Усім відому фразу про те, що історія не має умовного способу (і її народний варіант – «після бійки кулаками не вимахують»), письменник легко може сприйняти як виклик. Однією з характеристик реальності – чи розглядаємо ми життєвий шлях однієї людини, чи долю цілого народу – є певна незворотність: здійснений вчинок, допущену помилку неможливо перекреслити, стерти в часі. Куди стерпніша «легкість буття» у світах, що їх вигадують літератори-фантасти. Тут є шанс і в минуле перенестися, і, якщо діяти точно і хитро, підкоригувати там щось – навіть не без користі для себе і людства. Маю на увазі ті випадки, коли пишеться твір про «потраплянців».
Одним із перших романів про людину, що несамохіть опинилася в минулому і змушена була виживати в нових умовах і пристосовуватися до незнайомої епохи, напевно, є «Янкі у Коннектикуті при дворі короля Артура» Марка Твена, де герой завдяки розумові, технічним знанням і неймовірно щасливому збігові обставин зумів не лише завоювати собі славу могутнього провидця і забезпечити всезагальну шанобу до своєї особи, а й побудувати в цьому світі технічні новинки пізніших століть, включно з метро й пароплавами. У романі Твена дотепно описано побутові труднощі людини, змушеної пристосовуватися до суворих реалій минулого, а також розкрито глибинні причини неможливості порозуміння між людьми різних епох – мовні, культурні, світоглядні. Сюжет про героїчного потраплянця з майбутнього, що завойовує славу і владу в минулій епосі й навіть докорінно міняє хід історії, хоч і майже не відомий досі українській літературі, є доволі популярним серед фантастів, зокрема, Росії. Мета творців романів цього жанру найрізноманітніша: від суто розважальної – описати пригоди суто щоб забавити читача – до більш «серйозної», коли автор міркує про те, як би можна було виправити головні помилки історії, підкоригувати події, що серйозно вплинули на долю народів. Якій із двох зазначених вище схем більш відповідає задум і намір автора «Темної Синьої води» і чи є його книга черговою варіацією на тему дивовижних пригод героя, що досягає нечуваного успіху й розкриває свій потенціал, потрапивши у минуле? Спробуємо відповісти на це запитання.
Спершу скажемо про сюжет роману. Його оповідачеві – людині з військовим минулим і великим досвідом участі в бойових діях – одного дня призначає зустріч загадковий чоловік, що розповідає про неймовірні, але, як згодом виявилося, цілком правдоподібні речі: про те, що героєві (його, до речі, звати Юрій) залишилося жити день-два, а далі його чекає смерть і то від конкретної причини – через автомобіль. І єдиний спосіб уникнути загибелі – помандрувати в часі у минуле, де автомашин ще не винайдено. Одне слово, загадковий Ігор робить героєві «пропозицію, від якої неможливо відмовитися». Основний недолік пропозиції – те, що з усталеним життям і світом XX ст. доведеться розпрощатися назавжди. Напарники (як згодом виявилося, «товариші по нещастю», бо Ігоря вирушити у минуле змусила аналогічна причина) вирушають у XIX ст., що, як з’ясувалося, було проміжним пунктом подорожі. Там вони зустрічають кафешантанну співачку Галину, теж «приречену» в рамках своєї епохи, і вже втрьох рушають далі, в глибину століть. Переміщення героїв у часі та пристосування до реалій іншого історичного періоду супроводжуються видовищними і динамічними сценами погонь, утеч і перестрілок, кровопролитних бійок…
Проте автор свідомо намагається уникнути шаблонів, притаманних жанрові. Так, його персонажі помітно вирізняються з-поміж свого оточення фізичною підготовкою, вмінням вижити, специфічними навиками і професійними знаннями, проте в тексті немає навіть натяку на віру персонажів чи творця роману в те, що всі ці таланти допоможуть їм у минулому досягти чогось небуденного, стати видатними особами в історії – словом, виконати програму типового супергероя «потраплянського» твору. Як немає і «роялів у кущах» на кшталт епізоду з сонячним затемненням у Марка Твена – себто якогось дивовижно вдалого збігу обставин, що дали б героям змогу розраховувати на такий перебіг подій. Потрапивши у XIX ст., Юрій скептично констатує, що тут би міг хіба знайти роботу, що допомогла б заробити на прожиття, хай і фізично виснажуючись. Себто автор свідомо розвінчує міф про те, що «потраплянець», діставшися в іншу епоху, легко міг би вразити пращурів інформацією з майбутнього, – міф, віра в який, мов фундамент, тримає і скріплює сюжет і роману Марка Твена, й безлічі інших текстів цього жанру.
З перебігом сюжету складається враження, що поступово автор «забуває» про головний рушій інтриги на початку твору – постійну і ненастанну загрозу загибелі для персонажів, через яку мандри, власне, і починаються. Натомість оповідь зосереджена на зображенні «того», іншого, Києва, що ми його знаємо хіба зі світлин і описів. Тепер увагу приковує детальна, майстерно відтворена і повнокровна візія вулиць, будівель: окремі з них час не пожалів, деякі змінив до невпізнанності. Київ описано хоч детально, та без занудливості, і в рядках відчувається справжній захват – настільки щире, що туди хочеться перенестися самому, щоб побачити зображене на власні очі. А от людям – зокрема ключовим персонажам твору – уваги приділяється куди менше.
