Поки ще можна

Щось дуже важливе є в періодах, які вкрай умовно можна назвати «перехідними». Саме такий етап нині мимоволі констатують критики, то бідкаючись на відсутність яскравих дебютів, то лаючи книги сучасних «майже класиків», то констатуючи зростання кількості перекладних видань замість нових книг вітчизняних авторів. Очікування чогось якісно іншого, аніж було в сучліті досі, буквально донедавна, просто висить у повітрі над кожним столиком із кавою причетних до літературного процесу, над залом із публічною дискусією й над компом критика, який щойно дочитав книгу й береться про неї писати. З кожним днем навіть кут зору на літературу по трішки змінюється: читач мудрішає після публічних лекцій про Рея Бредбері чи Майка Йогансена, відслідковує не тільки Нобелівських лауреатів, а й тих, хто здобуває Ангелуса чи Ніке. І це очікування прекрасне й обнадійливе: і щодо якісного зростання читача, і щодо сучасної потреби озирнутися в минуле й віднайти геніїв у 1920-30 рр. – великий інтерес до цього періоду нині не викликає жодних сумнівів.

Проте таким чарівливим станам притаманна й певна короткозорість. Скажімо, ширяючи над обширами найкращих зразків зарубіжної літератури, або пірнаючи в глибини років, свого часу не поцінованих, чи перебуваючи в тривожному очікуванні нового в рідному сучліті, легко не помітити геніальності поруч. Визнаної, але призабутої в щоденному поспіху.

Є поети «київської школи»: Михайло Григорів, Василь Голобородько, Микола Воробйов. Ви бачили їх нові збірки останнім часом? А збірки вибраного? Думаєте, вони нині нічого не пишуть? Книгу «Скринька з прикрасами» Микола Воробйов минулоріч видав власним коштом накладом у 500 примірників. Зі зрозумілих причин ви не знайдете її в книгарнях. Через десятки роки вона буде бібліографічною рідкістю. Може, ми просто любимо раритети?

Або ж рухаємося за течією, в якій, як і має бути, завжди більше галасу, аніж чогось справді вартісного. Може, наші погляди так сильно спрямовані вперед, що будь-що інше поруч просто не помічається?  

Днями «ЛітАкцент» записав на відео вірші Миколи Воробйова. Багато віршів. Більше, ніж начитав будь-хто з молодших поетів. Пан Микола читав, прокашлювався й читав далі. І, перепрошуючи, казав, що, мовляв, іще трішки – й буде досить. А ми з оператором сиділи, затамувавши подих.

Вірші ті – з найновіших – про глибоку тугу й іще глибшу самотність. «Мені ніхто не телефонує. Тільки іноді, щоб повідомити про смерть когось із давніх друзів» – одна з фраз із розмови за кавою опісля. «Люблю дощ – тоді здається, що ти не сам» – у відповідь на моє бурчання щодо кепської погоди. А між тим – і жарти, й бідкання, що він займає наш час (займає наш час!), і коментарі щодо вічних проблем буття.  І багато іншого.

Проте іронія долі в тім, що самотність пана Миколи – минуща. Як і минуща злиденність нашої культури, позбавлена його віршів тут-і-зараз. Віршів, що лежать у шухлядах або припадають пилом на букіністичних розкладках в попередніх збірках. І з цим іще можна щось зробити. Поки що можна.  Поки ще можна.