Андрій Любка (народився 1987 року) – поет, прозаїк, перекладач, колумніст. Закінчив українську філологію Ужгородського національного університету. Автор трьох збірок віршів, альбому аудіопоезії, твори перекладені кількома європейськими мовами. Учасник багатьох українських і міжнародних культурних заходів. Третину інформації про автора на вікіпедії займає перелік фестивалів, у яких він брав участь, премій, стипендій, резиденцій і кураторських програм. У лютому 2012 року читачі порталу Мукачево.net під час відкритого голосування обрали Андрія Любку «Найзавиднішим женихом Закарпаття».
У кулуарах побутують легенди про те, що Андрій Любка є позашлюбним сином Юрія Андруховича (кажуть навіть, культивовані самим Любкою); також подейкують, що секс-символом сучукрліту Любку вважають не лише на Закарпатті; його зовнішність порівнюють із зовнішністю Бреда Піта, а численні читачки нібито не так читачки, як фанатки його чоловічої харизми… Але ж ми поважні люди й не будемо повторювати цих нісенітниць!
Поза сумнівом, імідж найпривабливішого та найсексапільнішого молодого поета України Андрієві Любці створили збірки віршів, опубліковані в 2007 й 2008 роках. Їх ліричний герой – юний привабливий дон жуан, сексуально стурбований, але такий зворушливий навіть у своїй епатажності; не надто старанний студент, не надто вірний коханець, не надто хороший хлопчик… Кайф, відвертість, еротичні сцени – слід зізнатися, такий формат удавався Любці найкраще.
Подібної стилістики лишається багато й у збірці малої прози «Кілер» 2012 року, однак тут уже подекуди спливає на поверхню не мила самоіронія, а спроба покпити над соціальними проблемами, а також дійти повчальних висновків. Із часом останні тенденції відчутно загострилися, тож торішня прозова збірка «Спати з жінками» розчаровувала вже з моменту усвідомлення, що, попри провокативну назву, «сексу не буде», адже представлені в збірці твори – не худліт, а есеї, авторські колонки, у яких автор намагався висловити свою позицію зокрема й щодо актуальних суспільно-політичних питань.
Не будемо міркувати тут, наскільки в принципі має сенс видавати на папері оприлюднені в мережі колонки, блоги, інтерв’ю, котрі дуже швидко втрачають свою злободенність. Вірю, що серед фанатів Андрія Любки знайшлося багато людей, які з задоволенням придбали книжку, де він розповідає про свої подорожі, захоплення риболовлею чи перспективи української євроінтеграції. Водночас, розвиненою письменницькою інтуїцією автор відчув, що читач продовжує очікувати від нього чергової ліричної історії, та з притаманною всім поганим золотим хлопчикам кокетерією вирішив піти іншим шляхом: «Всі чекали від мене роману. Мала бути така, як завжди, така мі-мі-мі-шна проза. А я взяв і написав кримінальний детектив – зробив роман, можна сказати, на зло своїм читачам», – жартує Любка.
Звісно, це прекрасно, коли молодий поет упевнений, що може запросто «взяти й написати» кримінальний детектив, однак, хоч це й прикро, «Карбід» Андрія Любки має стільки ж спільного з цим жанром, як «Астра» Олександра Михеда з психологічним трилером. У цій коротенькій невибагливій фантазії немає інтриги ані карколомного розслідування таємного злочину (ми відразу знаємо, хто його скоює), а кілька гумористичних історій про контрабандистів, не пов’язані з основною сюжетною лінією, не тягнуть навіть на анекдоти за пивом, не те що на детектив. По суті, «Карбід» – це одна з багатьох посередніх спроб в алегоричній формі показати загнивання суспільної вертикалі в Україні, черговий приклад недо-реалізму й потуг на іронію та сатиру. Однак певну значущість для історії сучасної української літератури текст найзавиднішого жениха Закарпаття все-таки має: він поповнює нішу творів оригінального жанру, який я би означила як «фекально анальна проза». За кількістю описів актів дефекації та випускання газів «Карбід» упевнено наближається до рекорду, установленого свого часу опусами незабутніх сестер Черніньких.
