Це ніякі не рецензії, а фіксація випадковостей. Не знаю, як Ви, а я не вибираю книги для читання осмислено. Це завжди порив, бажання. Останнім часом я стримуюсь, але редакція просить ділитися враженнями від прочитаного. Тож перша порція не має жодної концепції, окрім тієї, що саме ці чотири книги я читав упродовж кількох останніх тижнів.
Перекладацький проект «Вавилонська бібліотека» продовжує створювати книги, які приємно взяти до рук і з превеликим задоволенням прочитати від першої до останньої сторінки. У класичному романі Джозефа Геллера «Пастка 22» більше чотирьохсот сторінок, тож проковтнути весь текст за вечір навряд чи вийде. Особисто я не раджу цього робити, а краще розтягнути задоволення від блискучого стилю і парадоксального гумору Геллера хоча б на тиждень. Навіть якщо ви вже маєте у своїй книгозбірні попереднє видання роману 1988 року, яке вийшло у «Дніпрі» під назвою «Пастка для дурнів», то наполегливо рекомендую придбати собі свіженький примірник. Причин для цього декілька: «Пастка 22» виринає у різноманітних авторитетних рейтингах у сотні найкращих романів всіх часів, антивоєнна тематика додає книзі актуальності, а блискучий переклад Олени Фешовець нарешті дає можливість українським читачам сповна насолодитися текстом, а не шпортатися в неоковирностях радянського видання.
«Пастка 22» заслуговує на увагу розумного читача ще завдяки конфлікту і фабулі, адже головний персонаж роману Йосаріан зовсім не герой, він волів би забратися з фронту якомога швидше, а від фактичного дезертирства його стримують дві обставини: географія (авіаційний полк базується на острові серед моря) і доведена до абсурду військова бюрократія, що майже не залишає шансів врятуватися. Драму людини, яка на війні втрачає природні права і стає гвинтиком вбивчої машини, Джозеф Геллер розповідає зі специфічним гумором, у якому вгадуються гашеківські нотки. Письменник зізнавався, що якраз «Пригоди бравого вояка Швейка» надихнули його писати роман про події Другої світової війни саме в сатиричному дусі. Щоправда, художня реальність у «Пастці 22», порівняно з походеньками Швейка, навіть на поверхневому рівні прочитання розважає мало , а більше лякає і змушує замислитись. Після «Бойні номер п’ять» Курта Воннегута роман Джозефа Геллера – це вже другий шедевр про велику війну з колекції «Вавилонської бібліотеки». І за задумом, і за виконанням – абсолютно точне влучання в ціль.
Міхаїл Зиґарь був кореспондентом газети «Коммерсантъ», пізніше працював головним редактором телеканалу «Дождь», а сьогодні… Не знаю, що він робить сьогодні, але нещодавно у російського журналіста вийшов magnum opus, що розповідає історію кардинального перетворення і самоізоляції російської владної верхівки. «Вся кремлевская рать» – це не перша спроба Зиґаря у журналістиці книжкового формату. У 2008 році він спільно із Валєрієм Панюшкіним написав книгу «Газпром: нова зброя Росії», яка вийшла, зокрема, і в українському перекладі Івана Андрусяка. Прикметно, що тоді видавництво «Факт» випустило на вітчизняний ринок виключно україномовний текст. Цього ж року харківське видавництво «Фоліо» видало для українців «Всю кремлевськую рать» лише у російськомовному варіанті. Невідомо, які саме причини спонукають «Фоліо» до подібних рішень, і чи щось, окрім квот, може змусити окремих видавців поводитися інакше. Але для противників авторського права є й добрі новини – оригінальну книгу Зиґаря вже давно можна вільно скачати з українських файлообмінників. Навіщо платити більше?
