Ви знаєте, що уявляють люди, коли ми вживаємо словосполучення «літературна критика»? Часто вони уявляють не ЛітАкцент і не Читомо, не товсті журнали, не мене й не вас. І навіть не Стасіневича. Вони згадують про критику зі шкільних підручників. Якщо чесно, я вже встигла забути цю давню істину. За десять років після школи звикла до того, що в нас тут своя критика. З блекджеком і кокотюхами. Але за цією інтелектуальною радістю ми інколи забуваємо те, що називається фільтрувати базар.
Кокотюха тут згаданий не просто так. Протягом дискусій на Форумі видавців «Критик, автор і читач: кохання без відповіді чи пристрасний роман» головні критики країни всю подію жартували про відомого у вузьких колах пана К., якого вони активно навмисно не вживали на прізвище. Ну окей, мені очевидно, що К. – це Кокотюха, мені смішно, я вловила жарт. Але я – теж критикиня, а от позаду мене сиділо принаймні двоє людей, які перепитали, що це за пан К., про якого мають знати всі в радіусі кількох форумних кілометрів. Наголошую, це двоє людей, які читають книжки й цікавляться літературою. Критики говорили так, ніби жарт про Кокотюху й критику, якої, на його думку, в Україні немає, – це одне з провідних питань у ЗНО з укр.мови й літератури. Ну чи принаймні головний факт про Кокотюху на Вікіпедії. До речі, що ми робимо, коли розумні люди на сцені згадують при нас якісь прізвища, невідомі слова, факти? Ми шаріємось, робимо вигляд, що теж знаємо ці типові для розумних людей слова й факти, і тихцем загуглюємо. А знаєте, що видає гул за запитом: «чувак К., з якого женуть критики»? Правильно, нічого корисного.
Часами ми забуваємо, що коли всі в компанії посміялися з відомого жарту й бачать, що хтось поруч не сміється й виглядає здивованим, ми обов’язково скажемо: «Не в курсі? Це ж про Кокотюху, який пише по кілька книжок на рік. Він говорить, що Джойс – це відстій, якого ніхто, крім високочолих критиків, не читає. А нормальні люди читають його, Кокотюху. І так за кожної нагоди». Часами ми забуваємо, що частина наших читачів – це оця людина з компанії, яка тільки нещодавно до нас долучилась, і їй ще треба пояснювати жарти, щоб було смішно. З нею ще треба сперечатись і дискутувати, щоб перетягнути на свій бік. Ми ж хочемо їх на нашому боці? Хочемо, щоб вони не просто читали, а обирали Вірджинію Вулф замість Люко Дашвар, Енара замість Бегбедера і т.д. Ми хочемо говорити про цікаві нам тексти (чи принаймні про територію компромісу), а ще бажано говорити в цікавий для нас спосіб.
Редакторка одного літературного порталу якось сказала, що вона може назвати на ім’я всіх читачів іншого літературного порталу. І я переконана, що 80% читачів вона правда може назвати. Але є ще 20%. Це ті люди, яких потенційно може бути більше. Це не професори універів, не редактори, не критики, видавці, автори та інша літ.тусівка. Це наша потенційна аудиторія. Це моя мама, друг моєї подруги, мій вчитель із художньої школи, активні читачки з інстаграму, розкидані по різних містах України й закордону, моя колежанка, яка працює контентницею в книжковій крамниці та інша не тусівка. Люди, які загуглюють рецензії, бо після прочитання книжки їм не все зрозуміло. Або які хочуть бути в курсі. Окей, можливо, в якийсь момент вони будуть в курсі і про кокотюх та зрозуміють, чому треба читати Вулф, а не Дашвар. Але чи все ми для цього зробили?
Перехід від Дашвар до Вулф – не нереальне надзавдання, а довгий і тернистий шлях. І ми не можемо стати на позицію менторів і казати: я тут досвідчений критик/-иня, слухайте мене. В особистій розмові це погано спрацьовує, то чому це має працювати в нашій роботі? Інколи така ситуація нагадує мені те, що відбувається зі ЗМІ. Ми говоримо, російські ЗМІ погані, а наші – класні й патріотичні, наші кажуть правду. Слухайте наші ЗМІ. Камон! Отак взяти на віру й прийняти такі сумнівні тези!? А де ж амбіції навчити критичного мислення?
Окей, якщо в нас нереалізовані бажання виховати читача, ми маємо бути хорошими викладачами. Ми ж любили не тих викладачів, які кричали: ви не знаєте, хто такий Діонісій Ареопагіт, із ким я взагалі розмовляю! Ми любили тих, хто чемно казав речі на кшталт: ви всі, безумовно, читали цей відомий роман, але я нагадаю вам про що це (хоча ви вперше чуєте ім’я автора чи назву праці). Ми теж любили пари, на яких із нами говорили про важливі не лише їм, а й НАМ речі. Ну то давайте цікавитись, що цікаво ЇМ.
У своєму середовищі ми страшенно тішимося, що зараз повсюди міждисциплінарність. Але добірки до кави з цинамоном і кави з коньяком – це якийсь smm, який шкодить критиці. Говорити про мас.літ. або соромно, або можна, але бажано це робити зверхньо. Мовляв, ми тут досліджуємо, що їм там подобається. Ми їхній Ортега-і-Гассет, вони наші маси. Хоча з добірками дивно виходить. Ну чому ж вони шкодять? Ми ж уміємо однаково класно писати й компонувати. Нам цілком вдасться хороший текст із крамольним заголовком. До того ж не так це вже погано. Коли я їду в інше місто (особливо закордонне), я шукаю в мережі добірки книжок про це місто. Бо читати «Професора Кримінале» Малкольма Бредбері у Відні й Будапешті – це кайф, і я так роблю. Про каву не знаю, але Ремарк мене колись спонукав розпити пляшку кальвадосу. То чому кальвадос не може спонукати, навпаки, до Ремарка?
Вальтер Беньямін, говорячи про критиків, висловив багато не найприємніших фраз, які однак чудово накладаються на те, що я бачу в критиці. Критики пишуть не для читачів, а для інших критиків. І говорять. І жартують теж. Але якщо ми пишемо одне для одного, звідки потім таке обурення, що за всієї нашої інтелектуальності нам мало платять? Не кажучи про кількість переглядів наших матеріалів.
