– Я читаю книги, як ти п’єш пиво!
– Тоді в тебе серйозні проблеми з читанням.
розмова Ліси Сімпсон і її батька Гомера
Найкоротший для письменника шлях від любові до ненависті – це шкільна програма. Вмить із об’ємного автора можна в очах цілого покоління перетворитися на картонного мученика-патріота, який їсти-не їсть, спати-не спить, кохати-не кохає, а все вболіває за долю простого люду і неньки-України (заплющуй очі і думай про Англію, як казали мами порядним британським дівчатам перед весіллям). Половина уроків літератури у нас минули під цим самим девізом: заплющуй очі і думай про Англію, дитино.
У кожного з нас є дитяча травма, пов’язана із шкільними уроками літератури, – і, як правило, не одна. У мені травма живе під знаком Павла Тичини: його ім’я міцно викарбовано на дверях моєї гімназії, а ще міцніше – ручкою когось із попередніх поколінь у підручнику літератури за 11-й клас (поруч з усіма невибагливими римами до прізвища поета, які мій попередник придумав). Тичина у цьому просторі був усюди: його портрет – це перше, що учні бачили, заходячи до школи (перший поверх). Далі були музей Тичини (на другому поверсі), кімната імені Тичини (на третьому), «Тичинівські дні» і «тичинівські читання» кілька разів на рік (на всіх поверхах водночас). Довгий час ми були певні, що у шкільному дворі теж стоїть пам’ятник Тичині, але то неочікувано виявився Островський – і ми ніколи не раділи так щиро, як почувши правду, хоча й не знали, хто такий Островський і що він тут робить. У школі не можна було зняти пальто чи з’їсти пиріжок у їдальні, аби на тебе звідкись не дивився Тичина. Це був наш Орвелл, наш святий охоронець і водночас наглядач, наш особистий тип дементора – який вбирав у себе душі і думки від 5-го по 11 клас включно.
Майже в кожній українській школі був такий свій «тичина», на прикладі якого молоде покоління усвідомлювало, куди вимощено дорогу із хороших намірів. І обіцяло собі більше ніколи не брати до рук «цього жаху» й не перечитувати програмних творів із курсу літератури.
Це у нас «вічно живі» класики перетворилися на невмирущих зомбі, а що в інших?
У цьому огляді – про шість країн і шість різних шкільних програм із літератури.
У Франції літературу починають вивчати в середній школі, у віці 11-12 років паралельно із мовою. Шкільна програма на батьківщині Золя – це не жорсткий список творів, як в Україні, а рекомендації до вивчення, при цьому досить вільні. Впродовж року вчитель проходить із учнями 3-4 твори, до того ж вибір книжок майже до кінця школи залишається вибором вчителя в межах певної тематики. Щоправда, уникнути вивчення французької класики, зокрема «святої трійці», тобто Корнеля, Расіна, Мольєра, навряд чи вдасться. Чимало уваги у школі приділяють поетиці тексту: у списку рекомендованих до прочитання творів – не лише романи, а й супровідні критичні статті, окремі біографічні праці (до речі, Сен-Бева не помічено, мабуть, усі проти) й навіть ілюстрації. У молодших класах учням пропонують написати уривок тексту в стилі автора, а також охарактеризувати особливості його мови. У старших класах уроки присвячено «Літературі й графічній мові», «Літературі й критиці», а у фокусі – поетика твору, а не його ідейне наповнення. Часто урок будується навколо певної теми, як-от «Місто», «Опис себе», «Іронія в літературі», «Вільні звичаї» (у межах цієї теми вивчають, наприклад, «Небезпечні зв’язки» де Лакло і твори де Сада). Якщо в українській шкільній програмі більшу частину займає романтизм та реалізм, то французи схиблені на Просвітництві. Монтеск’є, Дідро, Вольтер, Руссо, хоч це й дивно, популярніші й більш цитовані за Стендаля і Флобера. В передостанньому і випускному класах є іспити з літератури: в передостанньому класі його складають усі, у випускному – лише ті, хто обрав гуманітарну спеціалізацію. Список творів до іспиту регламентований Міністерством освіти, але це єдина строга рекомендація з курсу літератури у французьких школах.
У Німеччині питання літературної програми вирішується не на рівні держави, а на рівні окремих федеральних земель, тож у Баварії та Баден-Вюртемберзі можуть читати різні твори. У молодшій школі літературу вивчають разом із мовою, до того ж програму побудовано не хронологічно, як в Україні, а від простого до складнішого, тож зазвичай починають зі «зрозумілих» сучасних творів, часто перекладних. Серед найпопулярніших – Астрід Ліндгрен, Жуль Верн, Джек Лондон, Ютта Ріхтер. У підручниках – лише коротка форма, тобто оповідання та вірші, однак їх наведено цілком, а не уривками. Учні проходять 3-4 романи на рік, і ці книжки централізовано закуповує весь клас, аби школярам не доводилося шукати їх по бібліотеках. У середній школі обов’язково вивчають твори двох стовпів німецької класики – Ґете і Шиллера, а також спадок Кафки, Гауптманна, Брехта, Лессінґа, Фонтане. Велику частину програми присвячено сучасним письменникам – Зюскінду, Кельманну, Шлінку, Ґрассу, проте вчитель може вирішувати, які саме твори клас читатиме. У старших класах німецькі школярі обов’язково вивчають особливості різних жанрів, і йдеться не лише про літературу, а й про журналістику. Звичні для нас шкільні твори німці починають писати аж у десятому класі, але йдеться не про аналіз цілого роману по пам’яті, а про інтерпретацію конкретного уривку, який заздалегідь роздають. До речі, про «списки книжок на літо» в Німеччині ніхто й не чув.