Очевидно, саме змалювання цих фізіологічних явищ видається Андрієві Любці синонімом визначення «гостро-сатиричний» – саме таким він замислював свій роман, нав’язуючи інтертекстуальні паралелі з «Енеїдою» Котляревського, а ще – із «Кандідом» Вольтера, на що натякає вже співзвучність назв («кандід-карбід» за аналогією до «ботінок-полуботінок»).
Власне, Карбід – це Михайло Олексійович Чвак, головний персонаж роману, учитель історії з вигаданого міста Ведмедів на Закарпатті, «вібратору духу», який отримав своє прізвисько від учнів за те, що в нього «відбувається занадто активний газообмін, настільки активний, що часто-густо навіть виходить поза межі тіла, і тоді у всього класу забиває памороки від задухи. А запах схожий на карбід кальцію». Сам же Михайло Олексійович воліє називати себе Тисом на честь річки Тиси, як колись імператор Тиберій назвав себе на честь річки Тибру, за що дружина Марічка називає його «Хуйисом» і «Тисерієм», висміюючи за життєву непристосованість і сексуальну неспроможність.
Окрім того, Карбід майже завжди п’яний; автор любовно змальовує, як він пердить і сере, ходить немитий, із мокрими і слизькими вусами; їздить на велосипеді, прищіпнувши холощі прищепками; у брудних черевиках, оббризканий жіночими парфумами й у чорному капелюсі. Він нестерпно пафосний і висловлюється приблизно в такий спосіб: «Я просто хочу зробити добру справу для нашого краю, для України. Допомогти людям. Я свій інтерес ставлю нижче за суспільний, державний. Мою роботу оцінять тільки наступні покоління» тощо.
«Я увесь час, пишучи роман, перечитував “Енеїду” для того, щоб набратися оцього мовного шарму від Котляревського. Мені хотілося, щоб Карбід “був парубок моторний”. І якоюсь мірою, мені здається, що це вдалося – спільними зусиллями з редактором», – чомусь вважає Андрій Любка, хоча особисто я моторного парубка уявляла зовсім інакше, не кажучи вже про мовний шарм.
Саме після того, як головний персонаж п’яним звалився у відкритий каналізаційний люк «і з головою скупався в гівні, помиях та інших відходах», йому спала на думку геніальна ідея: викопати тунель із Ведмедіва до Євросоюзу, бо за це стояв Майдан, і якщо злочинна влада досі не зробила кроків у цьому напрямку, то хто ж, як не прості патріоти, мають здійснити таку високу місію!
Якщо коротко, у романі великий іроніст Андрій Любка в міру свого розуміння гумору стібеться над представниками національно-патріотичних сил та їхнім баченням ідеї євроінтеграції, і відчуває, що йому за це можуть вломити. «Я написав роман, який узагалі може дехто назвати антиукраїнським. Тому що єдиний його патріотичний персонаж – лузер. У нього нічого не виходить. Він погано пахне. Його всі використовують. І він узагалі виглядає такою карикатурою», – розважає автор. І я цілком погоджуюся, що дехто справді міг би ̶в̶л̶о̶м̶и̶т̶и̶ ̶А̶н̶д̶р̶і̶є̶в̶і̶ ̶Л̶ю̶б̶ц̶і̶ назвати роман Андрія Любки антиукраїнським, якби, звісно, не був так заклопотаний боротьбою з професором Грабовичем, який назвав Тараса Шевченка гомосексуалістом…
Чого гріха таїти, я й сама маю багато зауважень щодо представників правого крила вітчизняного політикума, особливо на регіональному рівні (а Любка позиціонує свого персонажа саме як такого: «Тис був членом усіх патріотичних організацій, що діяли в місті: Всеукраїнського товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка “Просвіта”, партії “Народний Рух” (і потайки ще й іншої патріотичної партії – “Української республіканської парті “Собор””), “Пласту”, спілки Греко-католицької молоді ім. Ромжі, він навіть записався в Союз українок (але членські внески туди не сплачував)») і завжди рада потролити кулон тризуб, однак у більшості випадків мені не здається, що ці персонажі зворушливі, милі чи героїчні, тоді як Любка намагається нас переконати саме в цьому, адже «Карбід в якомусь сенсі – це Дон Кіхот, який вирушає на боротьбу із певним світопорядком. І байдуже – зазнає він поразки чи виграє. Сама ідея того, що він так шляхетно і без оглядки рушає – це донкіхотство».
