Свято, яке завжди з тобою

Покажіть мені критика, який не підходить із недовірою і водночас сподіванням до книжок-дебютів. Нема таких! Бо книжка-дебют – це така нерозкрита загадка, вона може нести в собі чарівне зерно, а може бути черговим графоманським пшиком. Я отримую неймовірне задоволення, коли йдеться саме про зерно, як у випадку Мії Марченко, чия дебютна книжка вже в рукописі здобула всі можливі відзнаки («Коронація слова», «Корнейчуковська премія», конкурс «Напишіть про мене книжку!»). Зрештою, написати сюжетний роман, який тримає читача в напрузі від першої до останньої (360-ї) сторінки – то неабияка майстерність і для «дорослого» письменника, а якщо ще в ході справи розкрити характери й принести у світ якусь світлу ідею, то це взагалі чудово.

«Місто Тіней» – фентезійний роман для молодших підлітків. Сюжет вам може видатися вторинним, адже це певним чином загальне місце в жанрі фентезі – провалюватися в якісь зачаровані міста й там потрапляти в різні халепи. Але не забуваймо, що фентезі – це насамперед казка, а казка має свої закони, серед яких і відносно фіксований набір мотивів.

Отже, є дві сюжетні лінії, які переплітаються на особі головної героїні, Марти. Марта втратила маму й тепер мусить жити з батьком, із яким у неї немає нічого спільного. У батька є гонорова дівчина Інґе і кредит на виплату ремонту в її квартирі (ну, ви вже склали перше враження про цього недалекоглядного чоловіка), ще є робота, на якій він намагається виграти тендер, й незграбні спроби порозумітися з донькою. У Марти є горе, яке вона плекає вже майже рік, і порцеляновий янгол, що залишився від мами. Немає натомість друзів і бажання спілкуватися з людьми. В Інґе є шалене бажання вийти заміж, нелюбов і ревність до доньки свого бойфренда. Це реальний світ, хоч дія тут відбувається в дуже метафоричних містах. Часом у їхніх обрисах вгадується Львів, якби він стояв на березі моря.

Світ фентезійний – це і є Місто Тіней. Прокляте місто, в якому вже дванадцять років триває зима й немає анінайменшої надії на сонце чи бодай якесь тепло. Властиво, це інший бік міста, до якого приїжджає по смерті мами Марта. Лише чарівні істоти можуть переходити межу між світами, і якимось чином Марта теж опиняється в зачарованому місті. Майже відразу читач дізнається, що все закручено навколо порцелянового янгола – Серафіна, як його називає Марта, або ж Йоля, як його звуть люди з Міста Тіней. Це дух радості, його було вигнано з міста за зневагу королевого горя (в короля-загарбника померла дружина, і з того часу всі мали вічно бути в жалобі). Володар Міста Тіней – залізний птах Гайліс, який тримає все місто в покорі, страху й холоді. Він – темна сторона добра, колись Гайліс був охоронцем міста, проте перейшов на бік загарбників.

Часом місто реальне й місто казкове переплітаються так, що читач до кінця не розуміє: було все з Мартою насправді чи все це – робота бурхливої, ще й травмованої дитячої уяви. Самотня дитина, єдина втіха якої – іграшка, подарована мамою, казки, розказані колись мамою. Не дивно, що потрапивши в місто, що має свої легенди, познайомившись із його таємницями й похмурими місцями, Марта потрапляє (або ж вигадує історію?) в зачароване місто. Одне слово, це таємниця, яку кожен собі розгадує так, як йому підказує читацький досвід і уява. Мені подобаються обидва варіанти, але для противників містики й фентезі є й така версія.

Мія Марченко ретельно пропрацювала не лише світ Міста Тіней і реальний світ Марти, але й, властиво, персонажів. Усі вони мають свої таємниці, до жодного читач не лишається байдужим. Навіть недалеку Інґе можна зрозуміти, хоч вона й найбільш шаблонна. Найкраще пропрацьовані Марта (головна героїня, дівчинка, яка всіх рятує), її батько (його глибину Марта відкриває аж згодом, помалу розуміючи, що її погляд на речі може бути далеко не повний, і з батьком варто познайомитися ближче, намагатися його зрозуміти, побачити), цікаві другорядні персонажі – хлопчик Даня, в якого немає батька, проте є мама-художниця й жорстокий дід, який дивним чином нагадує Марті жорстокого короля з Міста Тіней. Викликають симпатію ліхтарник Тобіас і кам’яний лицар Роланд, і навіть його крижана кохана принцеса. Це персонажі, які лишаються з читачем надовго після прочитання книжки. Цікаво, що лінії героїв із вигаданого світу відображають героїв реальних (Роланд і Принцеса, Алекс та Емма, Маркус реальний тужить за дружиною і не дає жити доньці так само, як і Маркус-король).

