«Чи встигає український репортаж за подіями» – тема сьогоднішньої відкритої дискусії, що її «ЛітАкцент» організовує спільно з книгарнею «Є». Проте питання це – дуже неоднозначне. Адже про що більше йдеться: чи встигає він за актуальними для нашого суспільства подіями, чи ж маються на увазі світові тенденції в жанрі «література факту», за якими встигають / не встигають українські репортажисти? Хоча вслід за цим напрошують два інші питання: а чи є він узагалі, той український репортаж, а якщо є – то де?
Днями українська репортажистка й кураторка конкурсу художнього репортажу імені Майка Йогансена «Самовидець» Олеся Яремчук на власній сторінці у Facebook поставила дуже просте питання: чи є в Україні змі, готові відряджати репортера на завдання, забезпечуючи його при цьому гідним гонораром, оплачуючи саме відрядження й дорогу? Олесине питання можна перекрутити на інший лад: чи є в нас змі, у яких можна стабільно читати добротні репортажі? Тобто чи існує міцний грунт, на якому цей жанр може нарощувати м’язи? Не вряди-годи, а постійно? Судячи з коментарів до її поста – є, крапля в морі.
Бо, з одного боку, маємо чимало для становлення жанру: той-таки конкурс «Самовидець», на який уже п’ятий рік поспіль надходять тексти на задану тему – як стверджують організатори, по кілька десятків; спецкурси в УКУ, на яких студентів, майбутніх журналістів, репортерів і репортажистів навчають тонкощів ремесла. І традицію – адже художній репортаж не постав нині, його коріння в 20-х, доказом чого є репортажна антологія «Шляхи під сонцем» і книга репортажів Майка Йогансена «Подорож філософа під кепом». А також чимало перекладних репортажів: і Капусцінського, й Шабловського, й Щигела. І маємо нинішній день: багатий на події й людей, що так потребують бути зафіксованими.
Проте питань – таки більше. І «чи встигає?», мабуть, найоптимістичне з них. Бо замислившись, хочеться запитати «чи існує?», «чи може існувати?» й «чи існуватиме, зважаючи на нинішні реалії?»
Улюблений сайт літературної критики
