Війна, правда, вигадка й реалізм

Свою тугу за реалізмом я неодноразово озвучувала, і слід сказати, що до останнього часу справа лишалася без змін: сучасна українська проза та реальне життя продовжували існувати в різних площинах. Навіть ті автори, чиї тексти позірно претендували на соціальну значущість чи показ «життєвої правди», повсякчас зверталися до міфологізму, містики чи фантастики, або навпаки – стьобу, іронії та натуралістичного блазнювання, або – до того й іншого водночас. Аби лише нічим не нагадувати Панаса Мирного й Олеся Гончара.

Немає лиха без добра: нині можемо впевнено констатувати заповнення багатьох ніш жанрової літератури (історичні, або ретро-, іронічні, фентезійні романи, антиутопії, технотрилери, детективи, мелодрами – хоча їхні автори зазвичай і не хочуть визнавати своєї причетності до цього «низького» жанру – тощо). Не було би щастя, то нещастя допомогло: потрібні були настільки сильні удари по масовій свідомості українців, як Революція гідності та війна з Росією, аби частина наших письменників зрештою почала показувати «життя у формах самого життя». Майже, бо процес цей, як можна судити за окремими текстами, дається майстрам красного слова нелегко – надто звичною вже стала попередня художня практика: вигадуй, що спаде на думку, критики спишуть на постмодернізм.

Звісно, одним із можливих наслідків повернення до естетики реалізму є оте саме «занудство», котрого так бояться адепти «химерності» сучукрліту. Крім того, в творах, присвячених Майдану й АТО, градус емоційності за замовчуванням є високим, а загроза надмірного пафосу дуже передбачувана. Уникнути цих двох небезпек одночасно вдається не завжди. Скажімо, Андрій Кокотюха в романі «Вогняна зима», як і у своїх історичних творах, стриманий настільки, що його виклад нагадує стиль шкільного підручника. Автор додає до оповіді лише дещицю художності та живого чуття, тож ті частини роману про Майдан, які не стосуються безпосередньо життя персонажів, геть не проймають і не збуджують емоцій. Суха констатація перебігу подій зими 2013–2014-го пожвавлюється, коли автор робить спробу показати «іншу правду» голосом тітушки, беркутівця та тітки з ЖЕКу. І це теж ніби аргумент «за» таку стильову манеру – мовляв, зображені всі сторони конфлікту, письменник не нав’язує своєї думки, читач може робити власні висновки. Однак цей прийом стає настільки самоочевидним уже з перших сторінок, що монологи антагоністичних персонажів теж не викликають сильних емоцій. Від початку зрозуміло, що тітушка Сірий лізтиме на Майдан – і його не поб’ють, а відпустять благородні повстанці, після чого він зненавидить їх іще більше; що в родині Дорошів мати-ватниця ніколи не зміниться, а батько, колишній військовий, зрештою почне підтримувати Аллу; що беркутівця тільки могила виправить; що Алла лишить свій магазин і зустріне на Майдані хорошого хлопця… Утім, взаємини з хорошим хлопцем зображені дуже побіжно, бо ж усім відомо: друге, після «Уліса» Джойса, що ненавидить письменник Андрій Кокотюха, – це любовні лінії сюжету та сексуальні сцени.

З іншого боку, чого хотіти від суворого просвітителя Кокотюхи, якщо навіть текст, котрий за жанром мав би бути згустком емоцій, лишає стримане враження – ідеться про роман Галини Вдовиченко «Маріупольський процес», історію кохання дівчини з села між Донецьком та Маріуполем та полоненого львів’янина-«укра». Невибагливий сюжет, правильні ідеологічні акценти: Оля, її сусіди та родичі зображені Галиною Вдовиченко як продукт совка, що в екстремальних умовах втрачає базові загальнолюдські цінності, перебуваючи під впливом антиукраїнської пропаганди. Як і її оточення, дівчина вірить в історії з новин про те, що мирних жителів обстрілює українська армія, і щиро дивується, для чого ці фашисти з’явилися на її землю. Життя дає Олі змогу запитати про це безпосередньо у представника хунти – полоненого українського солдата, Романа, котрого брат-ополченець віддає «в рабство» дівчині допомагати по господарству. Центральне місце в романі займають – ні, не описи любовних сцен, а діалоги, у яких персонажі шукають спільне та пізнають відмінне (діалектизми, звичаї і традиції), намагаючись переконати одне одного в своїй правоті, хоча зрештою сходяться в тому, що обоє вони таки українці і хочуть жити на своїй землі. Фінал роману Галини Вдовиченко – відкритий, але наразі оптимістичний: Роман утікає з полону, Оля їде до майбутньої свекрухи у Львів, відкриваючи для себе зовсім інший, ясна річ, досконалий, український світ. Подив, захват, ридання дівчини від віршів Жадана, вагітність (не від Жадана), повернення Романа на фронт – усе ніби так, як і має бути в мелодрамі, однак дуже стриманій мелодрамі, ідеальному читанні для порєдних львівських пань.

