Книги, оповиті сивою давниною, й одруження з граблями

Поділитися
Tweet on twitter
Ярослава Стріха. Фото з фб
Ярослава Стріха. Фото з фб

Минулі три тижні про прочитане звітувалися мої колеги за рубрикою. Я ж скористалася цим часом, щоб перейти від новинок до ненових текстів про події, оповиті сивою давниною.

Щоденники Євгена Чикаленка: «Щоденник (1919-1920)» (Темора, 2011) і «Щоденник (1921)» (Темпора, 2015), упорядник Інна Старовойтенко

Chykalenko_schoden_2_2Уже друге літо проводжу з Євгеном Чикаленком і безмежною любов’ю. Він, звісно, мертвий, але наші стосунки це лише покращує. Для тих, хто чомусь іще не любить Чикаленка, коротка довідка: Чикаленко (1861-1929) – український меценат, громадський діяч і видавець єдиної щоденної україномовної газети підросійської України. Його щоденники і листування – з розлогими коментарями й іменним покажчиком – чудово видала «Темпора»: це проект, за героїчністю майже співмірний із досягненнями їхнього героя.

В народі Чикаленко заочно відомий афоризмом про те, що «Любити Україну треба не до глибини душі, а до глибини кишені», бо героїчних мучеників в історії цієї літератури ніколи не бракувало, а от хороших бухгалтерів – катма. Ото й доводилося одному Чикаленкові працювати за всіх здоровим глуздом: розробляти видавничі проекти, вишукувати незаповнені ніші (від щоденних газет до фельєтонів), плекати й вирощувати авторів, які заповнили б ці ніші, а також створювати інформаційні приводи, які нагадували б загалові про українську справу. Скажімо, був у Чикаленка добрий друг, популярний професор, який не одного навернув на справу українофільства, але перестав викладати після інсульту. Чикаленко пише: «Я, дивлячись на нього, раз-у-раз жалкував, чому він не вмер тоді, коли заслаб, якщо йому вже судилося так заслабнути. Якби він помер тоді, як заслаб, то в той глухий безпросвітний час смерть його була б величезною демонстрацією, як похорон М.В. Лисенка в Києві». Себто, ви розумієте, його друг ще прожив кілька років, а Чикаленко весь цей час думав про згайновану можливість українофільської демонстрації на похороні – бо, врешті, друзів у нього було багато, а добрих приводів для вечірки завжди мало. Але любимо ми Чикаленка не лише за це.

Чикаленко мав великий хист до влучних формулювань: скажімо, в листуванні з Винниченком (який був остаточно пустився берегів здорового глузду), Чикаленкові потрібно було максимально швидко й ефективно пояснити, що для кількох другорядних письменників у редакції «Ради» гроші є, а от стільки, щоб задовольнити амбіції Винниченка – то й нема. «Наше господарство таке, що нам вигідніше тримати дві, три кози, аніж одну корову, бо содержування кіз далеко дешевше содержування корови», – врешті пояснює прагматичний Чикаленко (і якби не його хазяйновитість, історія української літератури виглядала б геть інакше).

Більшу концентрацію анекдотів на одиницю тексту видає у спогадах лише Гліб Лазаревський, але в того значно гірший характер, тож зловтішаючись разом із ним, ви почуватиметеся трошки морально скомпрометовано. А в Чикаленка – крім здатності змалювати характер своїх знайомих однією анекдоткою – була ще й засаднича симпатія до вразливих, примхливих, нестерпних, прегарних у своїх слабкостях людей. Ось, наприклад, якось потрібно було щось переказати Грушевському, який мав хист пересваритися з усіма. Все присутнє товариство відмовляється підходити до нього ближче, ніж на гарматний постріл, зголошується лише Чикаленко. До нього одразу підступає Леонтович: «Я дивуюсь, як у Вас єсть бажання бачитись з таким мерзавцем» Дозволю собі навести розлогу цитату з Чикаленка: «А коли я запротестував проти таких епітетів для особи Грушевського, кажучи, що не можна так лаяти людину за те тільки, що він інших переконань, як ми, то Леонтович, роздратовано, аж тремтячи і якось підскакуючи, вигукнув: “З якою охотою я б його по морді, по морді; всю бороду йому вискуб би…” На це я сміючись кажу, що Ви раз у раз позаочі отак хвалитесь, а як зустрінетесь, то розцілуєтесь, бо Ви відомий поцілуйко. “Нізащо!” – одповів Леонтович».

Але через кілька день він, зустрівшись з Грушевським, не рішився виявити йому свого обурення проти нього і розцілувався! А коли я завважив, що вийшло так, як я казав, то Леонтович одповів: «Але я так холодно його поцілував, що він вдруге не полізе цілуватися».

