У післямові Володимира Єрмоленка можна прочитати чудовий аналіз поняття невимушених загалом і конкретно невимушених героїв цієї антології п’яти сучасних украïнських письменників. Але на те вона й післямова, щоб читати після основного тексту книжки. Єдине, що можна додати тут перед прочитанням, що «молодість невимушена, зрілість вимушена».
Мені ж невимушені насамперед асоціюються із «поколінням джазу» в романах Френсіса Скота Фіцджеральда. Така ж безтурботність, радість тут і тепер, максималізм та прагнення щастя. Аж допоки…. щось не стається. Ну, бо це життя. І безвідповідальність — це лише реакція чи радше відсутність реакції, внутрішня настанова, небажання прийняти біль чи трагедію у своє життя, а уникнути цього не завжди можливо. Невимушені тобто незмушені нічого нікому доводити, когось переконувати, насолоджуватися молодістю і максимально відтерміновувати моменти дорослішання. І ким стають невимушені, коли раптом насувається чорна хмара і вдаряє перший грім? Якими будуть ïхні думки і вчинки.
Це ще не «втрачене покоління», якщо повертатись до Фіцджеральда, бо невимушені ще мають надію, вони власне на стадії її виборювання.
Катерина Бабкіна #піф
Найдовша історія в цьому збірнику. Історія про трьох хлопців і дівчину — покоління перших школярів незалежноï Украïни. Періоди дружби, перших самоідентифікацій як осіб, наділених статевістю, перші компютери та Інтернет, перші сексуальні досвіди, кохання, розчарування. Без ідеалістичних картинок, без неймовірних епатажів. Але чого тут справді багато — це смертей. Одна із смертей у зоні АТО. Про війну кілька побіжних штрихів.
«До війни я сам швидко звик, у мене не було близьких і друзів, що там загинули, бо не було близьких і друзів узагалі, не було розуміння того, навіщо ця війна і який міг би бути її результат, я нічого взагалі не міг для неї зробити, тож просто жив так, ніби її не було».
Проза доволі реалістична, але чомусь, на рівні відчуттів, на рівні нераціональності, до кінця не віриться. А ще — несподівана лірика географічних описів наприкінці книжки, коли відбувається зміна локаціï героя. Так, правдоподібно, що авторка з власного досвіду знає всі затишні вулички описаного містечка. Проте різка зміна акцентів, отой урбаністичний романтизм різко дисонує з усім попереднім текстом. Покоління ж так званих невимушених в історіï виринає: побіжно, зародково. Але на фоні детально розписаного попереднього покоління цього вистачає, щоб відчути відмінність, робити власні висновки.
Мирослав Лаюк #суперстар
Епоха соціальних мереж, айфонів, селфі і — шоу талантів. Отих «маски-шоу», під час яких краïна бачить своïх лохів й ідіотів, неадекватних і психічно хворих, жертв телевізора і шукачів слави. Вони — невизнані супергероï, лише у власних очах вони бачаться собі справжніми достойниками сцени, справжніми суперзірками. І саме таким є герой цього оповідання. І уроків життя він не сприймає серйозно, бо всі тупо тупі і не можуть побачити його геніальності. Ех, не визнають пророка на своїй батьківщині… Актуально, тонко іронічно, просто і чітко.
Марк Лівін #стриж_чорний
Літня прохолода на подвір’ï біля бабусиного старого будинку, тато грається із сином, мати кличе вечеряти… Десь такі майже довершені образи виринають під час читання цього тексту. Але життя непередбачуване і одного дня батька більше немає. Як це пояснюють маленькому хлопчикові? Чим лікується біль втрати коханого чоловіка? Марк зумів надзвичайно спокійно і делікатно передати таку трагічну подію, що так раптово і сильно ввірвалась у розмірене спокійне життя-буття. Єдине, тут декілька мовних зауваг до таких зворотів: «але мені насправді зовсім трохи більше років», «він у ванній для чогось правою рукою чистить зуби».
Ірина Цілик #канікули
Літні посиденьки у дачному будинку. Декілька пар, одні з яких, на перший погляд, ідеальні, інші — у кризі. Фокус переміщається на одну із героïнь, яка переживає переломний момент подружніх стосунків, ледь не спокушається картинкою бездоганності, що раптом виринає як привид з ïï минулого. Врешті — деякі крапки над «і» таки дописуються, життя продовжується і те життя, звісно, не буде вже ніколи таким, як було навіть годину тому. Не буде, як раніше, а буде якось по-іншому. У цій ледь помітній іскрі на горизонті все потенційне продовження життя-як-воно-є. «Summertime, and the livin’ is easy…»
Артем Чех #повернення
Найсерйозніше оповідання, бо торкається безпосередньо теми АТО. Демобілізований герой відчуває різку зміну сприйняття людей і передовсім себе. Розваги та пустощі — це не те, чим йому тепер хочеться заповнювати вільний час і самотній простір. Автор говорить про біль, який приходить поступово, накопичується і ніколи не відступить. І з цим болем доведеться жити завжди. І жодних відповідей. Лише констатація, зворушлива реалістична ілюстрація, біль і безвихідь.
На останок мушу таки висловити захват від самого видання — якісна верстка, шрифти, зміст, колонтитули — оформлення просто чудове.