Окрім заявленої на обкладинці теми, книга затягує легким, близьким до розважального, стилем оповіді. Є й пізнавальний ефект: Міхаїл Зиґарь переконливо описує метаморфози, що відбувалися з Путіним і його оточенням, упродовж останніх 16 років. Хоча прискіпливий читач все ж може закинути авторові фіктивність багатьох епізодів і брак джерел інформації. Наприклад, розповідаючи про черговий напружений чи пікантний момент закулісся великої політики Зиґарь нерідко обмежується формулюванням: «переповідає хід думок президента один із його наближених». Доводиться вірити авторові на слово, але така вже специфіка жанру. Міхаїл Зиґарь не планував писати повноцінне журналістське розслідування, він розплутував складний клубок політичних ігор, суттєвими складовими яких завжди були чутки, плітки, інтриги та елемент випадковості. Усвідомлюючи особливості матеріалу, з яким випало працювати, автор не зловживає власними припущеннями, аналізом чи спробами створити альтернативні версії. Головною метою стає переконлива реконструкція подій, викриття мотивів поведінки Путіна і його найближчого кола, що кардинально змінили зовнішню політику Росії та призвели до військових конфліктів та міжнародної ізоляції. Природно, що події в Україні («газове» протистояння, дві революції, анексія Криму, війна) автор описує детально і надає їм першорядної важливості. Рекомендовано для широкого кола читачів.
«Років двадцять тому я був упевнений, що сам здатен керувати своїм життям. Тепер я намагаюся бодай втримувати ситуацію під контролем. Це якимось чином позначається на текстах. Менше ритмічних перемикань, менше ризикованих поєднань змістів. Чого більше? Бажання бути зрозумілим», – зізнається Віктор Неборак. Ця цитата – частина неопублікованого інтерв’ю, яке через роки Прокуратор включив до колекції текстів, укладених для зручності в алфавітному порядку під назвою «Лексикон А. Г.». А. Г. – це alter ego Неборака, повне ім’я цього персонажа Агасфер Гальба. Неборак вважає його маргіналом і трохи графоманом. Зрозуміло, що А. Г. може робити щось таке, чого Неборак собі не дозволяє чи донедавна не міг дозволити. Припускаю, що персонаж Агасфер Гальба виник у творчості Неборака як спогад про самого себе, як можливість альтернативної автобіографії. На обкладинці Неборакової книги він вперше виник дев’ять років тому. Видання «А. Г. та інші речі» – подібно до свіжого «Лексикону А. Г.» було компіляцією різножанрових коротких текстів.
«Неборак видає спогади» – ця думка не покидає мене, коли гортаю сторінки «Лексикону» і вже втретє перевиданого «Введення в Бу-Ба-Бу», хоча тексти у обох книгах за формальними ознаками не належать до жанру мемуарів. Однак зібрані докупи есеїстика, рецензії та інтерв’ю – все це залишає враження підбиття підсумків, а ще відчуття ностальгії і чарівного моменту, нині безповоротно втраченого. Адже після бурхливих 90-х в житті Віктора Володимировича Неборака розпочався період кабінетного затишшя – писання за столом про вічно живих класиків, а найбільше про Івана Яковича Франка. Франкіана від Неборака незабаром може матеріалізуватися в добрячу «цеглину» сторінок так на вісімсот. А поки що Віктор Неборак охоче розповідає про старі-добрі часи: «У мене було багато вільного часу, бо я не був обтяжений сімейними обов’язками. Я вів такий прибогемлений спосіб життя, вживав алкоголь у помірних, як мені здавалося, дозах, та вже відмовився від курива».
Про богемний період з життя йдеться і у «Введенні в Бу-Ба-Бу» – такій же книзі «спогадів», яка ще має уточнення до назви: «хронопис кінця тисячоліття». У «Введенні» ще живі Римарук, Покальчук, Перепадя, Могильний, ще молоді всі вісімдесятники і серед них сам Неборак. Тепер йому 55. Він знову вживає алкоголь у більш-менш помірних дозах і перестав відмовлятися від курива. Він міг би бути Томом Вейтсом, але натомість просто згадує: «Це був класний час. Тепер я нічого подібного не вичворив би».
Народився 1987 року в м. Кам’янець-Подільський. Аспірант кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського національного університету ім. Івана Франка.
