У далекому, повоєнному Парижі Сімона де Бовуар взялась писати книжку про жінку, ні, не так – про Жінку з великої букви. Їй вдалося збурити суспільство незгірш атомної бомби: «Другу стать» ритуально спалювали, на неї плювали і вишукували по всіх усюдах, щоб привселюдно подерти на шматки або ж, навпаки, таємно прочитати під ковдрою, поділитись крамольною книжкою з подругами і виписувати цитати у рожевий дівчачий щоденник. Сімона кокетує, починаючи свою культову книгу фразою: «Я довго вагалась, перш ніж написати книжку про жінку». Думаю, доречніше було б сказати – зважувала усі «за» та «проти», щоб, бува, не написати чергову безглузду інструкцію, як бути/стати/відшукати/пробудити в собі справжню жінку.
Либонь, такі – вже геть не кокетливі сумніви – напосідали чи не усіх, хто пише про «жіноче питання»: як не заблукати у славнозвісних трьох К і не зліпити неоковирний, сльозливо-романтичний чи геть войовничо-феміністичний конструкт жіночости? Як з’ясувати, що таке жінка, як її виписати, щоб не втратити ту загадкову субстанцію, таємничу категорію іншого? Моделей – безліч. Хтось безкінечно теоретизує і безсоромно доїть тему тілесного, вивалюючи на стіл всі бебехи анатомічних подробиць пологів, кривавих виділень та раннього старіння шкіри, хтось же ліпить безтілесну істоту, яка п’є каву з свіжо меленим кардамоном, пише дисертацію на тему третьої хвилі фемінізму і не знає, де в квартирі газовий лічильник. Все це жінка – жінка-абсолют, жінка-абстракція, жінка-конструкт, зібраний з набору «юна феміністка» або зліплений з уламків постпатріархальних уявлень про жіночість, а, як ми знаємо, це не найкращий матеріал для найдивовижнішої зі всіх іпостасей – жінки живої.
Ось у Людмили Таран жінки живі – вони їздять на побачення з улюбленим містом, потім зненацька зриваються з насидженого місця і усамітнюються для медитативного самозаглиблення, вони люблять непристойно молодших за себе, по-смішному старших або не люблять нікого, просто колекціонуючи найкращі зразки «чоловічої породи», вони мріють про розгнуздану оргію з найкращим другом, але натомість готують йому виварку голубців, вони хочуть бути схожими на вічно молодих телеведучих, але старіють якось непомітно і занадто швидко! Її книжка так і називається – «Прозорі жінки». Дуже влучно, як на мене, якщо не вдаватись у надмірні пошуки таємних смислів і не шукати коду присутності-відсутності жінки на полотнищах історії. Прозорі – не невидимі; прозорі, бо крізь них бачих себе, бачих тих інших, які нічим не відрізняються від тебе самої. Прозорі – не безтілесні; прозорі, бо нагі в своїй сором’язливій відвертості. Наголошу, що нагота – умиротворена та спокійна – не має нічого спільного із зніяковілою оголеністю, крикливим виставлянням напоказ сокровенного.
«Прозорим жінкам» можна було б закинути надмірну стриманість – нема в цих текстах епатажу, навмисного і добре продуманного ефекту «кувалди», що змушує читатча нервово сіпатись і вкриватись холодним потом: ні тобі соковитих еротичних сцен, ні дзвінкого надриву, що межує із божевіллям, нема тут і улюбленого, – улюбленого, бо безвідмовного – прийому абсолютизації тілесного досвіду. Для Людмили Таран жінка – це не лише тіло, що безкінечно прислухається до своїх процесів, «акумулює та ганяє поколу рідини», як писала Г. Сіксу, живе своїми циклами, замкнене у тій своїй циклічності.
У «Прозорих жінках» оголюються інакше – мало-помалу вилущуються з чорного тіла, в якому хиріли століттями, і привчаються до чуттєвих насолод. В новелі «Французька кухня» героїня мліє не так від гастрономічних розкошей, – хоча і від них теж, бо не куштувала в житті нічого, крім коньяка, та й то паленого, – як від чоловічої уваги, від заборонених доторків, від крадькома перехоплених поглядів. Зіна, змалечку привчена до строгої економії, якщо не сказати злиднів, не може пробачити собі хвилинної слабкості, плаче від жалю до себе і своєї вимушеної аскези. Плаче, бо за хвилинну розкіш доводиться платити тілом, розмінюватись на підліткові пустощі і ніяковіти перед докірливими поглядами всюдисущої сусідки.
