Україністика як дисидентство

14 грудня 2015 року члени Спілки Письменників написали Відкритий лист голові та членам Шевченківського комітету щодо «деструктивних антиукраїнських, колоніальних ідей» Григорія (Джорджа) Ґрабовича. На їхнє спільне переконання, дослідник Гарварду не заслуговує на Шевченківську премію за його Шевченківські студії, тому що він інтерпретує не так і не те. Серед інших причин також вказана нелюбов Ґрабовича до пострадянських інституцій накшталт НАНУ: «Що має спільного із свідомістю українського інтелігента чи інтелектуала ця дивна, демонстрована в численних виявах зневага до української літератури (аж до вимоги скасувати її викладання) або його відкрита нетолерантність, голобельна упередженість до української гуманітаристики, передусім академічної філології».  Варто визнати, що Ґрабович справді нетолератний до стану української науки, і намагається донести до якогомога більшого кола людей, що вітхий 97-річний Борис Патон на посаді Президента НАНУ – це просто прикриття для того, аби інституцію з його смертю прикрити, а її землі роздерибанити.

Попри те, такі земні, точніше, земельні питання обходять тих, у кого є шанси скористатися. Гуманітарії, натомість, більше реагуюють на те, що Шевченко, мовляв, гомосексуаліст-антидержавник, як це спілчани зауважили в листі. А хай би так? Фройд казав, що латентні фантазії є у всіх, у Шевченка вони були більш виразними. Гоголь ніколи не одружувався, наприклад, і в борделі не ходив… А хай би ні? Що поганого в тому, аби бути гомосексуалістом і антидержавником? Роль дослідника – ставити запитання, а не давати відповіді. Цей конфлікт виявляє різницю між гуманітарними студіями в Америці та Україні, і на них варто зважати. Можна було б посміятися з цієї абсурдної ситуації, але краще на неї відреагувати один раз і надовго.

1. Український гуманітарій живе з політики. Американський – із провокацій
Ґрабович неуникно подумав би про те, про що українському письменнику думати заборонено. Літературознавство в США багато в чому покладається на теоретиків підозри (Маркса, Ніцше, Фройда). Це «методи», а не доктрини. Звісно, американці намагалися й намагаються розвивати своє національне літературознавство, зокрема відоме як Йельська школа 30-х і 50-х:  серед відомих, Уільям Вімсетт і Пітер Брукс. Стенлі Фіш, який доводив, що інтерпретація невичерпна, і Ґарольд Блум, який уклав каталог літератури з центром світу у Британії 16 століття. Це і є досягнення американської гуманітаристики останнього століття.

Зрештою, радянське літературознавство мало відрізнялося від цього буржуазного підходу. Ті самі принципи: в усьому має бути користь, автор – від народу й для народу. І, звісно, не автору вирішувати, що діячі від культури в нього прочитали. Попри схожий старт, американська гуманітаристика 60-х стала інтернаціональною. Її почали розвивати люди, які приїхали робити кар’єру. Їх не на зарплату посадили читати методичку. Вони вимушені постійно розважати народ, який і оплачує їхнє шоу. Деррида, який провів десятки років у США, сходив із розуму від такого підходу, але багатьох спонукає працювати активніше. Варто зауважити, що курси, окрім декількох базових, є вибірковими. Нудний професор – це порожні класи, тобто це професор без роботи.

Не дивно, в такому разі, що Ґрабович «неординарний» і провокативний, як його звинувачують спілчани. Це якість його роботи. Якість їхньої роботи, натомість, у ритуалах літературного характеру. Шевченко не поет і художник, він символ нації, тобто символ символу, абстракція другого рівня. Шевченко вже не відповідає за себе, він і є Україна. У результаті жорстких ідеологічних втручань, то з боку комуністів, то з боку націоналістів (часом ті самі люди, але в різний проміжок історичного часу), навіть найчитанішого автора ніхто насправді не читає. Діти в школах, студенти на парах, дисиденти й політики повторюють слова Шевченка, як мантри державотворення. Кому література, власне, після цього цікава?

2. Держава – це не тільки «необхідне зло», а й цивілізаційний здобуток. Життя поза державою неможливе
Безперечно, найчутливіший момент для спілчан – це бажання Грабовича показати Шевченка як анархіста, людину поза державою. Комуністом був, думають спілчани, націоналістом є, а тепер анархіст? Не бути цьому, кажуть Юрій Мушкетик із Валерієм Шевчуком. Попри те, що вони та десяток інших бачать поета як націєтворця, Шевченко належить своєму часу, а його інтепретації – це завжди питання перспективи. Письменник – це територія, на якій пишуть потрібні смисли. Так в Америці, так і в Україні.

Інша річ, як сприймають нові погляди. Українські спілчани, як і українські гуманітарії, оточили свою територію кулеметами. «Правда» перевіряється не релевантністю серед інших «правд», а силою. У поета не було часу на картини ню, девіантну поведінку та політичну непевність. Він від народження готував традиціоналістську революцію. У погляді спілчан на Шевченка, людина – це нація, нація – це держава. Особисте підпорядковується державному.

Утім, не варто виправдовувати професора Ґрабовича повністю. Він справді критикував донцовщину, яку спілчани в цьому листі не тільки прийняли a priori як єдиноправильну, але й виклали свій лист на сторінці Інституту Донцова: «А що має спільного із елементарними принципами наукової етики і високими стандартами західної науки доносописання чи систематичне поливання брудом, що його практикує Г.Грабович із однодумцями стосовно тих академічних колег-науковців, які в межах наукової полеміки дотримуються іншої, відмінної від гарвардського дослідника, націєцентричної позиції».

Тобто перед нами зіткнення спілчан з інакодумством, яке відразу має політичний вимір. На американських гуманітарних факультетах, щойно вони глобалізувалися, ліві ідеї зайняли панівну позицію. Вони вчать, що немає нічого «природного» в расі, ґендері, національності. Культура, як і поезія, як і заповіт Партії чи Донцова, це лише фантазії окремих людей, на які реагують такі самі люди зі своєю головою. Життя без пророка, без руки держави, без лінії партії (ах!), але з високою інтелектуальною конкуренцією, яку радянські гуманітарії та письменники переживали інакше. «Стук-стук», аби успіху не наврочили колеги.

Таким чином, спілчани, як люди на зарплаті держави, вельми непогано виконують свою роботу. Вони забальзамували сторінки «Коліївщини», додали трошки націєтворення й заховали в архівах непристойні малюнки Шевченка. Для того, аби він завжди був у шапці з вусами, слабкий і старий, але переконаний українець. Не важливо, що у рваній сорочці, та борець глибоко в серці. Вір, патріоте, і твої нащадки втілять помріяне. А поки ж помолимося на батька Тараса. Це так зручно дивитися в книжку й бачити себе, як у дзеркалі. Усе, у що віриш – правда. Усе, чого боїшся – не справдиться. Куди там Ґрабовичу з його провокаціями! Плекання агресивного інфантилізму через промивання мізків – ось рецепт успіху від спілчан.

І хіба це тільки їхній метод?..