У 30-х роках ХХ столітті класична історія померла. Ле Гофф, Бродель і Лабрусс завиграшки довели, що опис життя однієї сім’ї для розуміння епохи може бути важливішим за детальний аналіз матримоніальних перепитій у біографії яких-небудь середньоєвропейських монархів. Раптом «Монтайю, окситанське село» Еммануеля Ладюрі стало цікавішим за 10 томів будь-якої «Історії Франції у 10 томах». Цей перехід зрозуміти нескладно: на зміну глобальним наративам із їх непохопністю й авторитетом, що невідворотно тисне на читача, постала історія «для всіх», історія «з людським обличчям».
Схожу ситуацію маємо в літературі: у минуле безповоротно відійшли роздуми про сенс буття під дубом й описи шахтарських повстань у Франції. Замість «життя сім’ї на тлі епохи» маємо «епоху крізь призму існування однієї сім’ї» – і хоча і перше, і друге звучить як кліше, нині ми нарешті маємо змогу поглянути на історичну сцену зсередини, з позиції суфлера, а не безмовного глядача. При цьому хронологія і географія важливі лише тією мірою, якою вони впливають на конкретних людей за певних обставин. Часто такі книжки близькі до мемуарів, memory studies, текстів-розслідувань. Це і Фоєр зі своїм «Все ясно», і «Мрець у бункері» Поллака, і навіть Забужчин «Музей покинутих секретів». У певний момент знову (оклигав літпроцес нарешті після Фройдових зауважень, що «всі письменники великою мірою хворі») стало «не соромно» писати книжки-терапії, книжки-сповіді, книжки, які лікують. Навіть більше: стало «не соромно» писати не лише про героїчну боротьбу предків, а й про складний вибір, неуникні помилки і темний бік сили (don’t underestimate it!). Щоправда, у нас, описуючи родинні історії, поки віддають перевагу поступу, спротиву і героїзму або стражданням і плачам, тому більшість романів нагадують за тоном «Думу про Самійла Кішку» в прозі. Старі патерни працюють, та й звичний пафос збережено. Тим часом у Європі «родинні розвідки» дедалі популярніші.
При цьому запит на родинні історії з боку українського читача, безумовно, існує. Презентація «Мабуть Естер» Каті Петровської на Форумі видавців у Львові зібрала майже стільки слухачів, скільки зустріч із Паоло Коельо. Текст Петровської – це не (с)тільки твір-терапія, скільки спроба зруйнувати кордони, принаймні на папері. Авторка змішує – імена, країни, мови, епохи – не лише заради віднайдення власної сталої ідентичності, а для того, аби показати, що насправді сама ідентичність – феномен плинний, мобільний, синкретичний. Адже всі кордони – умовні, коли йдеться про спільну пам’ять і сім’ю, розкидану по світу. Можна довго сперечатися, чи все вдалося Петровській стилістично, проте сама поява перекладу такої книжки в українському літературному просторі – хороший поштовх для наших письменників писати про минуле у модусі не Історії, а «історійок» (як називає свій твір сама Петровська).
Інший показовий приклад – «Піщана гора» польської письменниці Йоанни Батор. Батор у Європі знають насамперед як авторку роману «Темно, майже ніч», що приніс їй літературну Nike (2013), проте сама письменниця в інтерв’ю відзначала, що її «Piaskowa Gоra» більш варта престижної польської нагороди. Роман про існування поруч трьох поколінь жінок критики трохи претензійно називають «полілогом потоків свідомості». На жаль, часто, коли письменник вдається до потоку свідомості, це виходить досить одноманітно: і співробітник пошти, і професор в університеті мислитимуть подібно і в одній тональності. Проте Батор вдається не лише говорити від імені різних людей з різним рівнем культури й освіти, а й зберегти при цьому сюжетну стрункість оповіді. І хоча у романі йдеться про Польщу, зокрема, Вроцлав і Валбжих, де народилася сама Батор, у фокусі – досвід спільного радянського минулого і спроби віднайти себе у нетривкому світі. Маркери такого минулого часто не болісно-трагічні, а смішні, адже сміх – це ще один спосіб примирення з історією. Чого вартий лише епізод, коли головна героїня починає мріяти про жорстокого, але пристрасного Леонсіо – одного з персонажів телесеріалу «Рабиня Ізаура» – а потім збирається на зустріч із Луселією Сантуш, акторкою, яка зіграла саму Ізауру. У душному, брудному потязі їдуть сотні жінок, які намагаються виглядати як Ізаури, але виходить не особливо переконливо. Крім того, «Піщана гора» заповнює велику літературну лакуну – осмислення досвіду внутрішньої міграції, про яку мало говорять і яка така актуальна для нас нині. Батор пише про регіон, позбавлений історії, про територію, де поруч існують різні мови і різна локальна культура, утворюючи польський Вавилон. Така «нічия земля» завжди потребує текстів, які, якщо не відтворять, то бодай створять genius loci. Цим романи Батор нагадують твори іншої лауреатки Nike, польської письменниці Ольги Токарчук: обидві авторки виплітають міфологію конкретного регіону, легітимізуючи право цього простору на існування.
