Останні кілька років український книжковий ринок проживає зростання кількості перекладної літератури: і класичної, й сучасної; і художньої, й науково-популярної чи розважальної. У зв’язку з відмовою від посередництва російського ринку виникає потреба заповнювати україномовними текстами прогалини, які витворилися за останні як мінімум сто років. Стосується це і перекладів із чеської. Про успіхи останніх років уже йшлося у статті для «Літакценту», хотілося б поміркувати про те, чого наразі бракує.
І перше, що спадає на думку, – брак контексту. Коли в українських видавництвах з’являються переклади сучасних чеських авторів (насамперед завдяки підтримці і зусиллям Чеського центру в Києві та грантам Міністерства культури Чехії), то вони потрапляють у фактичний вакуум – читачі не знають про те, хто ці автори, як вони пов’язані зі своїми попередниками чи сучасниками, і довіряти тут можна хіба що інтуїції перекладачів і видавців. При згадці чеської літератури здебільшого асоціативний ряд звучить як «Гашек, Чапек, Кундера», причому перший – це автор одного роману, який усі знають, але далеко не всі читали, другий – автор «чи-то коротких оповідань, чи дитячих історій (які направду написав його брат), чи може, якихось там п’єс чи романів про війну», ну а третій читався, на жаль, у російському перекладі. Уводити в такий український контекст сучасних авторів – складна робота, яка полягає у фактичному розтлумаченні того, хто що як і для чого. Як на мене, зарадити цьому можуть дві речі: перша – ґрунтовна популярна розвідка про те, що відбувалося в чеський літературі протягом останніх ста років; друга – поступовий переклад творів класиків чеської літератури (принаймні ХХ-ХХІ століття), що супроводжувався б передмовами чи післямовами з коментарями щодо їх творчості. З цим, однак, існує кілька проблем.
Перша проблема – грантова підтримка. Переважно книги, перекладені за останні 5 років із чеської на українську, – це продукт роботи чеського Мінкульту, що підтримав ці видання фінансово. Однак умова такої підтримки – переклад сучасної художньої літератури, з невеликими винятками. У цьому разі в аутсайдерах опиняються «мертві класики» й нехудожня література. Друга проблема – фахівці, що можуть і хочуть займатися цими виданнями. Як свідчить практика, перекладач – це не лише ретранслятор із мови на мову, це і культурно-організаційний відділ по роботі з клієнтами, який також найчастіше має ще одну-дві роботи. Як наслідок – брак часу та сил на масштабні великі проекти, зроблені без поспіху й на науковій базі. Третя проблема – велика щільність інформаційного потоку, в якому навіть суперова чеська книжка може опинитися без читача, якщо вона не підтримана належною рекламою, скандалом, премією чи іншим інформаційним приводом. Ці чинники об’єктивні, боротися з ними можна методичною і кропіткою працею та системними змінами у книговиданні і книгорозповсюдженні, але факт – наразі неперекладеними залишаються значні масиви чеських текстів.