Жінки взагалі багато плачуть, а наплакавшись – пишуть: проводять «розкопки підсвідомості», проживають тисячі сценаріїв, пробують себе у сотнях ролей та мандрують незвіданими світами, навіть якщо для цього не доводиться вставати з-за письмового стола. Процес письма має терапевтичну дію: Марта, письменниця на резиденції в Аахені, задає собі сакрментальне питання: «Навіщо ти пишеш?» Писати – це свобода, «це втеча від світу й намагання збагнути його і саму себе», це дивовижний процес перетравлення, пересновування усіх різноманітних, неоднорідних та дисгармонійних вражень, назбираних упродовж життя. А ще – це спокуса підглядати за чужим життям і керувати власним: от досить написати цикл віршів про колекцію коханок, як знаходиться справжня колекціонерка трофеїв, що, вслід за Габрієлем Маркесом з його «Записником сумних курвів», веде строгий реєстр усіх своїх «нелюбів». Екзотична Даґмар, що насправді виявилась Даркою, реверсує стереотипний порядок ґендерних ролей – вона не віддається чоловікам, навпаки, «бере» їх до своєї колекції, вона не романтизує стосунки, не планує затримуватись надовго на якомусь одному екземплярі: «З кожним коханцем я була доти, поки з ним було цікаво. Звісно, спочатку цікаво зі всіма: кожен розкривається, як квіточка, душу вивертає, рани зализує. А потім збіжить якийсь час, роздивишся ближче… Азарт такий з’являється – набрати кількість. Буває, ще ніби й не набрид, наче й цікаво, а зсередини саму себе підганяю: кидай його скоріше – і в колекцію.» Поняття кохання, любові нівелюється, натомість з’являється спортивний, якщо не сказати мисливський, азарт жінки-хижачки. Одного разу, образившись на коханця за марнославне вихваляння своїми любовними трофеями, вона твердо вирішує ніколи більше не піддаватись на сльози-соплі і вжитись у роль жінки-вамп.
Власне, фатальних жінок серед героїнь Людмили Таран не так і багато. Більшість –самотні жінки, що досита наїлись подружнього життя, або ті, що лише вимріюють затишне кубельце. Ще є літературні ілюстрації до феміністичної класики Стюарта Міла та Мері Волстонкрафт, які можна розтягнути на цитати і публікувати у підручниках про основи феміністичної критики. «Скільки моїх знайомих, – вигукує Тетяна, героїня новели «Дика кішка в самому центрі Києва», – талановитих, розумних, красивих, утопилися в холодцях і маринадах, борщах і супах, такими баберами поробилися – ніби захищаються тілом грузьким і драглистим від побоїв чоловіка і від штовханини життя». Але всі ці полум’яні промови розбиваються об непереборне бажання тулитись до чоловічої спини, колисати дитину, готувати недільні обіди. Потрібне підкреслити.
Із загальної тональності вибивається новела «Три лист із Києва». По-суті, це хроніка подій Євромайдану очима жінки із символічним іменем Віра. Вона пише подрузі про історію, що робиться тут і зараз: про «барикади, колючий дріт, вогонь у металевих діжках, намети», про волонтерів, які забули, що таке сон і про хлопців, які прикриваються фанерними щитами від снайперських куль. Три листи – три сторінки української історії: мирний протест, бійня вісімнадцятого лютого і війна, що ірвала країну надвоє. Такі листи писали усі ми – друзям, родичам, іноземним кореспондентам. Ми проживали війну в тих коротких телеграфних реченнях, виписували свій гнів і страх, дивувались, що все це відбувається з нами і кожен лист закінчували замовлянням «до завтра», дуже сподіваючись, що це «завтра» обов’язково наступить. У кожному слові – переживання знайомі всім жінкам, що непомильно впізнають запах війни у повітрі. Правдиво і відверто, без стилістичних прикрас і пишнослівних метафор, Людмила Таран виписала жінку, що живе у час війни.
Зрештою, «Прозорі жінки» такі є – правдиві і відверті. Як колись пожартувала Ю. Крістева про «Другу стать», цю книжку давно було слід конфіскувати, – не можна писати усю правду про жінок. На щастя, книжку Людмили Таран ніхто не конфісковує – читайте, якщо не лячно дізнатись, які ж вони, живі жінки.
