Раніше – у 90-х роках минулого сторіччя, на початку нинішнього тисячоліття, коли мова заходила про царину українського перекладу, пам’ятаю, відразу майже рефлекторно і безапеляційно заявлялося, що вишкіл української школи перекладу набагато кращий, аніж, скажімо, російського (ну так, ми й досі приречені всі наші здобутки і невдачі порівнювати з відповідниками у північно-східного сусіда), і я, як і багато хто, не особливо вникаючи у суть справи, так само в це вірив і жив собі із цією сліпою затишною вірою, аж доки сам почав працювати у видавничій галузі, і то саме у видавництві, яке спеціалізувалося переважно на виданні перекладної літератури. Якраз тоді у мене почали закрадатися перші підозри, що не так усе безхмарно у королівстві українського перекладу. Лише згодом я зрозумів, що вся компліментарність переважно стосувалася колишніх звершень, і регалії минулого приписувалися сучасності радше автоматично. Звичайно, і тоді ще реалізовувалися такі амбітні перекладацькі проекти, як, скажімо, видання всіх семи томів М. Пруста “У пошуках втраченого часу”, блискуче здійсненого покійним Анатолем Перепадею з 1997 по 2002 роки для видавництва “Юніверс”. Але все частіше подібні перекладацькі звершення – як у сенсі якості, так і масштабності завдання – виглядали радше як винятки на все рідше зрошуваній ниві вітчизняного перекладу.
Якщо ж говорити про сьогоднішній стан українського перекладу, то, як на мене, флер оптимізму значно потьмянів і вицвів: поки що на наших обріях, за поодинокими приємними винятками, майже не спостерігається перекладачів рівня Лукаша, Кочура, Паламарчука, Перепаді, Москаленка та Олекси Логвиненка. Але й навіть ті колишні легендарні мастодонти художнього перекладу, які ще залишаються з нами і продовжують активно працювати у цій галузі, на жаль, подекуди демонструють геть інший рівень перекладацької майстерності, аніж той, завдяки якому вони свого часу стали вважатися майстрами перекладацької справи. Почасти причиною цього є відсутність зараз потужної редакторської школи і поширена практика багатьох видавництв урізати, а то й нехтувати належною редакторською підготовкою перекладних текстів, коли текст у книжці виходить практично не редагований. А, як відомо, незалежно від того, наскільки вправний перекладач, без редагування не обійтися, оскільки це наріжний камінь будь-якого, навіть найдосконалішого на перший погляд тексту. Отож, за такої ситуації, позбавлені редакторських шат, тексти колишніх авторитетів перекладацького цеху постають такими собі “голими королями”, на які не тицяють пальцями лише з поваги до колишніх звершень цих самих перекладачів. До того ж, через тяжкий донедавна стан всієї вітчизняної книжкової галузі загалом, гроші, які більшість видавництв могли пропонувати за виконання перекладу, були геть невеликими як для такої складної, творчої та висококваліфікованої праці, як художній переклад. Тому складається враження, що в таких умовах багато перекладачів, не бажаючи змінювати напряму діяльності і водночас дратуючись через повсюдну практику низьких гонорарів, взяли за правило працювати рівно на стільки, скільки їм платили, – тобто задавати не дуже добрі за якістю переклади. Ще однією причиною такого перекладацького “підхалтурювання”, яка випливає вже із сьогоденних реалій, є певне пожвавлення українського книжкового ринку, яке ми зараз, на щастя, спостерігаємо, а отже, разом зі зростанням комерційної привабливості галузі з’являються і неодмінні “вроджені вади”, як то стислі терміни виконання замовленого перекладу, бажання якнайшвидше видати книжку-світовий бестселер, збільшення загальної кількості видаваних у видавництві книжок, а отже – зменшення уваги, яку потрібно приділяти кожній із них. Усе значно пришвидшується, робиться поспіхом, і тепер уже перекладачеві пропонуються більші гроші, але стисліші терміни виконання. Це врешті-решт призводить до того, що ми зараз можемо спостерігати: квапливе видання світових бестселерів з помилками навіть у назві на обкладинках, не кажучи вже про рівень того самого перекладу. І то ще добре (хоча, як не це подивитися), якщо переклад робиться із заявленої мови, а не, як це знову ж таки почало часто траплятися, – з російської. Звичайно, це є прямим наслідком зростання комерційної привабливості української книжкової галузі загалом, але, допоки читач голосуватиме гривнею за такий видавничий продукт, поти і буде змушений споживати неякісні переклади світової літератури.