За великим рахунком, «увірвавшись» у нібито філософську та соціальну прозу, автор намагається здійснити неможливе: помістивши гіпертрофовано реалістичного персонажа у вигаданий художній світ, проілюструвати його образом суспільні недоліки і водночас викликати до нього співчуття. Я про те, що дуже важко поєднати в одному персонажі «парубка моторного» та лицаря печального образу, особливо якщо він брудний, смердючий і вгашений імпотент, який закликає любити Україну.
Деяким авторам відгуків, як і самому Любці, здається, що образові Тиса в романі протиставлено образи справжніх мерзотників і негідників, які дбають лише про власне збагачення шляхом контрабанди через тунель, що маскується під так званий «фонтан єдності». Персонажі-контрабандисти, мер Ведмедіва, «Дохторка», котра торгує людськими органами, використовують наївного Карбіда, а далі хочуть його знищити, однак відмінності в їхньому характеротворенні немає жодної. Усі вони бухають, випорожнюються й матюкаються, як і головний персонаж, тож чому Тис, який «роздивився навкруги, зазирнув в унітаз, де побачив величезну купу, яка буває лише з бодуна, підтерся рукою, витер її об стіну» («коричнева смуга на стіні видалася йому схожою на слід комети – й розчулила старого») має бути мені симпатичнішим за мера Золтана Бартока, котрий зробив свої перші кроки в бізнесі, крадучи в убиральні на базарі туалетний папір і продаючи його потім тим, хто перебуває в кабінці на фінальній стадії процесу? Тільки тому, що виголошує пафосну промову про світле майбутнє України і Європи?..
Одне слово, можна цілком погодитись із Тетяною Калитенко, коли вона визначає «Карбід» як «посібник із дутого донкіхотства». У цій же рецензії авторка слушно зазначає, що більшість персонажів «вводяться до фабули, аби лише вона не просідала», указує на їхню карикатурність і пласку патетику головного персонажа. Щоправда, як поважна людина, Тетяна Калитенко завершує рецензію поміркованим висновком: «Не можна сказати, що “Карбід” – погана книга. Але й не можна ствердити протилежного. Так само й не можна говорити про сатиричність твору, хоча автор на неї, очевидно, сподівався».
Тут нам доведеться відволіктися від власне літературознавства й побіжно заглянути в жіночу душу, оскільки, хоч це й парадоксально, є люди, котрі бачать у романі все, на що сподівався автор, і ці люди, як ви здогадуєтеся, – жінки! Ось авторка читацької рецензії на конкурсі ВВС підносить «Карбід» як «сучасний епос Закарпаття – мікс вигадок і реальності, сплетіння літературної української мови з локальною говіркою й ненав’язливою лайкою» – можливо, ідеться про цей діалог:
«– То, кажете, хочете подарувати фонтан? …А хуя ведмежого ви посмоктати не хочете?! – рявкнув Барток.
– Ні, – після короткої паузи щиро відповів Ичі.
– Ти за всіх не розписуйся! – гримнув на нього Геній Карпат».
