Не думаю. Хоча й однозначної відповіді теж не маю. Зате маю нав’язливу підозру, що без мовного критерію нам не обійтися. Не кажу, що він єдиний, але й ніяк не можу визнати його другорядним. І, до речі, людям, яким у цьому місці спадають на думку порівняння з США, Швейцарією, Ірландією чи Латинською Америкою, ліпше далі не читати. Бо з людьми, які не бачать, чим наша мовна – і літературна – ситуація відрізняється від американської, швейцарської, ірландської чи бразильської з аргентинською, мені в принципі нема про що говорити.
Як і з людьми, які запитують: «А навіщо взагалі ділити письменників? Адже їхньою творчістю мають право насолоджуватися читачі в усьому світі» і те де, і те пе. Еге ж, читачі мають право. Натомість літературознавці, подібно до решти науковців, мають обов’язок – перш ніж братися за об’єкт свого дослідження, чітко і вмотивовано визначити його межі. Інакше це буде не наукове дослідження, а типова соцмереживна маячня на тему «Коло мого читання». І ще раз до речі: найпаскуднішою рисою «русского міра», яка псує життя і йому самому, і всім довкола, є його – цього «міра» – нездатність чи небажання окреслити власні кордони і припинити спроби «об’ять нєоб’ятноє». Власне в цьому й полягає головна різниця: де століттями плекалося усвідомлене поняття межі, там виріс сад європейської культури; а де ні – там дотепер переважно дике поле, «чєбрєци да ковилі».
Продовження – тут.
Улюблений сайт літературної критики
