Ридати не можна сміятися

Вихід у світовий прокат присвяченої Голодомору кінострічки «Гіркі жнива», яку зняв канадський режисер українського походження Джордж Менделюк, спровокував хвилю гарячого обговорення в англомовній пресі. Переважно негативні оцінки зумовлювала низька художня якість картини, поверховість, клішованість образів, карикатурність характерів, що не відповідають масштабу трагедії, яка заслуговує на значно якісніше мистецьке осмислення.

Українська діаспора обурилася, адже Голодомор — сакральна для українців тема, тож як про неї можна зняти погане кіно?! Частина українських глядачів видихнула: не тільки в нас знімається шароварне мило на історичну тематику! Частина ж так само стала в оборончу позу: нарешті світові спробували розповісти про нашу національну трагедію, усім ридати!

Загалом в українській літературі про Голодомор було написано чимало. Згадаємо бодай поезії Павла Тичини («Загупало в двері прикладом»), драми Миколи Куліша «97» і «Народний Малахій», оповідання Валер’яна Підмогильного «Син», «Проблема хліба», Аркадія Любченка «Кострига» чи нарис «Його таємниця», написаний незадовго до смерті на еміграції. Любченко, близький друг Миколи Хвильового, описує в цьому нарисі їхню поїздку полтавськими селами в 1932–1933 рр. Канонічними прикладами наративізації цієї національної травми стали романи Уласа Самчука «Марія» (1934) та Василя Барки «Жовтий князь» (1963) (другий було екранізовано 1991 року під назвою «Голод-33» українським режисером Олесем Янчуком). До зображення Голодомору зверталися й інші діаспорні автори — Тодось Осьмачка, Микола Понеділок, Корнило Ластівка, Ольга Мак. 1976 року було написано поему Миколи Руденка «Хрест», у 1990-х з’являються повісті А. Дімарова «Самосуд», Є. Гуцала «Голодомор», П. Наніїва «Лозинова труна», М. Потупейка «У лабетах смерті» (1994), а на початку 2010-х — роман «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко та чи не перші тексти, в яких відбулася спроба відійти від звичного способу нарації, — фантастичний роман-горрор «Хліб із хрящами» Михайла Бриниха та іронічна п’єса «Дерева спізнюються на автобус» Олеся Барліга.

Кінострічка «Гіркі жнива» цілком закономірно для створеного представниками української діаспори продукту вписана в усталену традицію опрацювання теми. Багато в чому вона нагадує й інші українські кінострічки, присвячені історичній пам’яті:  «Той, що пройшов крізь вогонь», «Поводир», «Століття Якова», «Жива». Та сама віктимізація українців на тлі трагічної історії, прямолінійна мораль, історична й художня недостовірність, що вкупі справляють ефект, прямо протилежний до сподіваного: викликають не емпатію й катарсис, а гомеричний сміх — у певної частини глядачів (як і читачів літератури відповідного змісту), котрих у соцмережах зневажливо називають псевдокритиками, яким би лише паплюжити своє, рідне.

Гаряче ж схвалення отримав фільм із боку тих, кому важливий насамперед патріотичний виховний пафос. На їхню думку, в Україні існують широкі глядацькі маси, не переобтяжені інтелектом і ще досі національно не свідомі (в Америці — це глядацькі маси, які нічого не знають про геноцид українського народу; чи то просто про український народ). Ці широкі маси треба просвітити примітивним, але ідеологічно правильним кіно, яке впливає на емоційну сферу і змушує — як наслідок — полюбити Україну.

Отож, відповідно до концепції, у «Гірких жнивах» ми бачимо трагедію українського села на тлі великого кохання (саме в такому порядку, кохання важливіше для примітивного глядача),  що розкривається через образи простого хлопця Юрія Качанюка та дівчини Наталки. У Юрія є батько ій дід (виглядають вони так, ніби випадково потрапили на знімальний майданчик «Жнив…» зі зйомок «Пропалої грамоти», але справжнім патріотам байдуже, що українські селяни у 1932 році не могли виглядати, як козацькі старшини XVII ст.). Батько вже на початку фільму гине в сутичці з продзагонівцями, а дід зневажає Юру за те, що той хоче бути художником.

Юра їде до Києва, де його друг із села Микола (зовні підозріливо нагадує Миколу Хвильового) стає лідером українських комуністів, але розчаровується в Сталіні й пускає собі кулю в рота. На поминках російськомовні люди у військовій формі ображають національну гідність українців і ті починають… танцювати гопака чи якийсь інший не менш патріотичний танець. Починається бійка, Юра вбиває москаля й потрапляє до в’язниці.

Тим часом у селі починається голод. Наталка, аби врятувати родину, вирішує віддатися комісарові. Вона фарбує губи кров’ю й надягає червону сукню, подаровану комісаром, а також кришить у борщ… мухомори. Хоча навіть в останніх рядах кінотеатру видно, що то мухомори, камісар з апетитом поглинає страву, а потім кричить «аааа, ти мєня отравіла!» У пароксизмі отруєння він вирішує заодно зґвалтувати жінку, але бачить у грамофоні відображення своєї матері, яке не дає йому скоїти злочин (у якийсь момент образ Наталки зливається з обличчям матері, ніби натякаючи, що всі українські жінки — відьми, але глибше ці психоаналітичні моменти не розкриті, вочевидь, забракло бюджету в 20 мільйонів доларів).