Ось пізодичний фрагмент про такого собі Святослава Конара, який розмістив у газеті «Молодь Закарпаття» вірш, присвячений поганій учительці, і зашифрував у перших літерах рядків вираз «тупа пізда». «Друга година ночі. Я сміюся так, що котяться сльози. Намагаюся пригадати, коли я ще так “ридала” над книжкою. Хіба що, як читала “Швейка”. Та й то не так, щоб живіт болів», – звіряється член журі Книги року ВВС Марта Шокало.
Чесно кажучи, я не знаю, чим пояснити такий ефект, як не тим, що Андрій Любка – красивий… Незбагненна жіноча логіка розриває всі шаблони рецепції літературного твору, згідно з якими читач ідентифікує себе з персонажем або персонажа з автором. Я не наважуюся припустити, що шановні читачки були би не проти опинитися на місці дружини нашого духмяного й полум’яного героя Тиса, зате якийсь час переживала, аби романтичний золотий ореол самого Андрія Любки не потьмянів від фекалій і міазмів його роману внаслідок перенесення рис персонажа на автора. Аж ні, усе добре, жінкам подобається, жінки сміються, а отже, книжки Любки завжди будуть продаватися…
Міазми міазмами, а завершити хотілося б Вольтером, бо ж і правда – якщо людям подобаються наївні алегорії чи сортирний гумор, мають бути й автори, які їм це дають. Захоплює інше: абсолютна «булькабельність» авторської позиції, коли Андрій Любка переконує нас, ніби його роман насправді містить незглибимі прірви думки та поживу для розуму. «Я стилізував “Карбід”, таке собі дослідження контрабанди і опис абсурду нашого часу, під авантюрний роман 18 століття. Моє завдання було заховати ці паралелі для Васі вантажника – лишити йому лише те, що на поверхні, кримінальний детектив», – повчально править автор кращої книги Закарпаття 2015 (до речі, я би на місці закарпатців теж вломила за таку репрезентацію образу земляка). Водночас, романом може зацікавитися не тільки Вася! «Мені, наприклад, коли я читаю книжку, хочеться відчитувати якісь ключі, коди, – ділиться досвідом Любка. – І от уже досвідчений читач, який читав Рабле, Сервантеса, Вольтера, Котляревського бодай би, – він уже отримує насолоду від того, як цей текст існує у гармонії з іншими текстами, і від того, яке місце він займає у літературі». Скажу чесно: я не можу уявити собі людини, яка читала Рабле, Сервантеса й Вольтера, і при цьому безплатно читатиме «Карбід», отримуючи від цього задоволення (але закладатися не буду, раптом така людина – жінка!). Певні сумніви щодо цього насправді має й Андрій Любка, оскільки мало людей, звісно, дотягнуть до високого інтелектуального рівня його творів: «…Невідомо, чи це буде під силу навіть і обтяженому літературними знаннями читачу – скільки вже там поціновувачів того Вольтера».
Як бачимо, потяг до зверхньої повчальності та пози ментора у випадку автора виразно прогресують. Звісно, я не заспокоюватиму Андрія Любку і не переконуватиму в тому, що, піднатужившись і обклавшись філософськими словниками, більшість читачів усе-таки здолають його текст і відчитають нехитру мораль. Питання в тому, для чого їм це робити, якщо, звісно, вони не хочуть самостійно переконатися, що під привабливою оболонкою золотого хлопчика приховуються чималі поклади зовсім іншої субстанції, амбіцій і претензій. Що ж до мене, то навіть не знаю, чи зможу я тепер читати вже анонсовану наступну «мімімішну» прозу просвітителя Любки, не відчуваючи стійкого амбре, подарованого «Карбідом»…
Тетяна Трофименко
Кандидатка філологічних наук, заступниця директора Харківського літературного музею з наукової роботи. Коло наукових зацікавлень – давня українська література, 1920-ті роки та сучасна українська література. Авторка рецензій та книжкових оглядів