Говорячи про родинні історії, годі оминути «Відвагу та страх» Олі Гнатюк. І не лише тому, що цьогоріч книжка отримала гран-прі Форуму видавців, а й тому, що це, напевне, найкращий твір-родинна історія останнього року. Авторка описує Львів часів Другої світової війни, коли там мешкала її бабуся Євфросинія Левковська: поруч із відомими особистостями (як-от математиком Стефаном Банахом, письменником Бой-Желенським, лікарем Францішеком Ґроером) постають стосунки Левковської з художницею Ярославою Музикою. Як і Катя Петровська, Гнатюк пише не про «український», «єврейський» чи «польський» простір, а про міську інтелігенцію як окреме синкретичне явище.
Жанна Слоньовська, ще одна українсько-польська авторка (а Польща саме переживає «бум» родинних історій), також привезла свій новий твір на цьогорічний Форум видавців. Роман «Дім з вітражем» про чотири покоління жінок, які кохають і протестують у Львові, мав стати «віртуальною подорожжю містом». Твір цікавий не стільки описом історичних подій (антикомуністичний рух у Львові наприкінці 80-тих років ХХ століття, пізніші протести, Майдан) чи образами головних героїнь, скільки зашифрованою географією, яку цікаво відгадувати. Як і французький філософ Мішель де Серто, що писав про важливість «погляду на місто зсередини», Слоньовська любить Львів «ногами». Вона відчитує урбаністичні локуси, складає з них мозаїку, нашаровуючи Львів минулих часів на місто сучасне. Крім того, «Дім з вітражем» реалізує досить важливу просвітницьку місію: якщо в Україні імена В’ячеслава Чорновола і Соломії Крушельницької відомі переважній більшості, у Польщі про них чули одиниці.
Вибивається з цієї множини «добрих родинних оповідей» «Цісар Америки» Мартіна Поллака. Якщо і для Петровської, і для Слоньовської, і для Батор важать пошук і відтворення історії роду, Мартін Поллак, позашлюбний син штурмбаннфюрера СС Герхарда Баста, за влучним спостереженням Адама Міхника, «зводить з минулим рахунки». Після автобіографічного роману про батька «Мрець у бункері» (2004) Поллак звертається у «Цісарі Америки» до тем ностальгії і ресентименту. Для українського читача цей роман – можливість побачити нашу «святая святих», Галичину, без звичних позитивно-захоплених конотацій. Бідність, соціальний занепад, біженці, кримінал – і жодних зовнішніх винуватців, «воріженьків», наявністю яких можна було б виправдати катастрофічну ситуацію. Поллак однаково суворий у своїх судженнях – і до батька-фашиста, і до сільських парубків у старих галицьких чоботях низької якості. Проте крізь цю суворість раз по раз прозирає співчуття і навіть розуміння.
Цікавим прикладом альтернативної родинної історії може бути твір Гюго Клауса. Фламандський письменник у поки не виданому українською мовою автобіографічному романі «Смуток Бельгії» описує життя родини Луї Сейнаве на тлі поступового зародження прогітлерівського руху у Фландрії. Клаус не боїться звертатися до дражливої теми: як націоналізм і боротьба за право на самовизначення можуть парадоксально переплітатися із бажанням мати над собою твердого непоступливого і навіть жорстокого керівника. На думку спадає «Банальність зла» Ханни Арендт, де філософ зазначала: фашисти – це не далекі незрозумілі чудовиська, а прості люди, чиїсь батьки і діти, які одного дня поставили особисті мотиви вище за універсальний гуманізм.
Родинні розвідки нині «у топі». За ними знімають касове кіно, їх перекладають і, що не менш важливо, купують. Однак зараз на один український роман у жанрі родинної історії маємо три європейських (що характерно, два з них будуть польськими і про Україну). Проте книжковий ринок – це, насамперед, ринок, тож попит неодмінно стимулюватиме пропозицію. Крім того, виписування травм, повернення втраченого досвіду цілих поколінь, відтворення мікроісторій – це те, за що можна отримати і Нобелівку, і нагороду Бахман, і навіть Шевченківську премію. До речі, нобелівський комітет цього року змінив секретаря. Тепер «безсмертних» очолює Сара Даніус, а вона не тільки літературознавець, а й історик. Ще й на Прусті спеціалізується.