Зовсім інше враження справить на вас новий роман Євгена Положія, написаний на межі з документалістикою та розрахований на заґартовану психіку. Поза сумнівом, «Іловайськ» – найкраща на сьогодні книжка письменника, у якому навіть складно впізнати автора історій у стилі «гигиги» про Юрія Юрійовича, улюбленця жінок, чи то депресивно-апокаліптичних оповідок із «Риб’ячих дітей» – попереднього прозового твору, який найкраще можна схарактеризувати крилатою фразою «как страшно жить». Здається, звернувшись до трагічних подій Іловайська, художньо опрацьовуючи реальні історії їх учасників, автор спрямував у конструктивне річище власну революційну соціальну активність, яку досі мусив реалізовувати через макабрично-метафоричні зображення прогнилої суспільної вертикалі, – і завдяки цьому уник неправдоподібності образів і сюжетів. У «Іловайську», як і в інших творах про війну, що триває на Сході України, відбувається спроба творення образу нового героя. Власне, таким новітнім героєм є кожен український військовий, який проходить нелюдські випробування – і фізичні, й моральні. Держава й можновладці навряд чи допомагають йому в цьому, тож головний меседж, який артикулює Положій та інші українські автори «майданівської» і воєнної прози: сподівайся тільки на себе, крім тебе, ніхто не захистить Україну від московської навали. Гасло, яке чітко апелює до національної пам’яті, хоч би якою захаращеною вона була.

Каюся, кілька років тому я сама протестувала проти надмірної ідеологізації сучукрліту, мови ненависті та розпалювання ворожнечі. Нині визначення «кацапидло», за яке ми так завзято критикували Василя Шкляра з його «Чорним вороном», видається зменшено пестливим і недостатньо емфатичним, аби висловити ставлення до «північного сусіда». Тому, як на мене, дещо дивним є успіх «Аеропорту» російського журналіста Сергія Лойка, – книжки, яку сам автор відразу скромно назвав «головною книгою про війну», що її тут зображено «в цілому» як антигуманне явище, не як російську інтервенцію, а як «спільне горе двох народів». Звісно, на успіх роману спрацювала особиста участь Лойка у військових діях (хоч би й протягом чотирьох днів), те ж таки звернення до реального матеріалу, присутність прототипів героїв «Аеропорту» на презентаціях, а ще (тепер уже точно не уникну звинувачень у сексуальній стурбованості) – любовний конфлікт, який автоматично робить текст ближчим читачеві, переводить його до розряду масової літератури. Якщо «Іловайськ» Положія є свого роду прозовим аналогом «Віршів із війни» Бориса Гуменюка, текстом, що містить тяжкі й часто незручні формулювання, то в «Аеропорті» сильніший мелодраматичний компонент (принаймні, колізію «кохання й війна» тут розкрито з більшим жаром, аніж у «Маріупольському процесі»).

Мужні кіборги, нещасна мати російського солдата, досвідчений і сміливий головний персонаж, дещо сумнівний в етичному плані любовний чотирикутник (але тим більш реалістичний, «так воно все в житті й буває»…), гарячий секс, печальний фінал… Інша річ, що українському читачеві, можливо, хотілося б, аби головна героїня кохала не пристаркуватого репортера-росіянина з Америки, який має хвору на рак дружину, а свого нареченого, молодого учасника Майдану, українського вояка, але – автор так бачить, і не забуваймо про загальнолюдські цінності! Не буду занадто дріб’язковою, згадуючи тут іще окремі пасажі про сало й горілку, які подибуємо у Лойка, але якщо вже говорити про значущість ідеологічної роботи в умовах війни, то для позитивного впливу на масову свідомість першочерговим видається аж ніяк не піар «головної книги про війну», а поширення й екранізація принципово інших творів – скажімо, таких, як кіноповість «Укри» Богдана Жолдака.

Це текст про українців, які воюють і перемагають, і хоча боротьба триває, заявлений уже в анотації вітальний оптимізм «Енеїди» Котляревського проймає всі новели, з яких складається твір. Із суто християнським веселим смиренням, яке перетворило свого часу хрест – знаряддя ганьби – на знак перемоги над смертю, узявши собі за самоназву зневажливу назву «укри», персонажі Жолдака виявляють і суто людську поблажливість (скажімо, коли наші військові кладуть місцевому діду пічку, аби той міг перезимувати, і завершують справу навіть після того, як змушені були «покласти» наведених дідом сепарів), і неуникну в умовах війни жорстокість (так незручно вийшло, коли, намагаючись знешкодити сепарську дівчину-шпигунку, укрівський солдат зламує їй шию). Безперечно, ці та низка інших сюжетів із «Укрів» можуть шокувати прибічників ідеї мирного діалогу, думки, що на Донбасі й Луганщині мешкають «такі самі люди», з якими «нам іще жити в одній країні»; передчуваю також певне зніяковіння окремої групи читачів, які будуть невдоволені надміром фізіологічних подробиць, таких несумісних із героїзацією наших воїнів…