На жаль, описані ситуації не є поодинокими і мають системний характер, що, своєю чергою, не може не позначатися на галузі української перекладної літератури, оскільки багато читачів, які, можливо, і хотіли б читати світову літературну класику та свіжі бестселери в українських перекладах, раз, вдруге обпікшись на таких халтурних виданнях, втретє зітнуть плечима і вирішать, що “українські переклади – це погано і неякісно”, та продовжать читати світову літературу у російських перекладах. Такий стан справ знову ж таки безпосередньо впливає і на ситуацію з українською літературою, для розвитку і гармонійного існування якої просто необхідний хоча б базисний пласт адекватно перекладеної світової літератури, бо звідки тоді взятися тому “великому українському романові”, про який вже не говорив тільки лінивий, якщо наші майбутні і сучасні письменники змушені знайомитися зі світовими зразками цих самих “великих романів” у російських перекладах? Вони тоді і творитимуть у кращому разі “великий російський роман”.
Якщо ж говорити про загальні відмінності так званих “української” і “російської” перекладацьких шкіл, які обидві широко представлені на нашому книжковому ринку, то тут передовсім впадають в око різні підходи до роботи із текстом першоджерела. Російська школа перекладу (а підозрюю, що вагомим фактором тут ще є й редакторська школа) дуже часто допускає “вільне поводження” із перекладним текстом, коли, скажімо, Лавкрафт у російському перекладі набуває виразних рис умовного А. Чехова чи А. Толстого, – тут уже залежить, хто з російських класиків ближчий душі перекладача/редактора. Тобто російські перекладачі і редактори не бачать нічого кримінального у перетворенні принаймні стилістики базового тексту на певні зразки їхньої власної літератури. За таких вольностей, звичайно ж, втрачаються оригінальне звучання автора, а його стиль набуває аж занадто локального забарвлення.
Що ж то “української школи”, то тут ми спостерігаємо ситуацію геть протилежну, що також, на жаль, не є добре. Прочитавши чимало перекладних книжок і досвіду роботи над багатьма перекладами, я часто зіштовхуюся з намаганням майже буквально передати українською оригінальний текст, коли перекладу зазнають самі лише слова, а не вся мовна структура загалом. При цьому жертвують не лише структурою речення, яка залишається незмінною, а отже, геть непритаманною українській мові, а й взагалі – будь-якими традиціями самого українського мовлення. Іноді доходить до комічного: не міняється навіть порядок слів у реченні, а лексеми слів чи фраз перекладаються за першим значенням, коли контекст вимагає третього чи навіть четвертого розряду значень. Такий підхід виправдовують бажанням зберегти оригінальний стиль автора, але ж це очевидно, що певний всесвітньо відомий і визнаний літературний класик аж ніяк не міг писати, скажімо, покручем неіснуючої англійської, яка структурно базується на французькій.
Тобто, узагальнюючи сказане, росіяни традиційно занадто вільно поводяться з текстом оригіналу, а у нас надмірно буквалістський підхід. Отож, на мою думку, найкращого результату можна буде досягнути, коли перекладач, а після нього і редактор зуміють втриматися десь посередині, на вузькій стежці між цими двома протилежними і однаково хибними крайнощами художнього інтерпретування.
Якщо ж говорити про нашу видавничу діяльність, то головною місією для себе ми насамперед вважаємо поступове заповнення вітчизняних культурних лакун якісними українськими перекладами творів таких письменників, як, наприклад, Джойс, Орвелл, Селін, Лавкрафт, Сартр, Вальзер, Рансмайр, Фолкнер, Брох, Рушді та багатьох і багатьох інших так само важливих світових літературних, культурних та наукових постатей. Тобто тут ідеться про той наріжний базис світової культури і літератури, за відсутності якого у нашій власній культурі нам у майбутньому буде надзвичайно важко вписати національну культуру і літературу у контекст світової, – а це, сподіваюся, рано чи пізно таки має статися.
Насправді, ця нива ще й досі є практично неораною, і у всіх українських видавців, які спеціалізуються на цьому напрямі, роботи – непочатий край. Отже, і книжки до видання ми обираємо за принципом значущості у світовій літературно-культурній ієрархії, і відповідно – необхідності для вітчизняного культурного базису мати українські переклади цих творів, ну і, звичайно ж, бажано, щоб письменник та його твори були цікаві тобі особисто – тоді у процесі роботи над книжкою виникає певна гармонія, що, врешті-решт, позначається на якості видання, від чого виграють всі учасники цього по-своєму цікавого і захопливого дійства – і видавці, і перекладачі, і читачі, і вітчизняна книжкова та культурна сфери загалом.
Читайте також:
Анетта Антоненко: “Видавати тільки вартісну перекладну літературу”
Улюблений сайт літературної критики