Переходимо до сумного: на жаль, у щоденниках 1919 року починається еміграційний період у Чикаленковому житті. Для тих, хто цікавиться Національно-визвольними змаганнями, Чикаленкові щоденники, напевно, цікавий матеріал, бо він ретельно документує всі чутки, надії і страхи того часу, від пересування лінії фронту до припущень, що більшовицька Росія ось-ось розвалиться, чи панічних сподівань, що Карпати віддадуть під сільськогосподарське управління англійцям. Натомість тим, хто – як ось я – читає Чикаленкові щоденники на правах «Даунтонського абатства» про українську видавничу справу, поживитися в цих двох томах (1919-1920 і 1921), власне, й нічим. Зникають колоритні особисті знайомі, відходять у минуле видавничі плани, пригоди лишаються передовсім епістолярні.

Крім того, не можу не згадати, що верстальниця дуже піклується про здоров’я залюблених в історію української літератури: Чикаленко цитує багато листів і статей, і всі ці вставки видано дрібненьким курсивом. Тож читачі зможуть перевірити, чи добре в них підібрані окуляри, і принагідно згадають, що саме час сходити до окуліста. Нічим, крім турботи про здоров’я читачів, я це рішення верстальниці пояснити не можу.

«“Історія України-Русі” у листуванні Миколи Аркаса з Василем Доманицьким (1906-1909)» (Темпора, 2009), упорядник Інна Старовойтенко

52c03a90fc75861510f59da9045fbad5

Прекрасні люди, що презентували світові темпорівське видання щоденників Чикаленка, нагадують: на одному Чикаленкові запаси тогочасних українських гобітів далеко не вичерпано. Ось, скажімо, Микола Аркас. Надворі щойно відпалав 1905 рік, читач знає спойлери й рахує, скільки там лишилося до, скажімо, 1917 року, тільки з листування Аркаса ви про це не дізнаєтеся: в гобітовій норі, як то водиться, тепло (нора, звісно, українська, тож за її стіною все одно наші ендемічні мерці гризуть кістки мерців, але менша з тим), і автор ніжно перебирає свої запаси оповідок – кривавих заграв, повстань і помст – ретельно вибирає, на якому папері їх краще видати, з якими ілюстрації. Микола Аркас написав першу популярну історію України, що її перший наклад у 5 тисяч примірників розійшовся за якісь 4 місяці (цифри фантастичні навіть для більшості сучасників, коли й система книгорозповсюдження досконаліша, й політичні обставини сприятливіші).

Жадан свого часу сміявся, що біографії українських письменників бувають цікавіші за їхні твори. Рецепція творів, варто додати, також, буває, перетворюється на окремий захопливий сюжет – що й демонструє, наприклад, це видання, де зібрано рецензії сучасників на Аркасову «Історію України-Руси». Завжди розчулює щемке впізнавання при погляді на історичні артефакти: вони такі ж, як ми. В початих ними дискусіях ми й досі радо беремо участь, доношуємо одяг з їхнього плеча, вдихаємо старе повітря в кімнаті, з якої вони вийшли.

Отже, тогочасні фахові історики (та й просто читачі з широкою гуманітарною освітою) знаходять, чим дорікнути Аркасові – від численних фактографічних неточностей до концептуальних проблем (скажімо, риторично запитує Грушевський – якого геть не тішила поява конкурента – чи варто писати про минувшину, зосереджуючись виключно на епізодах різанини, зображаючи Україну як країну «історичних безштаньків», не зображуючи, власне, політичного життя як такого?). Себто дискусії про те, як має виглядати популярна історія, сучасний читач впізнає, як рідні.

Автор зворушливо пояснює можливі хиби свого тексту, пропонуючи фактично готовий епіграф до доброї половини дисертацій із гуманітарних дисциплін: «Брак у Миколаїві можливості мати потрібні джерела, брак звички гаразд розбиратися у тих джерелах, брак часу й можливості, щоб поїхати куди шукати їх і наприкінці моя погана вдача, що завше стає міні на перешкоді у всяких справах, – це те, що ніяково якось почуваєш себе, прямо таки не можеш перемогти себе, щоб турбувати кого проханнями поради або помочи у власних справах».

Тим часом дискусії навколо «Історії» виходять на нову проблему: чи варто оцінювати українські твори за гамбурзьким рахунком? Чи доречна сувора критика твору, який, по-перше, постав на далеко не перенасиченому літературному ринку, а по-друге, свою функцію таки виконує – розчулює бодай частину читачів і помагає вибудовувати національну свідомість тих, хто доти, може, про це й не замислювався? Віктор Піснячевський не погоджується з надміру критичною настановою Грушевського: щоразу, коли він ходить в український театр, йому стає соромно «за український народ, що не міг витворити більш сейозних драматургів і кращого смаку в публіки», але від критики він утримується, бо «чи є в нас зараз щось краще, що могло б замінити розкритикований твір»? Грушевський відповідає: якщо українське громадянство «не вдоволяєть ся вже тільки тим, щоб лише протягнути якось своє етноґрафічне істнованнє, а ставить перед собою житя національного, з усею повнотою національної культури, – для нього не досить наівного ділєтантизму, а треба серіозної неустанної роботи». Наявність під боком благополучніших культур, із якими хоч-не-хоч доводиться конкурувати – привід не знижувати стандарти до національного продукту, а підвищувати.

