Я не став писати рецензію на роман Сергія Сингаївського «Дорога на Асмару» одразу по прочитанню, натомість написав кілька дописів у фейсбуку, істягнув ум крепостію, і став чекати. І недарма – через час, достатній для пошуків книжки у книгарнях і прочитання хоча б першої частини, мої друзі один за одним стали дякувати мені за пораду, що в наші часи багатокнижжя трапляється нечасто. Наче разом зі мною повернулися в часи радянського книжкового дефіциту, коли вартісні книжки потрібно було вишукувати з діогеновим ліхтарем, тож їх давали читати одне одному на одну ніч. Мені цю книжку так само порадила Роксана Харчук, бо жодних рецензій на неї в пресі чомусь не гуглилося.
Завершальною жирною крапкою стала докладна двогодинна презентація книжки за модерації Оксани Забужко на Книжковому Арсеналі 2017 в рамках її авторської програми WORLD VOICES FESTIVAL. Я зітхнув з полегшенням – я не «самий умний», книжка сподобалась усім літераторам з кола моїх друзів – перекладачам, прозаїкам тощо – людям, які працюють із текстами професійно. Усім, крім критиків, які її появи у 2016 році просто не помітили – натомість ентуазіастично тиражували підкинутий кимось з їхнього брата, знову ж таки – після Арсеналу – лозунг «геть нічого читать».
Українська критика й логіка – речі недотичні. Критика може роками скаржитися на численні «філологічні романи», написані випускниками філфаків про вчительок української літератури, а коли з’являється роман, написаний хоч і філологом (автор – військовий, але перекладач), однак не про вчительку, а на унікальному особистому досвіді війни, масового голоду й міжнародної боротьби з ним у Ефіопії, такий собі «наш український Ксенофонт», бо автор був там перекладачем у загоні транспортної авіації та автобаті – критика несподівано сахається його зі словами «Ну, знову про вісімдесяті, скільки можна». Про те, що отой досвід, якого нема у випускників філфаків, до останнього часу був переважно радянського походження й іншим бути не міг, критика не задумується. Це мусив бути сферичний досвід у вакуумі.
Натомість «Дорога на Асмару» настільки предметна, конкретна в екзотичних і соціалістичних деталях Ефіопії 1982-1983 років, поданих через щоденник радянського офіцера, що перша частина роману читається просто як нон-фікшн про стародавню африканську православну (!) країну. А картинки дозвілля льотчиків різних національностей – радянців, поляків, американців, італійців, французів тощо – у барі при аеродромі і їхнього спільного упадання за єдиною на все товариство італійською лікаркою – зійшли наче з-під пера Екзюпері. З цього тексту я довідався, що закохані французи вміють крутити мертві петлі навіть на транспортних літаках.
Втім, я необдумано зарахував героя до «радянців», випадкова зустріч у морському порту з канадською українкою з християнської місії не дає йому забути, хто він насправді. Це так просто – побачити гарну русоволосу жінку в конторі капітана порту й несподівано зрозуміти, що заговорити з нею слід українською, і вгадати. Українка. В Африці. А в українців, байдуже, діаспорних чи з метрополії, – свій особливий рахунок із голодом. Пошук спільних рис із нашою національною трагедією 1932-33 років (рівно 50 років між двома голодоморами в таких різних кутках світу, ювілей соціалізму). Відмінність лише в тому, що канадська лікарка вже тоді вчила це в школі, а радянський військовий знає тільки те, що потай розповідала бабуся, і масштабів трагедії свого народу просто ще не може осягнути. Те, що він бачить в Ефіопії, – ключ до того, що було в Україні, а не навпаки. Таке ось закінчення пригоди, що починалася як романтична.
А ще в тому щоденнику є гірські храми, видовбані в скелі, місія матері Терези у транспортному вертольоті Мі-8 (ну так, якісь випадкові розмови за обідом з канонізованою святою, «нема чого читать»), бездонні гранично дорослі очі опухлих від голоду дітей, яким та лікарка-італійка фломастером ставить хрести на виголених головах – мітить так тих, кого ще можна порятувати, щоб їх не підмінили на безнадійних, але своїх дітей, розпачливі матері в черзі на транспортний літак, що відвезе в табір для біженців. Практичний і жахливий сленг робітників міжнародних місій – «24-48» – людина, яка помре протягом щонайбільше двох діб, яку вже неможливо порятувати, тож місця у транспортних літаках та гелікоптерах для неї немає, вмирай де лежиш. І розуміння того, що інакше й бути не може, якщо не будеш циніком, не зможеш рятувати.
Навіть якби роман обмежився цією першою, – репортажною, – частиною, як воно й буває з більшістю бувалих людей і носіїв отого нетривіального досвіду, які стріляти вміють краще, ніж писати, – він усе одно був би з біса цікавим і вартим уваги. Я, власне взяв тайм-аут й не писав рецензію одразу, – думав, що це занадто особисте й цікаве тільки мені, бо з цієї книжки нарешті довідався, чим же я сам займався в Ефіопії. Головний герой потрапляє на військово-морську базу на островах, де я чалився, всього на два дні, але, як людині поінформованій, перекладачу самого радянського командувача, цього вистачило, щоб викрити військову таємницю, яке те командування приховувало від мене і таких, як я, вже понад тридцять років. Неприємне й шокуюче відкриття. Ану як іншим читачам не до цього?