Визначити короткий перелік авторів, яких варто було б перекласти найближчим часом, для мене особисто важко. Бо розумію, що, наприклад, першокласним чеським поетам авангарду чи андеграунду окремі збірки в Україні реально «не світять», адже їх банально не купуватимуть. Так, поезію, особливо перекладну, масовий читач не купує. Тому поезія авангардистів – Вітєзслава Незвала чи єдиного чеського лауреата Нобелівської премії з літератури Ярослава Сайферта – у нас виходила виключно в часописах, деякі тексти вміщенно в антології «Чеська поезія» (за редакцією Григорія Кочура та Максима Рильського, 1964 рік), але ніколи – в книжному варіанті. Те саме стосується андеграундних Егона Бонди (білоруською, до речі, вийшла окрема книга «Запрашэнне на вячэру», перекладач Макс Щур, 2013 рік) чи Мартіна Їроуса. А є ще школа релігійної (у безбожній Чехії!) поезії – Ян Заграднічек чи Якуб Демл; графічної (Йозеф Гіршал, Їржі Коларж), філософсько-медитативної (Владімір Голан, Франтішек Грубін), іронічної-сатиричної (Ї.Г. Крховський) поезії. Вибір – з усього ХХ і початку ХХІ століття – мій і доволі обмежений. Найкращим виходом, як на мене, тут може стати поява поетичної антології, що презентувала б цих авторів (кількома текстами та бодай короткими медальйонками) та контекст, у якому ця творчість постала. Те саме стосується і драми – вихід вибраних п’єс авторів останніх ста років (від Карела Чапека через Йозефа Топола до Петра Зеленки) дав би можливість українським читачам насолодитися читанням, а режисерам – розширити репертуар наших театрів (хоча варто сказати, що за останній рік на наших сценах було поставлено кілька чеських вистав – Гавелівська «Санація» у Національному театрі імені Івана Франка і Чапеківська «Мати» у Театрі на Подолі).
Проза – велика й мала – потребує однак окремого представлення. Зі старшої генерації – першої половини ХХ століття – особливої уваги, звісно, заслуговують Карел Чапек та його брат Йозеф. У 1987 році вийшов українською двотомник творів Карела, значну частину якого переклав Юрій Лісняк (перший том – романи «Фабрика Абсолюту», «Кракатит», «Війна з саламандрами»; другий том – роман «Гордубал», п’єси «Біла пошесть», «Мати», оповідання). Час від часу перевидають тексти для дітей авторства обох братів, у 2010 році з’явилася книга розмов із Т.-Г. Масариком. Але без уваги залишилися такі речі, як ранні п’єси «R.U.R.» та «Засіб Макропулоса», книга «Рік садівника», багато оповідань. До цього самого також покоління належить Владислав Ванчура, який був учасником авангардного угруповання «Девʼєтсил», що відбилося на стильовій манері автора – його вишукана, подекуди застаріла мова творить власний світ. «Примхливе літо» й «Маркета Лазарова» – історії про минулу й сучасну авторові Чехію, проте в його спадку є й текст про Закарпаття («Останній суд»), яке на той час було частиною Чехословаччини.
Неперекладеними лишаються також автори післявоєнної генерації, серед яких на особливу увагу заслуговують, як на мене, Йозеф Шкворецький і Ладіслав Фукс. Перший – автор-емігрант, який значну частину життя провів у Канаді, де заснував видавництво «69 Publishers», у якому виходило багато заборонених у комуністичній Чехословаччині авторів. Його роман «Боягузи» розповідає про останні дні війни у провінційному чеському містечку, він сповнений гумору, але й туги, мовних ігор та посилань на інші види мистецтва. Роман, безумовно, допоможе краще зрозуміти дражливі для українців питання, хто такі «герої» і хто такі «боягузи». Ладіслав Фукс – автор психологічної прози, герої якої страждають від страху, невпевненості, невідомості, власних, часом вигаданих, жахливих візій майбутнього. Його найкращі тексти: «Пан Теодор Мундсток» – про єврея, який готувався до життя в концтаборі, а загинув у автонегоді; чи «Спалювач трупів» – про співробітника крематорію, який сам перетворюється на вбивцю. Романи цих авторів – свідоцтво про життя до, під час і після Другої світової війни.
