Ату її!

 

Радянська дитяча література вчила нас на дуже добрих прикладах і досить цікавою літературою, що не можна кривдити слабших, бо вони теж люди і можуть стати сильними, дурніших – бо вони підучаться, негарних – бо вони виростуть і розквітнуть. Не можу сказати, щоб ми як слід засвоїли навіть це, тож не дивно, що заклики не кривдити інакших, які не можуть змінитися, виглядають для нас дикістю.

Останнім часом з’явилося досить книжок про дітей із фізичними вадами. Звичайно, насамперед це повість Р.Дж. Паласіо «Диво», у якій ідеться про хлопчика з вродженими вадами обличчя. Жваво показано неприйняття його однолітками і водночас – здатність однолітків його прийняти як рівного. Для дитячої спільноти, яка ще не завчила моральні принципи людського суспільства, цькування хлопчика, який виглядає огидно, – річ звична і зрозуміла. Воно не потребує додаткової мотивації – зовнішній вигляд Оґеста є достатньою підставою для цього. На щастя, діти мають дорослих наставників і свідомих батьків, тому зрештою Оґест знаходить друзів.

Тему людей із фізичними вадами та їх порозуміння з однолітками, на щастя, добре пропрацьовано навіть у нашій сучасній дитячій літературі. Добре вона розкрита у книжці Дзвінки Матіяш «Марта з вулиці святого Миколая», де наскрізною ниткою проходить ідея – люди з особливими потребами насправді мають такі самі потреби, як і звичайні люди. З’являються і стають головними героями книжок люди з вадами слуху (А. Бачинський «110 децибелів тиші») та «візочники» (О. Радушинська «Метелики у крижаних панцирах»). До слова, на цьогорічному Форумі видавців відбудеться надзвичайно цікава дискусія про включення особливих дітей до суспільства.

Однак досі залишається мало описаною в дитячій літературі тема дітей, яких виключено з спільноти за соціальними ознаками. У книжці Сергія Гридіна «Кігтик Ковбаско», приміром, несподівано і дуже доречно по сюжету з’являються роми й дуже симпатична відьмочка. Уже просто поява позитивного героя зі спільноти, яку багато хто воліє дискримінувати, – це велике досягнення. Я вже не кажу про те, щоб тему національності було як слід обговорено. До прикладу, не перекладена українською книжка Шермана Алексі «Абсолютно правдивий щоденник індіанця на півставки». Що там казати – навіть на батьківщині письменника в США ця книжка зустрічає спротив на всіх рівнях. Певним чином можна вважати книжкою, яка демонструє расову терпимість, повість Олекси Білоброва «На межі можливого».

Соціальне сприйняття (чи радше – несприйняття) заробітчанства було гарно описано у збірці оповідань «Мама по скайпу». Оповідання ці, різної якості й тональності, були поєднані тужливим лейтмотивом розлуки з сім’єю та безбатьківщини і звучали радше як застереження батькам, які хочуть на заробітки, аніж як повчання дітям. Значно краще подано тему заробітчанства у книжці О. Лущевської «Інший дім» . Мама, яка опиняється далеко на заробітках, спілкується з дітьми скайпом. А тато ніяк не може дати їм ради… Однак, не описано реакції однолітків на таку «маму по скайпу» подруги.

І ось, з’являється книжка Л. Денисенко з провокаційною назвою «Майя та її мами». За задумом авторів, вона покликана зібрати і продемонструвати якомога більше прикладів дітей, які ростуть у «нетипових» родинах. У класі Майї є діти заробітчан, хлопчик-ром, біженці та переселенці, діти, чиї батьки розлучилися, або такі, що мають лише тата або лише маму. Письменниця створює книжку-конструктор, яка за суттю є своєрідним «бестіарієм». І Майя, чия біологічна матір живе з іншою жінкою, далеко не найколоритніша серед його «експонатів». Між тим, саме Майя збурила в суспільстві найбільший резонанс. Власне, вважаю, що й самі видавці розраховували на резонанс (тільки трохи не такий), виносячи саме Майю в назву книжки.

Говорячи про книжку, варто зауважити, що вона чудово виконана поліграфічно, візуальний ряд блискучий і чудово пасує формату (авторка ілюстрацій – Марія Фоя). Водночас завдання, яке поставила собі авторка, і обраний формат призвелися до помітної фрагментарності книжки. Оповідь ведеться від першої особи – виграшне рішення, побудувати книжку у формі розповіді Майї про її однокласників. Інакше можна було просто повторювати після кожної нової дитини: «а буває ще ось як»… Відповідно до формату, сюжет відсутній. Багато хто вважає це за мінус, однак не варто забувати, що метою книжки було не створити історію, а донести ідею до маленьких читачів.

І ось яка, на мою думку, ця ідея: не можна принижувати, не можна засуджувати, не можна цькувати і зневажати іншу дитину. Навіть якщо вона має інший колір шкіри, навіть якщо вона не знає свого тата, навіть якщо її мама – лесбійка. Кожна дитина – це окрема цінність, кожна дитина – заслуговує на любов.

З іншого боку – люди, які погрожують силовою розправою організаторам презентації книжки на Форумі видавців, вочевидь пропонують (на власному прикладі!) іншу модель поведінки. Більш традиційну.