Ігор, що прибув із майбутнього, дотримується суворої конспірації: попросту нічого не розповідає про себе чи своїх сучасників, через що читач не має жодної змоги довідатися про те, який же він, світ майбутнього, окрім деяких дуже скупих натяків, що аж ніяк не дозволяють створити в уяві цілісну картину. Так, наприклад, у суспільстві майбутнього вочевидь не вірять у Бога (богів), знищено всіх гадюк, і харчів там ніхто не купує з рук – лише в крамницях. А довідатися про те, яким автор уявляє життя прийдешніх поколінь, було б не менш цікаво, ніж прочитати про київський побут XIX ст. Мало що відомо про Галину, крім загального опису зовнішності та ще згадки про рід занять, – її минуле, оточення, родина, друзі так і залишаються «поза кадром».
Проте ця неувага до розкриття внутрішнього світу інших дійових осіб компенсується численними спогадами і роздумами головного героя, його міркуваннями про все на світі – від релігійних питань, роздумів про сенс буття й особливості політичної та економічної ситуації в країні до злободенних тем впливу фемінізму на суспільство, доцільності вживання матюків у літературі і проблем вивозу сміття на районі (ці міркування, зауважимо, займають значну частину всього тексту – на око не менш ніж чверть). Це очима Юрія ми бачимо Київ XIX ст.; мандруючи у часі, він «забирає» з собою цілий окремий світ алюзій, згадок – він живий доказ теорії, що кожна людина містить у собі малий Всесвіт, унікальний і неповторний, що живиться її думками і враженнями, живе і розвивається паралельно з набуттям її досвіду і гине разом з нею. Цим автор через свого персонажа (мимоволі чи свідомо) спростовує декларативну заяву на початку тексту – про те, що ніхто не має надприродних рис і жодна людина не є чимось особливим. Шанс на безсмертя кожен з нас має лише доти, доки живе у людській пам’яті, що підтверджує така розлога цитата:
«Корчмар щось пояснював, Ігор кивав, а я поглядав навколо – на дорогу, на ліс, на брудний придорожній шинок, та особливо – на умивальний камінь. Скоро усе це зникне. Скоро я залишусь одним із трьох людей, які пам’ятають цей момент, ці унікальні секунди (ну гаразд, нехай буде годин) у житті Всесвіту. Більше ніде й ніколи. І яка різниця, що все це абсолютно прохідний епізод, мало кому цікавий?.. Як хвиля на морі – начебто всі однакові, але придивись, придивись уважніше – кожна з них неповторна. Кожну з них ти бачиш в останній раз. Кожна мить життя – перша й остання, а більше таких не буде… Зникне корчма, помре її небагатий власник… й ніхто – ніхто! – не згадає, що жила тут людина, щось робила, щось їла, про щось собі думала. Зникнуть її думки, зникне її маленький всесвіт – не цікавий нікому, жодній іншій людині. Наче й не бувало ніколи. Навіть імені не збережеться, бо ніхто з нас не потурбувався його спитати.
Я помилився. Вже сідаючи на коня, я завважив, як з дальнього вікна визирнуло й сховалось замурзане личко. Не знаю, хлопчик чи дівчинка, не знаю навіть, чи самого корчмара дитинка, а чи якоїсь наймички, але все одно – щось та залишиться. Хай навіть без імені – але пам’ятатиме, принаймні років з півсотні пам’ятатиме, що жив-був якийсь чорнявий дядько, не дуже розумний, не дуже охайний, корчму тримав, а куди потім дівся – хтозна… Що б там не мінялося, яких би висот не сягала цивілізація, а такі, як ми, завжди були й завжди будуть, так само житимуть непомітно й так само безслідно зникатимуть».
Безумовним плюсом роману є виписаність, гарна мова твору, стиль, з якого безпомилково вгадується професійний автор.
До певних хиб тексту можна зарахувати малоймовірні моменти. Ігор, прибулець із майбутнього, сипле цитатами зі старих радянських фільмів, як-от «Місце зустрічі змінити не можна» і «Діамантова рука», – навряд чи ці кінострічки не втратять популярності й через століття. Галина, що за однією почутою реплікою нових знайомих здогадується, що її співрозмовники – мандрівники у часі, повинна була б прочитати не один фантастичний роман на цю тему: це б пояснило її феноменальну здогадливість.
Оскільки текст є лише першим твором із серії, у якій, як інтригуюче зазначено в анотації, очікується «не менше трьох книг… можливо, й більше», залишається відкритим питання про те, яка кінцева мета подорожі героїв, чому було обрано саме такий маршрут, як далі розвиватимуться події тощо. Втім, сюжет розвивається достатньо динамічно й інтрига зберігається – текст читається достатньо жваво для того, щоб читачеві закортіло ознайомитися з подальшими подіями і довідатися, як саме автор вирішить проблему фатуму, що переслідує героїв.