Двома головними авторами, що увійшли в літератури наприкінці 1950-х – на початку 1960-х років можна назвати Мілана Кундеру та Людвіка Вацуліка. З першим українські читачі більш-менш ознайомлені, на жаль, за посередництва російських перекладів – сам автор (чи його літературний агент) відмовляється продавати права на переклад своїх творів в Україні, деякі однак було перекладено «нелегально» (оповідання, роман «Нестерпна легкість буття», есей «Трагедія Центральної Європи»). Великою перемогою видавців було б видання максимально повного (художнього та публіцистичного) доробку цього автора, відомого в усьому світі. Людвік Вацулік відомий менше, але його тексти становлять невід’ємну частину чеської літератури другої половини ХХ століття. Роман «Сокира» – гостра критика на комуністичне захоплення сільським життям, написаний специфічним валаським діалектом – або ж «Морські свинки» – місцями роман жахів, місцями роман-абсурд, а також маніфест «Дві тисячі слів» чудово мапують життя Чехії комуністичного періоду. До однієї генерації з ними належить також Ото Філіп, якого в нас навіть не згадують, а між тим він представляє водночас екзильну літературу Чехії, та важливу проблему стосунків чехів із німцями, зокрема й після Другої світової війни. Цікавим для перекладу – і одним із найперекладаніших чеських авторів – є також Іван Кліма, автор прозових, драматичних, репортажних, публіцистичних творів.
Найбільшою наразі прогалиною в українському перекладі з чеської залишається Богуміл Грабал – безумовно, надзвичайно оригінальний автор, візитівка чеської літератури. Його тексти «Уроки танців для старших і досвідчених», «Потяги особливого призначення», «Надто гучна самотність», численні оповідання та спогади розповідають про чехів і чеськість якнайкраще, з гумором і сумом малюючи перипетії життя маленьких і великих негероїчних абсурдних героїв. Українською наразі вийшли «Варʼяти» (фактично недосяжні) та «Я обслуговував англійського короля» у перекладі Юрія Винничука. Уявити без Грабала чеську літературу не можна, і хоча самі чехи ставляться до нього по-різному, але перекладати його необхідно.
Цікавим для роздумів і для перекладу явищем є автори, які змінювали свою поетику – часом були прихильними до соцреалізму, часом – до зовсім протилежних течії (наприклад, Владімір Парал чи Павел Когоут).
Якщо ж говорити про сучасних (від 1990-х років) авторів, то й тут ще багато текстів, які могли «заграти» в українському контексті: складні й постмодерні Їржі Кратохвіл та Даніела Годрова, песимістичний Ян Балабан (хоча вже маємо збірку «Ми ще тут» у перекладі Ганни Величко 2012 року) чи дуже різноманітний Мілош Урбан, драматична Радка Денемаркова і влучний Еміл Гакл. Імен, текстів, стилів, поглядів на світ – дуже багато, і кожен із них цікавий.
Окремо варто наголосити на потребі перекладу чеської дитячої та підліткової літератури, яка має дуже специфічний стиль і характер, і може багато розповісти про самих чехів, а також трохи змінити український підхід до цієї літературної сфери.
Серед нехудожньої літератури, яка має значення для гуманітарного знання, я назвала б імена Яна Мукаржовського – засновника і теоретика Празького лінгвістичного гуртка, з якого пізніше виріс американський і французький структуралізм, автора низки розвідок з естетики, філософії, літературо- та мовознавства; та Яна Паточки – філософа-феноменолога й дисидента.
Обирати авторів і тексти для перекладу чи навіть для огляду – завжди мука, бо хочеться сказати про все, а це загрожує завершитися порожньою балаканиною. Важливо, щоб книжки виходили, тоді кожен читач зможе скласти про них власну думку.
А на завершення – пропоную також особистий перелік рекомендованих для прочитання книг від Тетяни Окопної, перекладачки із чеської (К. Леґатова, Я. Рудіш, П. Шабах, В. Гавел, Я. Топол, Т. Седлачек):
• Ладіслав Фукс «Спалювач трупів»,
• Павел Когоут «Катинє»,
• Вітєзслав Незвал «Едісон» чи «Манон Леско»,
• Богуміл Грабал «Надто гучна самотність».
Забіяка Ірина (1986), кандидат філологічних наук, літературознавець, перекладач із чеської. Працює в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Основні наукові інтереси: сучасна чеська та українська літератури, компаративістика, переклад.