Як запобіжне таким реакціям я рекомендую роман «2014» письменника Владислава Івченка, котрий ішов до великого реалістичного епосу не менш тернистим шляхом, ніж Євген Положій, але майже впорався з цим завданням, створивши масштабну хронологію, яка стартує від подій Майдану. Автор дуже переконливо змальовує різноманітні типи сучасного українського суспільства, аж під час читання хочеться іноді закричати «стули пельку!» котромусь із ватних співгромадян чи там «псевдо»-Історику – адепту «руского міра». Монологи й діалоги персонажів по обидві лінії фронту подаються з реалістичною прямолінійністю, хоча дещо втрачають вірогідність у перекладі українською мовою. Так само унікально відвертим є автор і в зображенні інших сторін життя: його персонажі часто й зі смаком справляють фізіологічні потреби, вони закохуються і займаються сексом (вибач, Андрію Кокотюхо…) і вони не є однозначно позитивними чи негативними. Івченко чесно говорить, що не всі йдуть на фронт із патріотичних міркувань – дехто ховається від братків чи від податкової, а хтось – хоче забути дружину-зрадницю; не всі виявляють подиву гідний героїзм – більшість боїться, власне кажучи, до всирачки… Як і інші автори воєнної прози, письменник не оминає дражливих чи травматичних тем, хоча загалом і тяжіє до геппі-енду: коли волонтерка потрапляє в полон до сепарів, її ґвалтують; але не вбивають – рятує життя дівчині колишній коханець її подруги по Майдану, який був беркутівцем, а став ополченцем.

Драматизм у «2014», як і в «Украх», згладжується типово українською іронією, виправданою навіть суто психологічно. У цьому романі Івченко не нагромаджує безцільно сумнівний гумор та фантастичні вигадки, як у пригодах «кращого сищика імперії» Івана Карповича Підіпригори чи «альтернативній історії» «Химер Дикого поля», але намагається крізь сміх передати абсурдність реального буття, тому всі колізії роману в цілому є вірогідними, тобто гідними віри. За одним печальним винятком, що неабияк зіпсував мені враження від твору, і цей виняток – бронебійний палець одного з персонажів, Бухгалтера, який отримав надзвичайні здібності після того… як його викрали інопланетяни. Інопланетяни, Карл! Цим пальцем персонаж підбиває сепарські танки, і спасибі, що не наздоганяє ворогів на драконі…

Одне слово, інерція багато важить. Але оk: я прощаю Владиславу Івченку цей палець, а Богдану Жолдаку те, що в «Украх» хлопчик збиває вертоліт із рогатки. Адже все одно повернення реалізму є безсумнівним! Що й казати, коли навіть метр і гранд низового гумору, містики й містифікацій Юрій Винничук у новому романі «Аптекар» уникає звичних для нього бурлеску й буфонади (і це негайно засмутило його фанатів), створюючи цілком вірогідну оповідку на тлі історичних декорацій Львова XVII ст.: про кохання ката до відьми, а відьми до… перевдягненої дівчини, а дівчини до аптекаря, так воно все в житті й буває… Жодних бородатих анекдотів, лише старовинні рецепти на кшталт «узяти двох новонароджених щенят, порізати їх на частини, вкласти до поливаного горщика разом із фунтом живих хробаків» і таке інше; ну, ще судноплавна річка Полтва і чорт, який розмірковує про феміністок, – теж цілком стерпно. До речі, війна опосередковано присутня й у романі Винничука – і як основа трактату Юрія Немирича про способи перемоги над московитами, і як підсвідоме передчуття Руїни, що настане після Хмельниччини.

Я не можу сказати, наскільки вкоріняться в нашій прозі ці тенденції нео-неореалізму, чи поширяться далі в маси (принаймні, гарний початок цьому покладено – навіть із невеликого переліку оглянутих тут романів зрозуміло, що серед них є твори на смак якнайрізноманітнішого читача: для тих, хто любить пафос, і тих, хто його не терпить; цінує документальний фактаж, любовні історії, національне просвітництво чи солонувату правду мать), але сама їхня присутність, на моє глибоке переконання, є позитивною, оскільки засвідчує рух до жанрово-стильової повноти сучасної української літератури.

Не можу відповісти й на питання, яке останнім часом поступається в популярності хіба проблемі Жадана й Нобелівської премії: «Коли з’являться українські Ремарки та Хемінгуеї?» Можливо, вони вже є, тільки пишуть під прізвищами Івченко й Положій, а можливо, ще воюють на передовій, віддаючись справі, яка зараз є більш важливою, власне, для самої перспективи подальшого розвитку української літератури. Усе це покаже час, слідкуємо далі за процесом.