Але ця перша – етнографічна – частина була лише експозицією до традиційної ще з часів якогось Вольтера й Теккерея романного сюжету про таємницю народження, який протікає в Києві наших днів, а також лише початком кар’єри головного героя, який остаточно відділяється від автора, що залишився з льотчиками, й починає свій шлях по різних радянських частинах та регіонах Ефіопії, яка виявляється населеною геть різними народами, говорять різними мовами (перекладачеві це помітно найсильніше) – до якої належать пустелі, гори, нагір’я, джунглі, савани й рифтові озера Великого Африканського розлому, – такою собі православною мікроімперією, яка дуже вже щось починає героєві нагадувати. Коли молоді поети переживають, що Рембо в їхньому віці вже покинув писати вірші й подався торгувати контрабандними рушницями до Африки – з цієї книжки вони можуть дізнатися, до якої саме ефіопської провінції він подався, і як пройтися нічними вулицями цього старовинного міста на межі Суданської пустелі з правильним екскурсоводом.
Але повернімося до імперій, поряд зі штучним голодом, який від нашого Голодомору відрізняє лише наявність міжнародної продуктової допомоги, в країні лютує свій 1937 рік, Великий Терор, зненацька зникають місцеві люди з Аддіс-Абеби, як ось той ефіопській батюшка, що вчився в ленінградській семінарії, з яким ось щойно вчора розмовляв білий сагіб із радянців (що цікаво, в СРСР він не мав шансів хоча б потрапити в храм), і можливо зникають саме тому, що він із ними розмовляв. Його навіть переслідують «топ туни» з місцевого аналог ЧК-НКВД-КГБ. Коли твій колір шкіри настільки відрізняється від решти, що ти не можеш навіть «загубитися в натовпі», та ще й місто майже незнайоме, це страшно.
Це забутий, так і не осмислений нами злочин. Усі так звані соціалістичні режими Африки, Латинської Америки й Азії розглядали сталінський курс історії ВКП(б), як керівництво до дії – влаштовували свої штучні голоди, великі чистки, винищення духовенства, інтелігенції, непрогресивних селян – як необхідні кроки для побудови соціалізму. Геть усі. Я вже стикався з такими поглядами, висловленими Аміном в Афганістані, в спогадах британського посла: «Ви, радянці, самі своїх мул та баїв і басмачів винищили, а мені забороняєте», – а також вчився в мореходці з кампучійськими курсантами (так тоді звалася Камбоджа), по одного з яких, червоного кхмера, у курсантський кубрик щоночі приходили привиди всіх вбитих ним сотень людей, із черепів яких Пол Пот потім викладав піраміди – усе за радянським підручником з будівництва соціалізму з азійською ретельністю й намаганням перевершити вчителів.
Що мені ще цікаво – я колись прочитав досить багато «афганських» книжок, написаних колишніми воїнами. Інтернаціональний обов’язок. Бойове братство. Жоден із них не піднявся до осмислення свого гіркого досвіду, як досвіду колоніального солдата зниклої імперії, ні більше, ні менше, як це зробив Сергій Сингаївський зі своїм героєм, який цю еволюцію проходить впродовж своєї місії в Ефіопії. Хоча війну в Еритреї (північна бунтівна провінція, колишня італійська колонія) чи не все оточення наратора з будь-якої нагоди порівнює саме з Афганістаном, який триває «паралельно» десь там, у горах Азії. А вони в Африці.
Щодо київської частини роману й отого вічного рушія сюжету – таємниці походження героя, – не писатиму нічого, щоб не псувати інтригу. Бо сюжет доволі детективний, герої симпатичні, райончик елітний. Скажу тільки, що розв’язка виявилася для мене неочікуваною.
Ще одна особливість цього тексту, на яку звернули мою увагу фейсбучні друзі, – це ретророман. Написаний так, наче сучукрліту не було. Ось вчора Загребельний написав «Південний комфорт», а сьогодні Сингаївський «Дорогу на Асмару» – жодного постмодернізму між ними не пробігло. Цупке, щільне, без води, без карнавалу, танців й баляндрасів, докладне, розлоге письмо, – 509 сторінок доволі дрібним шрифтом, – яке неможливо «ковтати», бо доводиться відкладати й «жувати», «перетравлювати». Та спостережлива пані, яка це зауважила, вважала це недоліком тексту, а я за такими романами несподівано скучив.
Але певну рису подібних «одразу зрілих» романів підмічено таки влучно. Ну ось є в свідків смаженого вовка така ахілесова п’ята: поки вони 10 років воюють під Троєю і повертаються 20 років на галерах додому – поетичні стилі й розміри змінюються, з такою кіфарою вже ніхто не співає. Так, вони можуть здаватися старомодними. Але переконують іншим. Втім, пам’ятаючи про наданий професором Чижевським графік чергування монументальних й орнаментальних стилів у мистецтві, не забудьмо потім пересвідчитися, чи це не повернення отого монументального й аполонівського на противагу орнаметальному й діонісійському, просто тому що прийшов час його відродити.
Українська література дозріла вже до того, що ми можемо порівнювати цілих два романи «про Ефіопію» – неореалістичну (хай буде так) «Дорогу на Асмару» Сингаївського й місцями містичну й неабияк постмодерну «Ефіопську січ» Кожелянка. Кожну з них читач вподобає за щось своє. Але з «Дороги на Асмару» я про країну своєї засекреченої юності довідався більше, і головне – цьому можна вірити, без поправки на постмодерні ігри й фантазію автора.
P.S. А ще з цієї книжки можна довідатися, як заварюють і п’ють каву в країні її походження, як культурної рослини. Тобто – як її навчав пити Бог.