Загалом, відмінність між потребами пересічного читача й фахової публіки, припустимість критики нашої літератури з усіма її історично зумовленими бідами, спроби популярної історії відійти від кривавої специфіки козакоцентричної візії, і т.д, і т.і.: дискусії такі впізнавані, що мимоволі закрадається думка – після всього, що ми робимо з цими граблями, ми як люди чесні зобов’язані з ними щонайменше одружитися.

«Zealot: The Life and Times of Jesus of Nazareth» by Reza Aslan (Random House, 2013)

17568801

«Zealot» – досконала ілюстрація до прислів’я «Не було б щастя, та нещастя помогло» і вичерпне свідчення засадничої ласкавості долі: ця науково-популярна книжка про історичного Ісуса так би собі й припадала пилом десь углибині книгарень, поруч із п’ятнадцятьма ідентичними книжками того самого жанру на ту саму тему, якби в автора не захотів узяти інтерв’ю одіозний канал «Fox News». У результаті постало, феєричне інтерв”ю, 10-хвилинна варіація на тему «- Чому мусульманин написав книжку про Ісуса? – Бо я досліджую історію релігії. – Та все ж, як мусульманин міг цим зацікавитися? – Я доктор релігієзнавста. – Але ж хіба мусульманин може?.. – Пані, я викладаю історію релігії, це моя робота». Авторова стоїчна здатність повторювати очевидне мимоволі викликає певну симпатію, і книжка злетіла до списків бестселерів.

Це не конче пішло їй на користь, адже одразу пролунали закиди: частина досліджень, на які покликається автор, застаріла; він не пропонує оригінальної інтерпретації; і т.д. Тож, аби уникнути плутанини, варто одразу зазначити, що це – не оригінальне дослідження, а заснована на загальновідомих фактах, але внутрішньо несуперечлива й дуже читабельна оповідка, суть якої зводиться до простого: кожній епосі – по своєму Ісусу. А що, як констатувала польська нобелівська лауреатка Віслава Шимборська, «епоха в нас політична» (тому «хочеш чи не хочеш, твої гени мають політичне минуле,  шкіра – політичний відтінок»), то й Ісус потрібен політичний.

Реза Аслан відштовхується від того, що про життя історичного Ісуса (якщо припустити, що він таки існував) знаний одним-один факт: спосіб його смерті. Що можна виснувати з самого факту розп’яття? Наприклад, те, що ця страта у тогочасному Римі була відведена виключно для тих, хто посмів повстати проти влади імперії. Автор стверджує, що якщо доповнити цей факт історичним контекстом (юдейські національно-визвольні рухи тієї доби), то цього більш ніж досить, аби відтворити «Ісуса до християнства: політично свідомого юдея-революціонера, який дві тисячі років тому блукав Галілеєю і заснував месіанський рух, що виступав за Царство Боже».

Потрібно брати до уваги, каже Реза Аслан, що Царство Боже перетворилося на трансцендетну категорію допіру пізніше. Натомість для більшості юдейських рухів спротиву (від Маккавеїв у 164 році до н.е. і аж до Шимона Бар-Кохби у 132-135 році н.е.) «царство Боже» мало цілком конкретний вимір: раз ця земля належить Богові, отже, вона не мусить належати нікому іншому, тобто окупанти мають вимітатися. На час історичного Ісуса царство Боже – це ще гасло не про духовний вимір, а про збройну боротьбу з імперією. Відповідно, й «Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста та й за Мною йде» (Мк. 8:34) закликає не до самозречення, а до повстання (пам’ятаємо, розп’яття – стандартне покарання саме за спротив імперії). Відповідно, й «Кесареві кесареве, а Богу Боже» – не пропозиція самоусунутися з політичного життя, а пропозиція окупантам забрати свої грошові одиниці й самим забратися з землі, яка належить не їм, а Богові (з подібними аргументами зелоти організовують Першу Іудейську війну).

Загалом, Реза Аслан пише цілком симпатичну оповідку на межі з політичним трилером. У кожному трилері потрібен негативний герой, є він і в «Zealot»: ідеться про апостола Павла. Назагал, після того, як Рим здобув перемогу у Першій Іудейській війні і зрівняв Єрусалим із землею, ранні християни резонно вирішують дистанціюватися від гасел, які нагадували про зелотів і націоналізм, а отже, про недавнє кровопролиття. Ідею святої землі починають інтерпретувати у трансцендентних термінах, а не політичних чи географічних. Цей важливий зсув (від спроб активно змінити фактуру суспільства до аполітичного духовного життя) цементує апостол Павло, наполягаючи, що будь-яка влада від Бога, а отже, порядному християнинові бунтувати не випадає. Реза Аслан стверджує, що саме Павло (який з Ісусом розминувся у часі) закріплює образ Ісуса як аполітичного проповідника, який не цікавився політичним лихоліттям навколо.