У епоху, коли технології, здається, перемогли, паперова книжка виглядає чимось анахронічним. Ну, або… предметом невмирущої класики. Чи не тому так багато людей продовжує мріяти про те, щоб стати авторами справжньої віддрукованої книжки, яка існує в кількості мінімально пристойного накладу, потрапляє на продаж у книгарні, отримує відгук, хай навіть і нищівний, від читачів та критиків?
Заняття літературою, так само, як музикою чи живописом, потребують спеціальної підготовки, ретельних регулярних вправ, хороших учителів. Крім того, це ще й щоденна робота над власним інтелектуальним розвитком, адже письмо багато в чому спирається на традицію. Особливо це стосується прози. Потрібно не лише писати й переписувати, вдосконалюючи техніку роботи із мовою та стилем, а й читати – визнані класичні твори, актуальні нові тексти, книжки, у яких йдеться про чужий досвід та історію творчих пошуків та дискусій.
Чільною в списку обов’язкового читання для кожного українського літератора-початківця має стати «Як писали класики» Ростислава Семківа. Лектор Могилянки та численних курсів для широкого загалу, серед яких просвітницькі пропозиції «Культурного проекту» та настанови з творчого письма від Центру літературної освіти, пропонує стислий виклад основних принципів роботи успішних класиків світової літератури. Агата Крісті, Рей Бредбері, Габріель Гарсія Маркем, Умберто Еко та інші герої цієї книжки стали багатими й знаменитими ще за життя. Їхні поради для молодих письменників Ростислав Семків доповнює власними висновками, які базуються на дослідженні життєвого шляху та творчості кожного із цих суперавторів.
Дещо схожими за структурою (і тут теж викладено творчі принципи та біографічні деталі!), але менш серйозними є «Хрестоматії доктора Падлючча» Михайла Бриниха. Ні, на підручник з creative writing вони не претендують. Настанова тут інша. Найіронічніший письменник укрсучліту вправно деконструює добре знайому нам класику світової та української літератури: від «Кайдашевої сім’ї» Нечуя до «Улісса» Джойса. Два томи «Шидеврів світової літератури», один – «Шидеври вкраїнської літератури», і, можливо, далі буде… Найперше, це наочний приклад того, що таке суржик в літературі. По-друге, у грайливій формі автор вкладає у пам’ять читачеві необхідні факти на рівні загальної ерудиції гуманітарія. По-третє, ви засвоїте базову термінологію – це згодиться для безпомильного розуміння претензій у відгуках на нішевих сайтах. А також отримаєте насолоду від читання чи принаймні побачите, що вважають вищим пілотажем фахові критики, ваші майбутні злі демони, чия мовчанка гірша за плювки.
Утім, крім забавок, існує чтиво серйозніше, але від того не менш легке. Наприклад, «Далекі і близькі» Володимира Єрмоленка – це збірка есеїв про видатних персоналій світової літератури та філософії. Ви полюбите їх так, як любить їх сам автор, дізнаєтеся про переконання, працю, боротьбу і біль Гофмана, Гарі, Зонтаг, Турньє… І може, цей ліризований переказ їхніх історій надихне вас на вибір власної ідеологічної платформи, формування системи естетичних чи й навіть морально-етичних принципів. Для сучасного прозаїка це вкрай важливо. Принаймні, одразу розберетеся, кого згадувати в інтерв’ю як духовних попередників, щоб підтвердити власний імідж інтелектуала або гедоніста. (Якщо сподобається, то продовжити самоосвіту можна з допомогою «Книги облич» Марека Бєньчика та «Війни смаків» Філіпа Солерса).
Окрім персонального канону класиків, треба звертатися до національної традиції красного письменства. Потрібно добре знати, хто раніше працював на цьому полі крові. Вас можуть порівняти із Коцюбинським чи Кобилянською, і це може бути навіть комплімент. Але підготовлений юний літератор знатиме, що писати так, як писали за сто років до тебе – сумнівне досягнення, і тут-таки поборе в собі вірус зоряної хвороби. У популярній формі сюжети з української літератури викладені, наприклад, у книжці професора Леоніда Ушкалова із відповідною назвою «Що таке українська література». Це 45 есеїв, раніше опублікованих на шпальтах газети «Україна молода». Автор, відповідно, шукає приводи для чергової колонки – це може бути Новий Рік, Різдво, ювілей Сковороди, а чи просто згадка про щось хороше, що колись траплялося. Втім, це лише нагода розпочати; кожна оповідь перетворюється на жонглювання фактами, вибудовування асоціативного ланцюжка епізодів української літератури й історії, з відсилками й до зарубіжної, пересипаних цитатами. Така непереобтяжена академічним стилем викладу насолода доводить: про традицію української культури говорити – не переговорити. Пам’ятаєш, молодий літераторе, як Ростислав Семків завершує свою ловами класика: «…думайте, читайте»? Ти тут не перший каменяр, і щоб не вигадувати велосипед, читати справді потрібно. І раз за разом треба ускладнювати це завдання, долаючи нові й нові рівні складності чужого синтаксису та ілюзій щодо (не)освіченості читача. Наступною може бути книжка Віри Агеєвої «Дороги і середохрестя», а ще трохи – і можна буде, озброївшись Гуглем, братися за есеїстику Оксани Забужко, складаючи у процесі научання нові й нові списки літератури.
Насамкінець варто наголосити, що, окрім ґрунтовного культурного бекграунду та знання про техніки письма й конструювання тексту, для молодого літератора вкрай важлива елементарна грамотність. Часи складні, на редакторів та коректорів краще не покладатися. А тут якраз вийшла книжка з кольоровими ілюстраціями, яку вже встигли назвати «новочасним Антоненком-Давидовичем». «100 уроків експрес-уроків української» Олександра Авраменка (так, того самого, з ранкового ефіру) допомагають засвоїти базові речі, які досі здавалися непридатними до запам’ятовування. Як правильно – «обирати» чи «вибирати», «Паска», «Пасха» чи «Великдень», «військовий» чи «воєнний» і так далі? Прочитаєте – будете знати. Авторський текст, незалежно від того, дебютний чи ні, має бути охайним.
Важлива річ: автора творить середовище. Приглядаючись до того, що пишуть такі ж амбітні молоді літератори та досвідчені письменники, треба випрацьовувати власний стиль. Спроби, які здаються вдалими, варто показувати тому, чия думка є авторитетною, і здебільшого дослухатися до порад, вони бувають корисними, навіть якщо радять творчі вправи припинити чи хоча б не публікувати. А коли вже матимеш першу власну книжку, молодий літераторе, то, витримавши усе про неї сказане, візьми її до рук і подумай, чи справді варто писати наступну. Щиросерда відповідь на це питання дуже важлива.