Класична література настільки закорінена в британське повсякдення, що шкільну програму годі було б уявити без Чосера, Теккерея чи сестер Бронте. На каналі ВВС показують усі можливі версії екранізацій британської класики – від класичних фільмів до версій із зомбі (куди там сценаріям до «Катерини» Шевченка!). Після роботи британці ходять у бари на кшталт «The Dickens Tavern», який заснували родичі письменника, а Shakespeare Day за розмахом святкувань перевершує обидва дні народження королеви. Закінчивши школу, британці продовжують ніжно любити своїх класиків, переглядати фільми за їхніми творами й активно купувати перевидання від «Penguin Books». Як британським вчителям вдається при такому засиллі «білих мертвих» у програмі не виховати в дітей відразу до літератури? Дуже просто: класику тут постійно оновлюють, літературу вивчають мультимедійно, і свіжі гучні книжки, як правило, потрапляють у програму. Твори зазвичай групують не хронологічно, а за тематикою або схожим поетичним принципом. Наприклад, окремо вивчають «поезію війни», окремо – «сердитих молодих людей», окремо – сучасні бестселери. У молодшій школі діти просто описують власні емоції від прочитаного, у середній вчаться інтерпретувати та аналізувати поетику твору. Документ, що регулює шкільну програму, називається «Національний навчальний план», його затверджує і коригує раз на кілька років уряд Англії. Конкретних вказівок там майже немає, а рекомендації виглядають так: «щонайменше одна п’єса Шекспіра, один роман XIX століття, виданий де завгодно, і один художній або драматичний твір, написаний після 1914 року на Британських островах». На іспит можна приносити книжки, про які пишеш, а темою шкільної курсової може стати, наприклад, «Поетика в Поттеріані».
У США, як і в багатьох європейських країнах, немає єдиної і непорушної шкільної програми з літератури. Школи формують програму самі, однак там завжди присутні такі класики, як Ґолдінґ, Марк Твен і Готорн. Рекомендований список книжок оприлюднюють щорічно 31-го серпня, там вказують щонайменше десятьох авторів, твори яких варто прочитати в певному віці. Цікаво, що американським учням взагалі не доводиться вчити вірші або прозові уривки напам’ять, тож фразу «my mistress’ eyes are nothing like the sun» вони навряд чи продовжать. У середній школі література є обов’язковим предметом, у старшій – уже вибірковим. Крім того, в багатьох школах є театральний гурток, де літературу не лише вивчають, а й втілюють на сцені. Шкільна програма у США більша за обсягом, наприклад, за німецьку і парадоксально поєднує гарольдблумівську британоцентричність із увагою до різних типів досвіду і культурного розмаїття, висвітленого у книжках таких авторів як Еліс Вокер і Тоні Моррісон.
Чехи вчаться у школі 13 років і наприкінці складають іспит maturita з чеської мови й літератури. Maturita має три частини, остання з яких – усний аналіз однієї книжки на вибір із двадцяти. Рекомендації щодо двадцяти обов’язкових програмних книжок суворіші, ніж у Британії, але ліберальніші за наші: учень має прочитати певну кількість творів кожного історичного періоду і щонайменше одну драму, один роман і одну поетичну збірку. Фокус чеської шкільної програми – не на авторові, а на текстах і їхній рецепції. Однак не все так ідеально, як може видатися: програму для кожного класу формує вчитель, спираючись на загальнодержавні рекомендації й рівень школи, тож учні права голосу не мають.
Головна особливість фінської шкільної програми – фокус на інтердисциплінарності та розмивання меж окремих предметів. Клас вивчає не різні теми на різних уроках, а окрему подію та її осмислення в літературі, історії й культурі. Наприклад, темою кількох місяців може бути «Перша світова війна» чи «Промислова революція ХІХ століття». Рік тому у Фінляндії розпочато радикальну освітню реформу, тож, якщо вірити обіцянкам, у 2020-му у фінській школі вже не буде гуманітарних предметів – лише теми для обговорення.
Шкільним вчителям літератури є чому повчитися в лікарів. Проста заповідь «Не нашкодь!» працює не лише в медицині, а й освіті. А для нас же нарешті настав час ховати своїх літературних мерців. Тож «Винесіть тіла!» як казав Фортінбрас.
