Я художник, я так бачу

«Термін придатності» книжки дуже короткий – і це особливість не тільки нашого літературного процесу. Новинки застарівають стрімко, навіть хороші твори мають мізерні шанси стати хрестоматійними. Книжка живе рік – в ідеалі. По правді ж – півроку: від Арсеналу до Форуму, від Форуму до Арсеналу. Складаючи рейтинги кінця року на зразок «11,4 найкращих українських книжок», читачі орієнтуються не на твори, які закріпилися в пам’яті, а на книжки, що привернули увагу. Я не жаліюся: все ж задіяні когнітивні процеси – хоча б увага. Чесніше було б, здається, говорити виключно про рівні продажів – але ця інформація здебільшого закрита, такою буде ще довго (свіженьке дослідження Читомо довело).

Отже, об’єктивних критеріїв, щоб міркувати про «успіх» чи «провал» цього літературного року, у мене просто немає. Зате суб’єктивних – хоч греблю гати.

Об’єктивно: серед оприлюднених цього року чимало книжок малої прози. Парочку з них намагаються традиційно назвати романом – як-от колективну «ДНК», яка по суті є добротним збірником оповідань 7 авторів, чомусь ґвалтовно об’єднаних непереконливою фабульною рамкою. Щороку є такі не-зовсім-романи, тим паче – в «жанровій» ніші. Але переважна більшість малих проз нині сміливо зветься своїм природним ім’ям. Суб’єктивне потрактування: це одна з хороших новин 2016-го.

Цьогорічна мала проза: Г. Вдовиченко, А. Бондар, М. Єщенко, М. Нікітюк, Б. Волошин, Ю. Ілюха, А. Любка, Л. Таран, А. Дорош, С. Осока, В. Карп’юк, О. Ульяненко, В. Жежера, колективні збірки «Теревені аж до ранку», «Чат для дівчат», «#Невимушені», «Лісові хлопці» та ін. Конспірологічна теорія мені підкаже: всі – видавці, автори, читачі – надихнулися минулорічним успіхом збірника В. Махна. Не відкидаю такого малоймовірного варіанту, але ним не обмежуся. Версія про те, що оповідання стає романом за відсутності конкурентоспроможного роману – теж правомочна. Так, збірники ці прийшлися переважно на другу половину року, коли став очевидним дефіцит суто українського фікшну на ринку. Але це теж неповне пояснення.

Кажуть, мала проза на часі, бо не потребує значних витрат цього часу на читання. Роман за 20 хв. не прочитаєш. А давайте порівняймо «Баладу про квашені помідори» Осоки чи «Мені погано» Бондаря зі, скажімо, об’ємною «Забудь-річкою» Капранових. Усі три тексти – родинні історії, де оповідач якось намагається зжитися зі спадком батьків, на який у принципі претендувати не хочеться, поступово проходячи всі фази: і злість, і примирення, і відторгнення, й ностальгію. Бондар працює з крупним планом та іронізує, Осока концентрується на деталях та милується, Капранови ладнають сюжетні перепитії та… ось навіть не знаю, що вони ще роблять, глумляться чи що? Історії, які розказує Осока і Бондар, треба знайти і відчитати; історію Капранових можна тільки спожити в готовому вигляді. Але ті п’ять сторінок «Балади…» насправді прочитаються швидше за «Забудь…».

Нинішня мала проза, як їй і годиться, – це концентрат. Вервечки двовимірних персонажів тут хоч-не-хоч офірують одному сильному психологічно переконливому герою (хоч і досі переважно автобіографічному). Розказ про подію поступається самій події, хай авантюрній, як у перевиданого нині Ульяненка, чи прицільно гіперреалістичній, як у Нікітюк. Тут розказують, а не описують, навіть якщо йдеться про безсюжетні ліричні спостереження Карп’юка і Жежери. Тут діляться сумнівами, а не повчають.

По правді, хвиля малої прози свідчить про розгубленість автора й читача, зокрема. 2016-го ніхто з інженерів людських душ не претендує на істину в останній інстанції (нарешті!). Ба більше: навіть ніжно плеканих сучукрлітом притч серед нинішньої малої прози – дуже мало. Попередні два-три роки українські автори заповзялися розповідати нам, хто ми такі і як нам далі жити. Цього року – закономірна компенсація: пошук відповідей на питання «хто я такий?». Як при аварії в літаку: спочатку вдягни кисневу маску на себе, потім – допоможи тому, хто поруч. «Ми», гадаю, має зрештою скластися в якусь суму відрефлексованих «Я».