Якби я докладно описувала кожен із мотивів, які письменниця вплела в сюжет, рецензія розтяглася б на невеличку курсову роботу. Тому я означу їх пунктиром, щоб читач міг звернути на них увагу й поміркувати про все сам.

Отож, найбільше тут християнських мотивів. Але ж це не дивно для різдвяної повісті, правда ж? Янгол тут також провіщає радість і свято, спочатку для нещасної Марти, відтак для всіх мешканців Міста Тіней. Приходять лицарі з хрестами на обладунках (нікого не нагадує?). У місті стається гріх (навмисне вбивство), за ним іде спокута. Принцеса весь час молиться. Кілька героїв жертвують собою заради близьких. Зрештою, весь фентезійний світ уміщається у старому вертепі в реальному іграшковому магазині.

Окремо спинюся на дихотомії радості і смутку, це, на мою думку, один із ключових мотивів роману. Різдво в християнській традиції – подія радісна, недаремно більшість колядок і щедрівок мають заспів, що закликає людей радіти («Радуйся, ой радуйся, земле…»). Пам’ятаймо, що раніше щедрівки сповіщали й про прихід весни, тож ці теми були міцно пов’язані. У місті вічної зими прихід весни – неймовірна радість (тут варто звернути увагу й на ім’я головної героїні, в багатьох мовах воно означає назву першого весняного місяця) і нові надії. Радість – це й світло, тепло, вогонь, світанок, пробудження нового дня, про яке сповіщає півень. До речі, півень – дуже багатогранний і навіть амбівалентний символ. У «Місті Тіней» є темний (Гайліс) півень і світлий (Петер), останній наприкінці символічно ковтає першого. (Тут нагадаю ще про одного переможного півня в українській літературі для підлітків – «Лісом, небом, водою» Сергія Оксеника.)

Безмежний смуток, за Мією Марченко, руйнівний: саме через нього стаються всякі біди. Після смерті матері Марта живе спогадами про неї, порцеляновий янгол – єдине джерело радості для дівчинки, тоді як можна було відкрити своє серце новим людям – батькові, друзям. Жалоба, в яку впадає на роки король Магнус, руйнує життя не лише йому самому, але і його близьким по обидва боки від реальності. Звісно, смуток природний і його не слід уникати, проте суть у тому, щоб не відмовляти собі й у радості. Дозволити собі жити далі, бо відсутність радості – по суті смерть (безрадісний король невдовзі помирає, закам’янівши у своєму троні). Радість натомість оживляє. Недарма вибрано тему Різдва – чудового символу радості, народження нового життя й нових надій (не забуваймо, що Різдво місить у собі й пам’ять про сумні події, які мають трапитися згодом).

Що мені також імпонує у темі вітальної радості, так це думка про те, що свято ми самі собі створюємо. Не примарний дух свята, а ми, люди. Отак, зрозумівши цю просту істину, Марта і Дані роблять собі свято – прибирають дім до Різдва, прикрашають його, купують смаколики, ставлять різдвяних пісень і веселяться.

Нарешті, присутня тут і сковородинівська тема спорідненої праці, любові до свого ремесла. Розкривається вона дуже делікатно: батько, який насправді є геніальним художником, міські майстри, які не відмовляються від свого покликання, діти, які не хочуть ходити до дорогих гімназій, натомість вибираючи звичайну школу. Важливо нагадувати про ці прості істини у світі, де кожен третій прагне здобути професію юриста, економіста чи програміста: адже бути добрим пекарем, електриком чи художником і любити свою справу – не менш почесно.

Роман динамічний і дуже кінематографічний. Кожен розділ завершується більш чи менш несподівано, так, що читач хоче неодмінно дізнатися, що буде далі. Звісно, про деякі ходи читач здогадається заздалегідь, проте не варто забувати, що в цьому – особлива насолода: нам, великим чи малим, важливо знати, що все стане на свої місця і зрештою буде на добре.