототожнювати високу якість літератури і те, що вона отримує Нобелівську премію. Мабуть, сенс Нобелівської премії, крім кон’юктурного, який, утім, стирається вже за десятиліття, — маркетинг літератури. Так само, як і Євробачення, яке робить свого переможця значно відомішим, ніж він / вона були до перемоги чи навіть участі в цьому пісенному конкурсі, Нобелівська премія з літератури спрощує орієнтацію для читачів у бездонному світі літератури, створює хайп в інтернеті й робить автора, який відомий лише досить вузькому колу поціновувачів літератури, значно відомішим — хай лише як ім’я, а не як текст, але втім, робить.