А ще (як подивитися на корпус малої прози 2016-го) проявиться: повертається жіноча проза зразку кінця 90-х. І я не лише про нові збірки Таран і Вдовиченко кажу. Щонайменш дев’ять авторок працюють у цьому напрямі. І серед них початківки, кажімо, Єщенко і Ілюха. І серед них – неоднозначний, але точно найкращий цьогорічний твір про війну: оповідання Ілюхи про жінку-бійця, яка не може адаптуватися до мирного життя. Кажуть, жінка, коли пише свого героя, бачить не його дії та їхні наслідки, а потенціал цих дій, навіть не реалізований наразі. А ще кажуть, що жіноча проза – це кризове явище, вона звучить переконливо тільки в перехідних станах суспільства і словесності. Мабуть, не брешуть.

Мала проза – це сигнал. Що зростає технічна майстерність письма. Що розширяється читацька свідомість, бо посилюється довіра до читача, він отримує більше свободи в потрактуванні творів. Водночас: мала проза в принципі не здатна відповісти на питання, це не її робота. Вона питання актуалізує.

Суб’єктивно: хто на ці питання відповідатиме? Об’єктивно: той, хто відповідав і до того – поезія.

Об’єктивно: швидкому старінню книжок запобігає розвинений «паратекст» навколо них. Що більше поруч із книжкою буде висловлювань, які уточнюють процес її творення, становлення, читання, обдумування, то довше вона житиме. Це такий неписаний закон рецепції. Книжки про те, як пишуться книжки, – чтиво специфічне й нечасто буває популярним. 2016-го таких книжок є штук п’ять-сім, не більше. Суб’єктивне потрактування: цього року контекст за якістю перевершив текст.

Дві важливі цьогорічні книжки – це відкриті бесіди, де уважному співрозмовцю письменник відкриває свою «кухню», часто сам того не помічаючи. Другий том «RECвізитів» Т. Терен і «Summа» Ю. Іздрика, Є. Нестерович. Ціна питання – звучання живого голосу, який знімає культурні бар’єри між автором і читачем. Ці дві книжки – монологи й короткі «вставні» діалоги, цінним компонентом обох є тезаріус, де письменник визначає якесь вагоме поняття. Співрозмовники Терен визначають їх цілком поважно, співрозмовник Нестерович – іронізує і стібеться. Але серйозні тут усі. Бо є можливість говорити наживо й бути почутим – нею нехтувати не слід, бо то надзвичайна нагода. Щоб почути чийсь живий голос, ми маємо бути від того, хто говорить, на «відстані слуху». Між «володарями думок» і нами, пересічними читачами, дистанція стрімко скорочується. Ми всі тут стаємо функцією тексту, ми маємо засвідчити існування один одного. Ми всі – свідки.

Свідок – взагалі цього року привілейована позиція. От якось потужно активована нині письменницька група «Свідки слова» – попри жахливу, як на мене, назву – вгадала тенденцію і потрапила в тренд. Есеїстика, подібна до художньої прози. Вірші, схожі на публіцистику. Фентезі, яке нагадує автобіографію. Добротні романи цього року, до речі, теж написані в цій самій світоглядній парадигмі: оповідь свідка, правда очевидця, упередженість спостерігача тощо.

Ось два приклади. Найкраща велика проза цього року – «Забуття» Т. Малярчук. Біографія забутого історика написана для того, щоб ми насправді почули історію юної жінки, яка ту біографію нам розказує. І історію її родини, яку вона, по правді, розказати ще не готова. Погана велика проза цього року – «№ 1» О. Дроздова. Безкінечні самоописи й монологи, прицільно автобіографічна проза. А розповідач якщо й говорить про себе правду (не біографічну правду маю на увазі, а художню), то лише розказуючи коротко й побіжно історію своєї родини, чий сценарій не без проблем вибудовується між «протестом» і «пристосуванням». Відмінність між цими романами? – Відмінність між щирістю й відвертістю. (Ну, і талантом авторів, так).

Навіть те, що антиутопій у 2016-го побільшало (М. Камиш, О. Шинкаренко, Т. Антипович, Я. Мельник ін.) тим самим пояснюється: пишемо про сьогодення так, наче воно уже минуло: критикуємо нинішню систему із завтрашнього дня – отже, формально привласнюючи позицію «нащадка», буквально свідчим про поточні біди. При цьому відчутно поменшало історичних романів – шукати джерело наших проблем у минувшині втомилися, либонь. Та й у тій історичній прозі, яка наявна, обов’язково випливе контрапункт – наш сучасник, який переживає події минулого в реальному часі. Виняток хіба один є – роман І. Даневської, він насправді про «загерметизоване» історичне минуле. Ні, з горизонту не зникли безкінечні тужливі заплачки на зразок «Спалених мрій» – позиція вічної нації-жертви все ж приваблива аж до відрази. Але зміст розмови про витоки нинішньої нашої світоглядної кризи відчутно змінився навіть порівняно з 2015-м: Хто винен? – Не важливо. Що робити? – Не знаємо.

Стоїмо, чекаємо: Годо обіцяв ось-ось бути.