Узявшись малювати портрет в’язничого охоронця, Юра вбиває його переламаним навпіл пензлем і тікає з в’язниці, аби врятувати кохану. Із дідовою шаблюкою він вирушає на червоноармійців із гвинтівками, комісаром і кулеметом — і всіх перемагає. Дід тепер може ним пишатися. Наталка зізнається, що віддала комісарові сільську реліквію — ікону, але Юра для цього випадку намалював копію. Вона зізнається також, що втратила їхню дитину, але Юра для цього випадку прихопив із Києва безпритульного хлопчика. Усі втрьох вони вирушають на Львів, мріючи дістатися Канади. У фільмі є красива природа і коні.

Ясна річ, що такий передбачуваний і примітивний переконливий і динамічний сюжет і плакатні яскраві образи персонажів не можуть нікого залишити байдужими, тож, за версією адептів секти «любіть наше, хоч би яким воно було», і пересічні американські, і пересічні українські глядачі мають виходити з кінозалу не лише у сльозах, а й голосно співаючи «Лента за лентою».

Злобним же й обмеженим критикам, які не вірять в успіх пропагандистського впливу попсового мистецтва, традиційно закидають декілька речей, із якими, здається, можна сперечатися вічно:
1) «спочатку досягни» — не можна говорити про кіно, не знявши жодного фільма, про літературу, не видавши жодної книжки, про політику, якщо ти не народний депутат, про культуру, якщо ти не хор імені Вірьовки;
2) «радійте, що хоч таке є» — звісно, може, у чомусь твори українського мистецтва й недосконалі, але нарешті вони з’явилися і треба ж із чогось починати;
3) «нехай такого буде більше» — так зростають шанси, що пропаганда подіє на громадян, а ще, чого доброго, із цього гумусу несподівано проросте високохудожній продукт;
4) «годі реготати» — все дуже серйозно, у країні війна; висміюйте путіна й російські серіали, не чіпайте наше українське мистецтво.

Якщо говорити про перший аргумент, в мене просто не вистачає почуття гумору, то вміння радіти, що «хоч таке є», я намагаюся старанно в собі прокачати — наприклад, коли бачу людей, які  щасливі від фільмів за сценаріями Андрія Кокотюхи, книжок Люко Дашвар і жартів «95-го кварталу» (упс, останні — це не наші люди) та готова обстоювати їхнє право на отримання цього задоволення. Проте, спілкуючись доволі багато з різними верствами громадян України, усе-таки уявляю собі масового глядача більш притомним (не можуть же люди, захоплюючись «Грою престолів», передивитися всі чотири серії «Катерини»!).

Щодо «нехай такого буде більше» теж немає принципових заперечень — особливо якщо «таке» знімається не на гроші українських платників податків. Для чого потрібна пересічним американцям наша трагічна історія, вбрана в декорації мелодрами й «героїчного епосу», питання дискусійне. За версією письменниці Оксани Луцишиної, яку вона висловила у себе на фейсбуці,  «…у кінотеатрі вони будуть сидіти і плакати — сама бачила. А потім гуглити, а потім читати», а потім — лобіювати інтереси України в державних службах Америки.  Хоча версія «що більше слабких повчальних фільмів, то швидше ми переможемо путіна за допомогою закордону» видається мені не надто непереконливою, звісно, пані Оксані з Техасу видніше, тож сподіваємося на успіх проекту.

Що ж до появи шедеврів із гумусу, не знаю, як пов’язані ці дві ділянки розвитку мистецтва: режисер, що знімає ширпотреб, на який є попит, зніматиме його й далі, очевидно, не маючи ні таланту, ні спонуки створювати кіно іншого ґатунку. Українські кінематографісти не вчора взяли до рук камеру, їм не треба щоразу проходити тривалий шлях навчання від німого кіно до артхаусу, тож кінопродукція різного мистецького рівня спокійно співіснує вже нині (якщо говорити про найсвіжіші приклади, то цілком адекватна й переконлива в художньому плані стрічка «Гніздо горлиці», розрахована на масового глядача, не «виросла» зі «Століття Якова», а була створена паралельно). Щоправда, це не заважає постійно повторювати, ніби ми тільки починаємо.

За великим же рахунком, у всіх цих «довколакінематографічних» дебатах останнього часу мене насправді найдужче турбує одне: зворушливі спроби заборонити сміх і веселий тролінг, які все більше починають відгонити культурним тоталітаризмом і театром абсурду. Котляревський не схвалює. «Годі реготати, нумо плакати» кажуть нам серйозні добродії, окреслюючи коло тем, осіб, явищ, які мають перебувати поза критикою. «Тільки від сміху!» — відповідаємо ми, йдучи на черговий український фільм чи відкриваючи чергову книжку сучукрліту. Я десь чула, що критика культурного процесу дає більш ефективний результат, ніж спроба виліпити з гумусу цукерку.